5

Мета покарання

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Соціальна природа покарання і її значення в протидії злочинності

2. Поняття покарання і його ознаки

3. Мета (цілі) покарання і механізм їх досягнення

ВИСНОВКИ

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

ВСТУП Зростання агресивних тенденцій у соціальному середовищі відбиває одну з найгостріших проблем нашого суспільства, де за останні роки різко зросла злочинність. При цьому тривожить факт збільшення числа злочинів проти особистості, що тягнуть за собою тяжкі наслідки. Дестабілізація економіки, спад виробництва, зниження життєвого рівня в країні, руйнування старої системи цінностей і стереотипів, що регулювала відносини особистості із суспільством, - усе це болісно переживається населенням, відбивається на його соціальному самопочутті.

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль відіграють заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів певне місце посідає і покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань. Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яка передбачена в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

Метою даної курсової роботи є дослідження поняття, ознак та цілей покарання у кримінальному праві. Для досягнення мети проаналізовані будуть: проблема соціально-правової природи покарання; поняття покарання та його ознак; розвиток положень про цілі покарання в історик кримінального законодавства та в науці кримінального права; проблема кари як мети покарання; виправлення засуджених як мета покарання; спеціальне та загальне запобігання, їх співвідношення з іншими цілями покарання. Об'єктом курсової роботи є покарання як захід примусу держави та цілі його застосування, що реалізуються на інституціональному, законодавчому та правозастосовчому рівнях. Предметом курсової роботи є проблема визначення та встановлення цілей покарання. У своїх дослідженнях окремим питанням цієї складної та багатопланової теми приділяли увагу М.І. Бажанов, В.А. Бачінін, Л.В. Баграй-Шахматов, І.М. Гальперін, А.А. Жижиленко, М.І.Козюбра, А.М. Колодій, М.В. Костицький, І.І. Карпець, С.Г. Келіна, А.П. Козлов, М.Й. Коржанський, Л.Л. Кругліков, В.М. Кудрявцев, Н.Ф. Кузнецова, П.П. Михайленко, С.В. Познишев, В.М. Смітієнко, В.М. Синьов, Є.Л. Стрельцов, Н.С. Таганцев, В.П. Тихий, Є.А. Тихонова, О.Ф. Фролова, В.Л. Чубарєв, Н.В. Шепелева та інші. Порушувалось у науковій літературі і питання про деякі аспекти справедливості покарання. Зазвичай, це відбувалось у контексті проблеми визначення принципів кримінального права. Цей напрямок представлений роботами А.С. Герлаха, С.Г. Келіної, В.М. Кудрявцева, В.М. Махінчук, Ф.І. Фефелова та ін.. Аналізові справедливості покарання, як відповідності призначеного судом покарання вчиненому злочину, присвячені роботи Л.Л. Круглікова, Р.Н. Ласточкіної, В.П. Нажимова та деяких інших науковців. Спроба вирішення проблеми справедливості покарання здійснюється і у контексті морально-етичних критеріїв оцінки кримінального права. Зокрема, цього питання торкались В.В. Похмелкін, Р.А. Бабаханова, З.А. Бербешкіна, Ю.Д. Блувштейн, А.І. Єкімов, Л.В. Кравченко, Г.В. Мальцев. Методологічну основу роботи складають закони матеріалістичної діалектики, об'єктивно існуючі закони суспільно-економічного розвитку суспільства і держави та окремі загальні та спеціальні методи наукового пізнання, правових категорій і явищ; системного аналізу досліджуваних правовідносин; порівняльно-правового аналізу правових норм і правових понять; формально-логічного аналізу правових категорій у їх взаємозв'язку; історико-правового висвітлення процесів становлення законодавства про кримінальну відповідальність. Структура роботи обумовлюється її метою та завданнями. Курсова робота складається з вступу, п'яти розділів, висновків, списку використаних джерел. 1. Соціальна природа покарання і її значення в протидії злочинності покарання злочинність кримінальний право

Тривалий час у теорії кримінального права існувала полеміка щодо питання про кару як мету покарання. Ідеологічні штампи, притаманні радянській науці, висували на першу позицію цілі перевиховання злочинців та попередження злочинності, пересуваючи кару на другі місця або взагалі відмовляли їй в існуванні. Разом із тим, як це вже визначалось, реальна практика саме кару вважала основною метою покарання, чудово розуміючи виховні та превенційні її можливості.

