Ефективність покарання залежить не лише і не в першу чергу від суворості санкції кримінально-правової норми, а й від спроможності правоохоронних органів не допустити безкарності злочинних діянь. Саме безкарність є тим ґрунтом, на якому формується і поширюється правовий нігілізм у суспільстві [12, c. 201]. Покарання є особливою формою державного примусу і тому закон відмежовує його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характеру (ст. 92), примусові заходи виховного характеру (ст. 105).

Держава законодавче встановлює підстави і межі кримінальної, цивільно-правової та дисциплінарної відповідальності службових осіб у разі порушення встановленого нею порядку застосування і виконання покарання, тобто у випадку незаконного застосування і виконання даного заходу примусу. У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.

Особа може бути піддана покаранню виключно за вироком суду і у встановленому законом порядку. Суд, встановивши вину особи у вчиненні злочину та виходячи з конкретних обставин справи, доходить висновку про доцільність застосування до неї покарання, а також визначає його вид, розмір, строк. Жодний інший орган держави не наділений таким правом. Порушення цього законодавчого припису тягне за собою кримінальну відповідальність.

Покарання як захід державного примусу застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Таке положення ґрунтується на теорії суб'єктивного ставлення у вину, яка є панівною в теорії кримінального права України. Головний її зміст полягає у тому, що правоохоронні органи та суд при кваліфікації злочину виходять з певного (винного) психічного ставлення особи до вчинюваного діяння та його наслідків.

Таке ставлення у вину забезпечується і через законодавчу формулу презумпції невинуватості, сформульовану у ст. 62 Конституції України та ч. 2 ст. 2 КК, в яких зазначено, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону.

Принцип вини реалізується не лише через суб'єктивне ставлення у вину, а й через особистісний характер кримінальної відповідальності. Його суть визначають три основні положення: 1) злочином є діяння, вчинене конкретною фізичною особою; 2) особа підлягає кримінальній відповідальності за те злочинне діяння, що вчинене нею особисто; 3) покарання застосовується тільки до особи, яка вчинила злочин [10, c. 311].

І.Я. Фойницький зазначає, що зміст покарання складається з двох окремих питань: про мету покарання та про властивості покарання [23, c. 56].

Зміст покарання становить кара - позбавлення або обмеження прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину. Таке позбавлення або обмеження має конкретний вираз (ст. ст. 52-64) і повинно бути належним чином обґрунтованим. Зокрема, засуджена особа може бути піддана обмеженням: волі, права на працю, права на заробітну плату, права просування по службі (щодо військовослужбовців). В певних випадках вона позбавляється: права власності (на певні види майна); волі (на певний строк або довічно), військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Засуджений зобов'язаний перетерпіти ті позбавлення й обмеження, що пов'язані з застосуванням до нього покарання. При цьому має бути забезпечений належний захист його законних прав і свобод.

Першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки.

Другу ознаку покарання закріплено в ст. 2 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності та покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі за наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини невеликої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ч. 2 ст. 2 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування.

Четверта ознака покарання дістала своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в цьому виявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу.

Кара -- це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, це такі покарання, як штраф і конфіскація майна; в інших -- превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня -- ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину [11, c. 340].

П'ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому дістають вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину та особи, яка його вчинила, з погляду кримінального закону і моральності.

Шоста ознака покарання виявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі; конфіскації підлягає тільки майно, що належить особисто засудженому, тощо.

Сьома характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість -- це не тільки властивість кари, вона являє собою певний правовий статус засудженого, пов'язаний із різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання відрізняється тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання. Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів [11, c. 341].

Саме заподіяння на підставі судового вироку особі, винній у вчиненні злочину певного страждання, обмеження майнових інтересів, обмеження свободи, приниження гідності є змістом кримінального покарання.

Властивості покарання випливають з його природи та мети, яку воно переслідує. За своєю природою покарання є державний захід боротьби з індивідуальними умовами злочинності, отже відмінними властивостями будь-якого покарання є державність та індивідуальність.

Будь-яке покарання повинно бути справедливим, застосовуватись лише до винної особи та відповідати як об'єктивній тяжкості посягання, так і суб'єктивній винності. Отже, покарання повинно мати гнучкість, подільність, які давали б можливість пристосовувати його до різних ступенів та відтінків вини. З іншого боку покаранню повинна бути піддана лише винна особа; тому покарання, які спричинюють втрати і для інших осіб (наприклад, конфіскація всього майна спричиняє втрати для членів сім'ї винного), не відповідають основним вимогам сучасного кримінального права [16, c. 8].

Під час здійснення правосуддя нерідко трапляються судові помилки, досвід показує, що навіть при визнанні особою своє вини, були випадки засудження невинних. У зв'язку з цим бажано, щоб покарання мало властивість поновлюваності, виключаючи відібрання таких благ, як життя, яке держава не у змозі повернути після виявлення судової помилки. Проте цю вимогу не слід доводи до крайнощів, оскільки поновлювані в повному обсязі тільки майнові покарання, навіть позбавленні волі не володіє такою якістю.

Покарання повинно бути доцільним, воно повинно по можливості досягати тієї мети, яка ним переслідується, головним чином, охорони суспільства проти злочинів. Зрозуміло, що заходи, які діють на осіб, проти яких вони спрямовані, або на суспільство, породжують жорстокість і нетерпимість, не відповідають меті покарання. Покарання не повинно позбавляти винного надії на покращення його участі, не повинні знищити в ньому виправних імпульсів. Ось чому різко висловлюються проти смертної кари, довічних ув'язнень, проти посягання на честь, проти загального ув'язнення без розмежування категорій ув'язнених [19, c. 172].

Покарання є обмеженням не лише втратою для винного, але й для всього суспільства. Будь-який злочинець, який хоча б тимчасово ув'язнений, відривається від суспільства, чим позбавляє його від долі своєї трудової участі, ще більше втручається в економічне життя суспільства смертна кара. Тому покарання повинно бути за можливістю економічним: із декількох мір покарання, які досягають однією мети, повинна обиратися така, яка досягає цієї мети з якомога меншими витратами сил та засобів.

У зв'язку з тим, що жодна каральна міра покарання не може досягати тих різноманітних цілей, до яких прагне інститут покарання, і суспільству доводиться мати у своєму розпорядженні багато різноманітних мір покарання, необхідно, щоб між ними було можливо встановити відому відповідність, яка допускає вибір між ними, зарахування, заміну одного іншим і таке інше.

Покарання як примус повинно бути позбавленням відчутним, зверненим на обмеження або позбавлення благ, розпорядження якими залежить від держави. До того ж відчутним воно повинно бути для всіх верств населення, в цьому полягає принцип рівності покарання. Відчутність покарання полягає не стільки у його тяжкості, скільки в неминучості його застосування по відношенню до усіх винуватих, і лише винуватих [20, c. 47].