Інформаційна інфраструктура держави взагалі може розглядатися як цілісна сукупність різного роду інформаційних систем та засобів їх забезпечення і мати певний середній показник рівня безпеки. У той же час кожен з елементів інформаційної структури має свої власні характеристики, правила, що регулюють його діяльність і звідси - різні показники рівня безпеки.

Розглядаючи проблему безпеки інформаційної інфраструктури не можна не відзначити, що на сьогоднішній день найбільш складною є проблема правового регулювання відповідних аспектів функціонування глобальної світової мережі Інтернет. Труднощі починаються навіть з неоднозначності поглядів на сутність цього утворення, що для права є критичним фактором. Згідно ст. 1 Закону України "Про телекомунікації" Інтернет це "всесвітня інформаційна система загального доступу, яка логічно зв'язана глобальним адресним простором та базується на Інтернет - протоколі, визначеному міжнародними стандартами"[104]. Але таке визначення не дає уявлення про правовий статус цього об'єкта або його частин, правові відносини що виникають з приводу нього тощо. А відсутність чітко окресленого предмета регулювання робить неефективним або взагалі унеможливлює саме це регулювання. При чому право повинно розглядати Інтернет не лише з технічної точки зору, але й з соціальної, оскільки відносно цієї мережі та всередині неї виникає новий тип суспільних відносин, що можливо повинен бути врегульований правом. Ми робимо наголос на слові "можливо" з тих причин, що саме питання необхідності та обсягів правового регулювання суспільних відносин, пов'язаних з мережею Інтернет, на сьогоднішній день також залишаються об'єктом дискусій.

Таким чином, через цілий ряд обставин спроби дати формулювання або визначити зв'язок окремих ознак Інтернет в якості об'єкта права великого успіху не принесли. На сьогодні лише можливо визначити Інтернет як універсальну систему об'єднаних мереж, які дозволяють забезпечити включення будь-яких масивів інформації для надання її користувачам, надання довідникових послуг та інших інформаційних послуг, а також здійснення різних цивільно-правових угод на основі комбінації інформаційно-комунікаційних технологій [21, 209 - 210].

Таким чином, слід виділити одне ключове, по відношенню до Інтернет слово - комунікація, або комунікаційна система. А це означає, що Інтернет може розглядатися як один з засобів масової комунікації, що має специфічні властивості. Це відкриває шлях до розуміння напрямів правового регулювання пов'язаних з ним суспільних відносин. По-перше, як і для будь-якої іншої комунікаційної системи (телефонної мережі, пошти) це правове регулювання правил її роботи, які адресовані особам, що забезпечують її функціонування, та правил користування нею, які адресовані споживачам її послуг. Саме на цих засадах базується правове регулювання надання послуг доступу до Інтернет, яке запроваджено в Україні згідно вищезгаданого закону "Про телекомунікації".

Інша річ, що набагато складніше встановити правове регулювання щодо змістовного (інформаційного) наповнення мережі Інтернет. На нашу думку, спроби визначити Інтернет в якості якогось специфічного середовища, тобто певної віртуальної субстанції, може стати спробою вивести цей засіб комунікації з правового поля, що гарантує свободу слова. Подібні спроби вже робилися в ряді держав і були припинені лише внаслідок ефективної роботи правозахисних механізмів. Так, в червні 1997 р. Верховний Суд США відкинув положення закону "Про пристойність у засобах зв'язку", згідно з якими розповсюдження матеріалів непристойного змісту, до яких може отримати доступ неповнолітня особа, кваліфікується як злочин, оскільки це було б порушенням захищеного конституцією права свободи слова.

Для знаходження компромісу між правами людини і питаннями безпеки в Інтернет, у більшості розвинутих держав пропонується йти шляхом саморегуляції та тісної співпраці з недержавним сектором, що надає мережені послуги. Так, ще у 1997 р. Європейським парламентом було схвалено резолюцію, присвячену доповіді Комісії по протиправному та шкідливому змісту в Інтернет [377].

Цією резолюцією було запропоновано класифікацію, згідно з якою матеріали протиправного змісту слід відрізняти від матеріалів шкідливого змісту. Матеріали протиправного змісту складає інформація, що прямо порушує вимоги національних чи міжнародних правових актів, в той же час під шкідливим змістом розуміється інформація, яка не є протиправною, але розповсюдження якої обмежено (лише для дорослих, наприклад), а також інформація, яка може образити деяких користувачів, хоча її публікація не обмежена в силу принципу свободи самовираження. І по відношенню до цих двох категорій необхідно застосовувати зовсім різні заходи.

Згідно цієї резолюції матеріалами протиправного змісту повинні займатися за місцем їх створення правоохоронні органи, дії яких регулюються національним законодавством і угодами про судове співробітництво. Але й сама мережа Інтернет може сприяти через добре функціонуючі системи саморегуляції (кодекси поведінки і гарячі лінії) відповідно до існуючого законодавства і за підтримки споживачів, зниженню розповсюдження матеріалів протиправного змісту (особливо дитячої порнографії і матеріалів расистського та антисемітського змісту).

А що стосується матеріалів шкідливого змісту, то пропонується, насамперед, надати користувачам можливості самим вирішувати проблему виключно технічними засобами (за допомогою систем фільтрації і рейтингової оцінки змісту), підвищуючи обізнаність батьків і розвиваючи саморегулювання, яке здатне створити необхідні рамки, зокрема відносно захисту неповнолітніх.

