Усі ці властивості бажані для кожного покарання. Та каральна міра, яка володіє ними у найбільшому ступені, є найбільш придатною.

3. Мета (цілі) покарання і механізм їх досягнення Мета покарання - це той кінцевий результат, якого прагне досягти держава, встановлюючи кримінальну відповідальність, засуджуючи винного у скоєнні злочину до тієї чи іншої міри кримінального покарання та застосовуючи цю міру [21, c. 17]. Це означає, що соціальні наслідки покарання стосуються не тільки і навіть не стільки конкретного правопорушника, скільки мають значення для з'ясування ролі покарання в соціальному житті суспільства в цілому. Проблема мети покарання цікавила багатьох вчених-юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не призвели до однозначного тлумачення цієї складної проблеми. Проте серед них можна виділити дві основні групи: абсолютні теорії покарання (теорії відплати); відносні теорії покарання (теорії досягнення корисних цілей) [11, c. 300]. Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та ін.) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї - мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію цих теорій відстоювали необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Наприклад, за убивство - смертна кара, за статеві злочини - кастрація, за майнові - каторга, за образу - застосування заходів, що ганьблять винного тощо. Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони бачили сенс і користь покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Так, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) і теорії психологічного примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального попередження. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти винному більше незадоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочину. Представники теорії спеціального попередження відстоювали ідею застосування покарання виключно для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї відстоювали і прихильники теорії виправлення, на думку яких покарання повинно забезпечити виправлення винного, тобто не вчинення ним нових злочинів. Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині ХІХ століття з'являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей декількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання. Їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином шкоди, виправлення, загальне і спеціальне попередження. Ці теорії відрізняються не тільки поєднанням цілей, а і їх значущістю. В одних із них превалює мета залякування, відплати, в інших - мета попередження або виправлення. Значний внесок у дослідження цієї проблеми зробили і такі відомі криміналісти, як М.С. Таганцев, С.В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, А.Ф. Кістяківський, що працював у Києві, та ін. Вони, зокрема, обстоювали ідею диференціації цілей покарання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. У працях деяких учених радянського і пострадянського періоду дістали подальший розвиток змішані теорії про мету покарання. А.А. Піонтковський, М.О. Біляєв вважали, що покарання -- це кара за вчинений злочин, яка обов'язково повинна передбачати певні обмеження та страждання. А.В. Наумов прямо вказував, що покарання є завжди карою, кожен вид покарання в тому чи іншому ступені повинен мати караючий зміст. В.К. Грйщук, коментуючи положення ст. 50 КК України «кару» відносить до змісту покарання. «Зміст покарання становить кара - позбавлення або обмеження прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину» [14, c. 24]. Мірою суспільного самозбереження назвав кримінальне покарання видатний російський юрист І.Я. Фойницький [23, c. 67]. В цьому проявляється загальна сутність кримінального покарання та визначаються мета та головні його функції. Сутністю покарання є позбавлення засудженого певних благ, обмеження прав і свобод - волі, майна, примушування його до деяких дій чи втрат, обмеження пересування і спілкування з іншими членами суспільства (при позбавленні волі), права обирати вид трудової діяльності на свій розсуд (при позбавленні права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю), в матеріальних обмеженнях (при виправних роботах, штрафі, конфіскації майна) тощо. В.К. Грищук, коментуючи положення ст. 50 КК України, «кару» відносить до змісту покарання. «Зміст покарання становить кара - позбавлення або обмеження прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину» [7, c. 7]. У коментарі до ст. 50 КК України, який підготовлено авторським колективом за загальною редакцією В.В. Сташиса і В.Я. Тація, наголошено, що тільки завдяки невідворотності покарання воно досягатиме своєї мети, а кара - це властивість будь-якого кримінального покарання [11, c. 189-190]. У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль [10, c. 371]. Це твердження потребує уточнення. Воно є правильним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, дістали розвиток і підтвердження в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини та осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави відбувається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і запобіжній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України (статті 28, 62, 63), кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов'язку забезпечувати охорону прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності й водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону. Російське законодавство виділяє метою покарання також досягнення соціальної справедливості [21, c. 16]. Соціальна справедливість як правова категорія характеризується чотирма аспектами, що виражають інтереси: 1) засудженого, 2) потерпілого, 3) суспільства, 4) держави.

Соціальна справедливість з точки зору засудженого при цьому заключається головним чином у призначенні йому якнайменшого покарання за вчинене суспільно небезпечне діяння.

Соціальна справедливість з точки зору потерпілого полягає у призначенні засудженому покарання відповідно до закону та з врахуванням тяжкості вчиненого і його наслідками; відшкодування у повному обсязі матеріальної шкоди, завданої злочином, а також компенсації моральної шкоди.

При цьому інтереси засудженого, як правило, протирічать інтересам потерпілого. І досягти оптимального варіанту при призначенні покарання у даному випадку досить складно, що є зрозумілим.

Соціальна справедливість у призначенні покарання з позиції суспільства полягає у тому, що громадяни переконуються у здатності держави забезпечити правопорядок, покарати злочинця відповідно до закону та з врахуванням засад гуманізму, відповідності покарання вчиненому злочину та ефективності, а також організувати покарання згідно вироку суду.

Соціальна справедливість з боку держави полягає у тому, що при порушенні особою приписів кримінально-правового характеру держава частково відшкодовує заподіяну йому шкоду за рахунок штрафу, виправних робіт, конфіскації майна та інших видів покарання.

Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання. Проте, як зазначає М.Н. Становський “закон направляє покарання на досягнення цілей, але не може повністю гарантувати їх досягнення” [21, c. 19].

За своєю метою покарання є заходом самозбереження суспільства, до якого воно звертається для впливу на злочинця; найближче завдання його складає такий вплив, який можливий фізичним або психічним шляхом [23, c. 68].

Слід зазначити, що проблема мети покарання зумовлювала великі суперечки. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеціальне запобігання злочинам, а на думку М.Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання [20, c. 92]. Інші, крім цих двох цілей, називають метою покарання також виправлення засудженого.

Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою покарання. Автори КК 2001р. вирішили це питання позитивно. При науковому розв'язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання є багатогранними. Це, насамперед, захист суспільства від злочинних посягань, що неможливо без відплати за вчинений злочин; обов'язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і запобігання вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу.

Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені цілі покарання органічно взаємозалежні та обумовлюють одна одну.