Ступінь регламентації статусу засуджених, обсяг каральних правообмежень, які на них поширюються, суттєво відрізняються залежно від виду кримінального покарання. Найсуворіше з усіх покарань — позбавлення волі, до змісту якого входять обмеження права громадянина на особисту свободу, свободу пересування, вибору місця перебування і проживання, що гарантовані громадянам Конституцією.

Так, засуджені до позбавлення волі зобов'язані весь строк покарання перебувати у виправній установі, їм забороняється порушувати лінію охорони об'єктів УВП. Втеча з місця позбавлення волі є злочином. Пересування засуджених всередині виправних установ обмежується ізольованими одна від одної дільницями.

Крім цього в УВП забезпечується певний ступінь ізоляції засуджених від зовнішнього світу, для досягнення якого на засуджених, персонал УВП й інших осіб покладаються відповідні обов'язки. На засуджених до позбавлення волі покладаються обов'язки утримуватися від придбання спиртних напоїв, інших предметів і виробів, передбачених спеціальним переліком, від відправлення кореспонденції поза встановленим законом порядком, а також обов'язок дотримуватися встановлених норм підтримування зв'язків із зовнішнім світом.

Але ізоляція в місцях позбавлення волі не може бути абсолютною. У зв'язку з цим закон встановлює певні її межі, закріплюючи їх у вигляді суб'єктивних прав чи законних інтересів засуджених. Насамперед, зазначимо, що засуджені є повноважним суб'єктом своєї ресоціалізації. Держава гарантує всім засудженим незалежно від раси, національності, статі, віку, стану здоров'я, соціального становища, ставлення до релігії, переконань, характеру скоєного злочину і строку покарання, виду УВП, в якому вони тримаються:

— поводження, що поважає їх людську гідність і переконання;

— харчування, одяг, взуття, комунально-побутові умови проживання і соціальні послуги, гідні цивілізованої людини;

— захист від протиправних посягань на їх законні права і інтереси;

— забезпечення інших прав і свобод засуджених.

До числа суб'єктивних прав засуджених належать:       ',

— визнання їх правосуб'єктності в процесі своєї ресоціалізації;

— отримання інформації про порядок і умови відбування покарання, а також про свої права і обов'язки;

— гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості;

— охорона фізичного і психічного здоров'я, включаючи необхідні для його збереження харчування, одяг, приміщення, поєднання безоплатних і платних форм медичної допомоги;

— соціальне забезпечення, в тому числі на отримання пенсій, відповідно до законодавства України;

— звернення з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації виправної установи, її вищестоящих органів, а також до компетентних державних органів і громадських організацій;

— користування послугами, які надаються в установі, в тому числі додатковими, оплачуваними;

— участь у трудовій діяльності, належним чином організованою і справедливо оплачуваною;

— отримання інформації про стан оточуючого середовища, чистоти продуктів харчування, їх калорійність, участь у контролі за закладкою продуктів;

— отримання освіти відповідно до діючого законодавства;

— негайне повідомлення про смерть чи тяжку хворобу будь-якого з близьких родичів;

— інформування членів сім'ї про своє місце відбування покарання, в тому числі про його зміну;

— вільний час і активне проведення дозвілля, включаючи заняття спортом, прослуховування радіопередач, перегляд телевізійних програм, художніх і документальних фільмів.

Варто назвати й так звані специфічні права засуджених, до числа яких належать:

— можливість за своїм розсудом розпоряджатися отримуваними за роботу грошовими коштами;

— придбання необхідних речей, продуктів харчування і предметів першої потреби, підручників і літератури;

— отримання й відправлення передач, посилок і бандеролей, ведення листування й телефонних розмов;

— регулярні побачення з близькими родичами й іншими особами, в тому числі короткострокові виїзди з місця позбавлення волі за різних обставин;

— одержання юридичної допомоги від адвокатів або інших осіб, уповноважених надавати таку допомогу;

— підписка періодичних видань без обмежень;

— безперешкодне ознайомлення з будь-яким законом чи іншим нормативним актом, які зачіпають інтереси засудженого. Закони і нормативні акти, які не оголошені засудженому під розписку, не є для нього обов'язковими для виконання.

Правовий статус засуджених змінюється не лише під впливом обмежень, які визначають зміст позбавлення волі, а й обмежень, які становлять своєрідний примусовий порядок виконання покарання. До їх числа необхідно віднести обмеження прав засуджених, що встановлені законом з метою попередження злочинів та інших правопорушень у місцях позбавлення волі. Серед них, насамперед, заборона зберігання засудженими при собі грошей і цінних речей, а також предметів, заборонених до використання в УВП. Засуджені з цією метою підлягають обшуку, їх кореспонденція — перегляду, а посилки, передачі і бандеролі — догляду. Засуджені носять одяг єдиного зразка, а в колоніях особливого режиму — спеціального зразка.

Засуджені зобов'язані:

— дотримуватися норм законодавства, які визначають порядок і умови відбування покарання;

— виконувати всі законні вимоги персоналу виправної установи;

— утримувати в чистоті і порядку приміщення та їхню обстановку, бережливо ставитися до майна пенітенціарної установи і предметів, якими вони користуються при виконанні дорученої роботи, здійснювати за ними належний догляд і використовувати їх тільки за призначенням;

— дотримуватися санітарно-гігієнічних норм;

— дотримуватися вимог пожежної безпеки та безпеки праці;

— терміново повідомляти персонал установи про обставини, небезпечні для життя і здоров'я як їх самих, так і інших осіб.