Такий підхід виглядає найбільш розумним та виваженим, адже він ґрунтується на повазі до права на свободу інформації та основоположному демократичному принципі відносин між людиною та державою "можливо все, що не заборонено законом". Адже обмеження видів інформації, що розповсюджується каналами Інтернет, яка є, насамперед, системою комунікації, тобто зв'язку, було б практично тим самим, що визначити, які теми можуть бути предметом приватних телефонних розмов, а які ні. В той же час гарантується можливість кожної людини свідомо обирати, яку інформацію вона бажає отримувати.

Враховуючи те, що національне законодавство Україні щодо обігу інформації в мережі Інтернет знаходиться у стадії розвитку, було б доцільно покласти в основу їх розробки саме ці, загальновизнані принципи.

Така позиція стала ще актуальнішою після прийняття Радою Європи, членом якої є і Україна, "Декларації про свободу спілкування в Інтернет"[373]. Приймаючи цю Декларацію Рада Європи виявила послідовність у слідуванні проголошеним нею раніше принципам. Як зазначається, метою даної Декларації є гарантування права на свободу інформації, встановленого ст. 10 Європейської Конвенції щодо захисту прав і основних свобод людини. Для цього в Декларації сформульовано сім основних принципів, які сприяють реалізації права на свободу слова у мережі Інтернет.

Згідно цих принципів держави-члени Ради Європи зобов'язуються:

• не встановлювати обмежень на зміст інформації в Інтернет, більших ніж ті, що існують щодо інших засобів доставки інформації;
• заохочувати саморегуляцію змісту інформації в Інтернет;
• виключити попередній державний контроль, зокрема, утриматися від використання блокувань та фільтрів, які перешкоджають доступу до інформації, крім фільтрів що не допускають до інформації вразливі групи, наприклад, дітей до певних сайтів;
• утриматися від використання реєстраційних схем, які обмежують надання послуг через Інтернет;
• зняти перешкоди, які заважають забезпечити доступ до Інтернет або створення і функціонування Інтернет сайтів для окремих верств суспільства;
• не зобов'язувати провайдерів проводити моніторинг всієї інформації, що проходить через їх сервер та обмежити їх відповідальність за зміст інформації, що передається з використанням їх послуг;
• гарантувати право на анонімність в Інтернет (крім випадків розслідування злочинів та розшуку злочинців).

До недавнього часу практично єдиним нормативно-правовим актом, який стосується питань Інтернет, був Указ Президента "Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні"[325].

Цим указом визначається (п. 1), що розвиток національної складової глобальної інформаційної мережі, забезпечення широкого доступу до цієї мережі громадян та юридичних осіб усіх форм власності в Україні, належне представлення в ній національних інформаційних ресурсів є одним із пріоритетних напрямів державної політики в сфері інформатизації, задоволення конституційних прав громадян на інформацію, побудови відкритого демократичного суспільства, розвитку підприємництва.

Для досягнення вказаних цілей пропонуються такі заходи, як:

• створення у найкоротші строки належних економічних, правових, технічних та інших умов для забезпечення широкого доступу до Інтернет;
• розширення і вдосконалення подання у мережі Інтернет об'єктивної інформації органів державної влади, місцевого самоврядування, установ, підприємств, організацій;
• забезпечення конституційних прав людини і громадянина на вільне збирання, зберігання, використання та поширення інформації, свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань;
• забезпечення державної підтримки розвитку інфраструктури надання інформаційних послуг через мережу Інтернет;
• розвиток та впровадження сучасних комп'ютерних інформаційних технологій;
• вирішення завдань щодо гарантування інформаційної безпеки держави, недопущення поширення інформації, розповсюдження якої заборонено відповідно до законодавства;
• вдосконалення правового регулювання діяльності суб'єктів інформаційних відносин виробництва, використання, поширення та  зберігання електронної інформаційної продукції, захисту прав на інтелектуальну власність, посилення відповідальності за порушення встановленого порядку доступу до електронних інформаційних ресурсів всіх форм власності, за навмисне поширення комп'ютерних вірусів.

Слід зазначити, що в цитованому указі дуже чітко і логічно вирішені питання інформаційної безпеки в Інтернет. Так, держава покладає на себе функції гарантування власної інформаційної безпеки та інформаційних прав і свобод людини. Забезпечення ж безпосередньо інформаційної безпеки людини, суспільства, різного роду юридичних осіб ґрунтується на створенні дієвих правових механізмів, за допомогою яких перелічені суб'єкти мали б можливість визначити і забезпечити необхідний на їхню думку рівень власної безпеки.

Також в аспекті захисту прав фізичних та юридичних осіб варто згадати Постанову Вищого арбітражного суду України, яка визнає, що розміщення творів у мережі Інтернет у вигляді, доступному для публічного споживання, є їх відтворенням у розумінні ст. 4 Закону України "Про авторське право і суміжні права", у зв'язку з чим на розміщення творів в Інтернеті поширюється дія цього Закону [328].

Важливим кроком у розширенні використання електронних засобів зв'язку і, зокрема, мережі Інтернет стало прийняття у травні 2003 р. Законів України "Про електронні документи та електронний документообіг"[72] та "Про електронний цифровий підпис"[73].

Так, Законом "Про електронні документи та електронний документообіг" запроваджено єдине визначення електронного документа (до цього воно регулювалося декількома галузевими актами, наприклад, в сфері банківської справи та електронних розрахунків), встановлені єдині вимоги щодо реквізитів електронного документа, йому надано юридичної сили.