Велика група вчених вважає, що, крім цього, покарання має на меті кару (Б.С. Утевський, М.М. Ісаєв, М.О. Бєляєв, І.І. Карпець та ін.) [20, c.14]. Вирішення цього питання, як уявляється, залежить від визначення основного змісту поняття кари. Якщо розуміти кару як будь - яке позбавлення чи обмеження прав і свобод злочинця, абстрагуючись від можливих відмінностей за характером, змістом або обсягом такого позбавлення чи обмеження, то очевидно, кара є властивістю будь-якого покарання. Із цієї точки зору кара як така притаманна і штрафу, і виправним роботам, і довічному позбавленню волі, а відтак -- окремою метою покарання вона бути не може.

Якщо ж розуміти кару як таке обмеження прав і свобод злочинця, яке за своїм характером, змістом або обсягом має відповідати, перш за все, тяжкості вчиненого ним злочину, то тоді кара -- це не властивість, а одна з цілей покарання.

Враховуючи основні принципи кримінального права, вихідні положення побудови кримінально - правових санкцій та загальні начала призначення покарання, більш прийнятною видається точка зору, що визнає кару як одну з цілей покарання.

Відмова нового КК від визначення покарання як кари за вчинений злочин має свої підстави. Основна причина цієї відмови полягає в тому, що слова «покарання» і «кара» - синоніми. Тому визначення покарання як кари нічого для з'ясування змісту цього явища не дає.

Виходячи з цього, основною метою покарання є все ж таки кара, відплата за вчинений злочин, за заподіяну ним шкоду. Такий висновок випливає безпосередньо з конструкції ст. 50 ч. 2, з якої видно, що кара є першочерговою метою покарання («не тільки кара...», що є, так би мовити, само собою зрозумілим). І це є абсолютно нормальним, адже відплата за вчинене зло повинна бути швидкою, відповідною ступеню суспільної небезпеки діяння та особі винного. Водночас кара не повинна переслідувати мети завдати страждань або принизити людську гідність винного (ст. 50 ч. З КК).

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого і суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що є його істотною ознакою. Кара як органічна ознака покарання знаходить своє вираження не тільки в застосуванні покарання, але також у санкції статті і відповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні та реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов'язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин. Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання.

Забезпечення цієї мети -- обов'язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Однак мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Сам факт призначення покарання -- це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках чинить більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу тощо). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості й водночас сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари достатньо лише самого факту застосування цього покарання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний триваліший вплив покарання, тому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення й обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачено нові, гуманні види покарань: громадські роботи, арешт, обмеження волі, значно розширено можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов'язаних із позбавленням волі.

Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості та відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. З цього приводу Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови від 24 жовтня 2003 р. №7 роз'яснив судам, що у разі, якщо санкція статті, за якою особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м'які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. А у разі обрання позбавлення волі це рішення повинно бути мотивовано у вироку.

2. Поняття покарання і його ознаки

Порушення особою кримінально-правового припису держави може мати своїм наслідком кримінальну відповідальність. Покарання е однією із форм реалізації кримінальної відповідальності.

Поняття покарання визначене у ст. 50 Кримінального кодексу України (далі - КК), як захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Примус, що забезпечується силою державної влади в межах закону, є ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою конституційного обов'язку неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незважаючи на великі потенційні можливості, примус є не головним, а крайнім засобом боротьби зі злочинністю. Сила примусу, що міститься в санкції кримінальноправової норми Особливої частини КК, має бути необхідною і достатньою для реалізації завдань, визначених у його ст. 1.