Слід відмітити, що в слідчий і судовій практиці іноді зустрічаються справи, за якими ні органи слідства, ні суд не можуть визначити місця скоєння злочину. Однак ця обставина не може слугувати перепоною для порушення кримінальної справи і її розслідування. Так, ст. 4 КПК України зобов'язує суд, прокурора, слідчого і орган дізнання порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину. Законодавець в даному випадку невипадково застосовує термін "виявлення ознак злочину", оскільки місце виявлення і місце скоєння злочину не завжди співпадають. Тому спори і невизначеність, що зустрічаються на практиці внаслідок невідомості місця скоєння злочину є неприпустимими, такими, що не відповідають волі законодавця. Законодавство Російської імперії використовувало місце виявлення злочину в якості додаткової ознаки, коли були невідоме місце скоєння злочину [213, с.282]. Ця ж підстава широко застосовувалась як додаткова і в перших процесуальних кодексах радянських республік, а сучасний український законодавець безпосередньо використав її в ст. 116 КПК України, яка за певних умов обумовлює визначення територіальної підсудності. Тому невипадково, поряд з такою основною ознакою, що визначає територіальну підсудність, якою є місце скоєння злочину, теорія процесу називає і допоміжну ознаку - місце виявлення злочину.

         В слідчій практиці в ряді випадків виникає необхідність передати справу для провадження і закінчення розслідування до іншого слідчого органу. На практиці справи цієї категорії звичайно розглядались судами в тому районі, де закінчувалось їх розслідування, а не там де була порушена справа. І таке вирішення питання, очевидно, є досить обґрунтованим, оскільки якщо справа в процесі розслідування по ряду причин була перенесена для подальшого розслідування в слідчий орган іншого району, то, звичайно, найбільш правильно і доцільно розглядати її в суді того району, де вона закінчується розслідуванням, а не надсилати її знову в район, де вона була порушена. Тим більш, що звичайно обвинувачений та основні докази знаходяться в місці закінчення розслідування справи[30].

         Тому, в разі об'єднання в одному провадженні декількох справ (ст. 39 КПК України) є доцільним виключити альтернативну підставу визначення територіальної підсудності за місцем порушення справи і встановити загальне правило в силу якого справа розглядається в тому суді, в районі діяльності якого закінчено дізнання чи досудове слідство в даній справі, що сприятиме конкретизації правил підсудності.

         Питання підсудності злочинів скоєних на території іншої держави, незважаючи на тисячолітню практику їх врегулювання, залишається досить проблемними. Сутність цієї проблеми, ще у 1841 році була висвітлена російським правознавцем Я.І. Баршевим: "Въ случае столкновенія между судами разныхъ государствъ относительно одного и того же уголовного дела, подсудность его можетъ быть определена только на основаніи взаимныхъ между ними трактатовъ, которыми обыкновенно обуславливается взаимная выдача преступниковъ. Въ недостатке подобныхъ трактатовъ, подсудность должна и можетъ быть определяема только по средствамъ одного предупрежденія, ежели оно соединяется съ поимкою преступника потому, что никакое государство, по причине его самостоятельности и независимости отъ другихъ, не имеетъ обязанности видавать преступниковъ симъ последнимъ, а съ другой стороны оно не можетъ и не должно быть равнодушнымъ и оставлять преступниковъ безъ заслуженнаго ими наказания" [6, с.33]. Викладені ідеї залишились актуальними і по цей час.

Так, Президія Пермського обласного суду відмінила постанову судді Індустріального районного суду м. Пермі, в якій зазначалось, що справа по обвинуваченню Х. повинна розглядатись за місцем скоєння злочину в Республіці Казахстан. Президія вказала, що Х. є громадянином Росії, до кримінальної відповідальності за скоєний злочин на території Республіки Казахстан притягнутий на території Росії і у відповідності до статті 5 КК РРФСР підлягає відповідальності по КК РРФСР. Крім того, рішення судді суперечить вимогам ст. 1 Закону РФ від 28 листопаду 1991 року "Про громадянство Російської Федерації", та ст. 61 Конституції РФ, згідно яких громадянин Росії не може бути виданий іншій державі [29][31].

         В юридичній літературі та судовій практиці склалась тенденція недооцінки значення територіальної підсудності. Проте неправильне визначення суду може вплинути на повноту і об'єктивність дослідження доказів, які знаходяться в іншій місцевості, створити труднощі у виклику свідків, проведенні експертиз, що в кінцевому рахунку приводить до судової тяганини та неповноти судового слідства. "Всякое изменение подсудности, - пише Д.Г. Тальберг, - состовляетъ весьма важную меру, связанную нередко съ нарушениемъ существеннейшихъ интересовъ частныхъ лицъ, а потому перенесение делъ изъ одного округа въ другой, какъ изьятие изъ общаго правила о подсудности, можетъ быть допущено только при наличности особо важныхъ причинъ" [235, с.260].