Серед специфічних елементів правового статусу засуджених потрібно назвати їх обов'язки, що обумовлені потребою дотримання правил внутрішнього розпорядку в УВП, у тому числі певних заборон:

— самовільно залишати відведені для них житлові приміщення та робочі місця, без дозволу персоналу мінятися спальними місцями, припиняти доручену їм роботу;

— порушувати лінію охорони установи;

— одержувати, виготовляти, зберігати і використовувати гроші, цінності, предмети, речі, речовини і вироби, заборонені для використання в місцях позбавлення волі;

— продавати, дарувати або відчужувати іншим способом на користь інших осіб предмети, вироби і речі, які перебувають в особистому користуванні;

— спілкуватися й встановлювати зв'язок з іншими особами на порушення встановлених законодавством правил ізоляції;

— наносити собі тілесні ушкодження, в тому числі за допомогою іншої особи, завдавати шкоди своєму здоров'ю з метою ухилення від відбування покарання або виконання встановлених обов'язків;

— завдавати шкоди державному, громадському майну і майну інших засуджених, створювати загрозу заподіяння шкоди такому майну;

— вживати наркотичні, сильнодіючі засоби, спиртні напої і спиртовмісні речовини, сурогати алкоголю;

— грати в настільні та інші ігри з метою здобуття матеріальної чи іншої вигоди;

— вживати нецензурні, жаргонні й вульгарні слова, давати і присвоювати прізвиська (клички);

— порушувати тишу в спальних приміщеннях під час відпочинку інших засуджених;

— вчиняти або закликати до вчинення антисуспільних, аморальних чи кримінально-караних діянь.

Аналізуючи правовий статус засуджених до позбавлення волі, можна зробити висновок, що їх цивільно-правовий статус характеризується тим, що, по-перше, вони залишаються суб'єктами різноманітних цивільно-правових відносин і володіють цивільною правоздатністю та дієздатністю; по-друге, у зв'язку з каральною стороною покарання, вони обмежуються в низці цивільних прав, тобто обмежуються деякі елементи їх цивільної правоздатності; по-третє, в силу фізичної ізоляції багато прав і обов'язків реалізувати просто неможливо.

На засуджених поширюються загальні положення про право власності, спадкоємного права тощо. Засуджений, який є суб'єктом права особистої власності, зберігає право на майно, яке йому належало до арешту і яке зберігається за межами УВП за умов, що його не конфісковано. Але він втрачає можливість фактично здійснювати правомочність володіння і користування цим майном.

Засуджений має право розпоряджатися своїм майном (продати, здати в найм, подарувати), але тільки через довірену особу. Відповідно до норм Цивільного кодексу доручення осіб, які тримаються в місцях позбавлення волі, засвідчується начальником УВП. Такі доручення прирівнюються до нотаріально засвідчених документів.

Засуджений, який перебуває в шлюбі і має майно, нажите під час подружнього життя, залишається суб'єктом спільної власності подружжя і у випадку своєї незгоди з діями іншого подружжя (продаж, обмін, дарування майна тощо) може захищати свої права в загальному порядку: вимагати через суд відшкодування матеріальних збитків або визнання угоди недійсною.

Стосовно майна, що є у засудженого в УВП, то воно також піддано обмеженням: існує спеціальний перелік того, що засуджений може зберігати при собі (а отже, те, що до цього переліку не входить, — заборонено); крім того, встановлений перелік предметів, речей і речовин, зберігання яких засудженим заборонено. Мета цих обмежень — виключити зловживання, елементи дармоїдства, порушення режиму, які можуть з'явитися внаслідок використання майна в умовах ізоляції. Угоди стосовно цього майна заборонені. Адміністрація УВП повинна вживати заходів до поновлення порушених прав засуджених щодо володіння, використання і розпорядження власним майном, повернення майна засудженим, якщо їхнє право володіння порушено іншими засудженими або іншими особами.

У зв'язку з цим важливо знати, що до незаконних угод засуджених, пов'язаних із розпорядженням майном, застосовуються правові наслідки, передбачені цивільним законодавством, з однією лише особливістю, що вони застосовуються, як правило, в адміністративному порядку, а не судом. Так, ст. 49 Цивільного кодексу передбачає, що угода, яка укладена явно (свідомо) проти інтересів держави і суспільства за умов умислу з обох сторін і у випадку виконання їх обома сторонами, веде до стягнення всього отриманого за угодою в дохід держави. У разі виконання угоди однією стороною, з другої стягується все отримане нею в доход держави і все належне з неї другій стороні по відшкодуванню отриманого. При наявності умислу тільки в однієї сторони, все отримане нею за угодою має бути повернуте другій стороні, а отримане останньою або належне їй у відшкодуванні виконаного, стягується в дохід держави.

Інколи в колоніях зустрічаються угоди з майном, які здійснені засудженими під впливом обману чи насилля. У цих випадках, відповідно до ст. 67 Цивільного кодексу, потерпілому повертається другою стороною все отримане нею за угодою, а при неможливості повернути в натурі, компенсується його вартість.