         Отже, в судовій практиці бажаним було б встановити більш жорстке відношення до порушень правил територіальної підсудності, так як неврахування будь-якого з правил підсудності впливає в тій чи іншій мірі на судовий розгляд справи і постановляння законного та обґрунтованого вироку, а, отже, є достатньою підставою для його оскарження, оскільки порушує право особи на законного суддю[32]. Суд, виявивши в судовому засіданні порушення правил територіальної підсудності має право залишити кримінальну справу у своєму проваджені лише при наявності згоди на це обох сторін. З цього приводу російський процесуаліст В.К. Случевський, ще за часів царської Росії зазначав: "Правилами этими помечается законодательствомъ лишь "желательний" судья, который долженъ превратиться въ "должнаго" судью только въ томъ случае, если стороны настаивали на поступленіи дела къ нему, или Судъ, съ нарушениемъ местной (а не предметной) подсудности принявшій было дело къ своему разсмотренію, затрудняется поставить приговоръ" [213, c.275] (курсів наш. - О.С.).

Стосовно ж зміни територіальної підсудності в проекті КПК України, то в ст. 328 передбачалось надати суду непомірно широкі можливості: "Якщо з якихось причин суд, якому підсудна справа, не може її розглянути, вона передається на розгляд з одного до іншого суду одного рівня". Встановлення в кодексі "якихось причин" або просто "об'єктивних причин" фактично відкриває шлях для застосування на власний розсуд судді зміни підсудності. Таким чином, законопроектні пропозиції з цих питань більше відповідають негативним проявам судової практики, ніж сталим закономірностям побудови ефективної системи правил про підсудність

Регулювання підстав і порядку зміни підсудності кримінальних справ, що встановлюється ч. 2 ст. 34, ст. 38 КПК України та ст. 328 проекту КПК не виключає можливість вирішення питання про передачу справи в той чи інший суд довільно, на підставі суб'єктивних уявлень посадових осіб, що діють поза рамками судової процедури. Тим самим створюється нормативна передумова для порушення закріплених законом принципів і положень, що відносяться до здійснення правосуддя, - права кожного на судовий захист, здійснення правосуддя виключно судом, незалежність суддів, рівність всіх перед законом і судом, а також розгляд справи в тому суді і тим суддею, до підсудності яких вона віднесена законом. Отже аналіз ч. 2 ст. 34, ст. 38 КПК України свідчить, що положення, які містяться в цих статтях, в значній мірі не узгоджуються з конституційними положеннями та досвідом інших країн[33]. Така неузгодженість проявляється також в тому, що кримінально-процесуальні норми не вимагають, щоб при вирішенні питання про зміну підсудності конкретної кримінальної справи враховувалась думка підсудного. Однак саме йому, і тільки йому, належить законне право на розгляд його справи в тому суді і тим суддею, до підсудності котрих вона віднесена законом. Саме він є вільним скористуватися цим правом або відмовитись від нього, тобто надати згоду на зміну підсудності своєї справи.

На підставі викладеного пропонуємо внести до проекту КПК України наступні зміни і доповнення:

1. викласти п. 1 ст. 328 проекту КПК в новій редакції, яка б точно визначала перелік підстав зміни територіальної підсудності, основними з яких виступають:
   • відвід або самовідвід одного чи декількох суддів у відповідності з обставинами і порядком чітко визначених в окремих статтях КПК, якими виключається участь судді в розгляді справи, внаслідок чого не має можливості замінити їх іншими суддями (в т.ч. якщо у суді, якому підсудна справа не вистачає суддів для її розгляду);
   • місце знаходження (проживання чи роботи) більшості учасників кримінального судочинства (обвинуваченого, потерпілого, свідків) за межами території, на яку розповсюджується юрисдикція даного суду, при наявності ініціативи всіх обвинувачених, вираженої у клопотанні;
   • введення режиму надзвичайного стану;
2. закріпити за сторонами право ініціації зміни територіальної підсудності;
3. доповнити п.п. 2, 3, 4 ст. 328 вимогою: "...на підставах, вказаних в частині першій даної статті, про що виноситься постанова" або викласти дану вимогу в окремому п'ятому пункті.

         Таким чином, розмежування повноважень судів однієї ланки в межах окремої судової підсистеми здійснюється за правилами територіальної підсудності. Основною ознакою (підставою), яка визначає територіальну підсудність справ є місце скоєння злочину; допоміжними, згідно закону, є: місце закінчення дізнання чи досудового слідства в даній справі, місце проживання чи роботи обвинуваченого, а також місце знаходження більшості свідків. Крім того, теорії кримінального процесу відомі і інші ознаки територіальної підсудності: місце затримання, перебування та проживання обвинуваченого, місце знаходження (проживання) потерпілого, місце виявлення злочину, місце порушення кримінальної справи, місце розповсюдження злочину, місце народження обвинуваченого, які потребують глибокого аналізу при подальшому удосконаленні чинного кримінально-процесуального законодавства, враховуючи, в тому числі, тенденції зближення з процесуальними системами країн Європи.