Інший варіант роздвоєння предмета методології теж часто зустрічається, таким чином робляться спроби поєднати у предметі методології свідомість і діяльність. У солідному тритомному виданні читаємо: «Методологія - є дисципліна про загальні принципи і форми організації мислення і діяльності» [172], далі: «Методологія - тип раціонально-рефлексивної свідомості (?!). Здавалося б, друга частина слова «методологія» - (логос) - вчення, аж ніяк не вказує на якийсь тип свідомості, «спрямований на вивчення, вдосконалення та конструювання методів ... в різних сферах духовної і практичної діяльності». «У сфері загальної методології методолог вивчає і констатує «закони» мислення і діяльності як такі ...» [173, c. 1115].

До речі, у фізико-математичних, і технічних науках надто поширилося цілком не спрощене трактування поняття «методологія», адже під ним стали розуміти або лише загальний підхід до вирішення завдань того чи іншого класу, або почали плутати методологію з методикою, тобто послідовністю дій з досягнення необхідного результату . Обидва трактування мають право на існування, але є дуже вузькими.

По-четверте, дехто з науковців розділив методологію (маючи на увазі методологію науки) на два типи: дескрептивну (описову) методологію - про структуру наукового знання, закономірності його наукового пізнання тощо та нормативну (прескриптивну) - прямо спрямовану на регуляцію діяльності, що являє собою рекомендації і правила здійснення наукової діяльності. Але такий поділ знову ж таки веде до роздвоєння, неоднозначності предмета методології. Очевидно, у цьому випадку слід було б говорити про дві різні функції - описову та нормативну одного вчення - методології.

По-п'яте, для появи такої невизначеності і багатозначності предмета методології були свої причини. Справа в тому, що методологія як така, насамперед, методологія науки в радянські часи стала формуватися лише в 60- 70-ті рр. До того та й у ті часи партійні органи вважали, що вся методологія полягає в марксистсько-ленінському вченні, а будь-які розмови про «методологію» шкідливі і небезпечні. Незважаючи на це, методологія науки завдяки працям П.В. Копніна, В.А. Лекторського, В.І. Садовського, В.С. Швирьова, Г.П. Щедровицького, Е.Г. Юдіна та інших учених стала розвиватися. І в цьому їх величезна заслуга, оскільки вони змогли протистояти ідеологічному тиску. Але в той же час вони поділили методологію (розглядаючи лише методологію науки) на чотири рівні: філософський; загальнонауковий; спеціальнонауковий; методика і техніка дослідження [174, c. 366].

Цей поділ методології було визнано практично всіма методологами і він не піддавався сумніву. Але такий поділ призвів до того, що вчені повинні були займатися методологією або використовувати її у своїх дослідженнях лише на певному рівні - порізно. І цю плутанину в методології маємо досі.

Справді, судячи з усього, перший і другий рівні зазначеної конструкції будови методології відведено для філософів. Але філософи конкретних наукових досліджень самі не здійснюють (за винятком власне філософських досліджень). Вони аналізують лише найзагальніші результати, отримані в різних галузях наукового знання в минулих дослідженнях, як правило, - в минулих десятиліттях, а то й століттях. Їхні праці, виходячи з того, слід віднести в основному до гносеології як науки про пізнання, до науки логіки і т.д., тобто до тих аспектів, які пов'язані з наукою як зі сформованою системою наукових знань (минула діяльність померла, залишилися лише її результати). А вченим - представникам конкретних наук (фізикам, хімікам, юристам, педагогам і т.д.) потрібна методологія (як наука про організацію діяльності) як зброя їх діяльності для проведення власних досліджень, котрі здійснюються сьогодні. Крім того, роботи філософів з проблематики гносеології та методології, як правило, написані досить складною мовою.

Третій рівень відведено нібито методологам конкретних наук права, фізики, біології, психології і т.д. Але позиція, положення цих методологів «зависають» - вони вже не філософи, а й ще не вчені, які добувають нове наукове знання. Ці методологи, як правило, у конкретні методики і техніку наукових досліджень не вникають. Тому їх результати рідко становлять інтерес для дослідників у конкретних предметних сферах. Адже конкретними методиками і технікою досліджень буцімто повинні займатися вчені (четвертого рівня), як правило в значному або в повному відриві від інших рівнів такої структури методології.

Таким чином, завершуючи екскурс в методологію наукового дослідження (методологію науки), маємо констатувати, що при великому обсязі накопичених корисних матеріалів складається парадоксальна ситуація: з одного боку, багатозначність предмета, з іншого - його звуження.

Водночас такий поділ спеціалістів на методологів і методистів глибоко вкоренився у суспільній свідомості. Так, Г.Х. Валеєв, критикуючи позиції Г.П. Щедровицького, зазначає: «… Слабкою стороною тут є те, що прийдеться розглядати методологію учнівської діяльності, слідом за цим визнати не тільки вчителя, а й учня самому собі методологом, що усіх заведе у безвихідь». Та попри такі застереження, якраз йдеться про те, що знати методологію хоча б у першопочаткових основах і вміти користуватися нею повинен кожен, учений і спеціаліст-практик, і навіть той, хто навчається, тобто школяр, студент, аспірант.

Характерно, що у засобах масової інформації стали з'являтися публікації вчених, присвячені аналізу та науковому обґрунтуванню інноваційної діяльності в освіті, інженерній справі, економіці і т.д. До речі, в останні роки серед програмістів поширився термін «методологія» зовсім у новому «значенні». Під методологією програмісти стали розуміти той чи інший тип стратегії, тобто той чи інший загальний метод створення комп'ютерних програм [23, c. 249]. Так, по суті, поряд з методологією науково-дослідницької діяльності став формуватися новий напрям - методологія практичної діяльності. На нашу думку, їх слід розглядати в одному ключі, з єдиних позицій, а саме з позицій сучасного проектно-технологічного типу організаційної культури.

Загалом же, основною об'єктивною причиною появи різних неоднозначних тлумачень поняття «методологія» є та обставина, що людство перейшло в нову постіндустріальну епоху свого розвитку, що супроводжується такими явищами, як інформатизація суспільства, глобалізація економіки, зміна ролі науки у суспільстві і т.д.

Тепер, коли ми розглянули причини розпливчатості і неоднозначності предмета методології, що відображено в літературі, перейдемо до формулювання власних позицій. Задамося питанням: а чим принципово методологія науки (методологія наукової діяльності, методологія наукового дослідження - синоніми) відрізняється від методології будь-якої іншої людської діяльності? І чим, зокрема, якщо говорити про методологію науки, методологія, наприклад, педагогіки як науки відрізняється від методології науки психології? Або методології правознавства?

Дійсно, як бачимо, неможливо виділити окремо будь-які суто специфічні для будь-якої конкретної науки методи, принципи або засоби дослідження, адже, особливості наукової діяльності, принципи пізнання і т.п. єдині для всієї науки взагалі. Вимоги, наприклад, до експерименту однакові і для фізики, і для біології, і для криміналістики, і для будь-якої іншої галузі наукового знання.

Навіть, здавалося б, такі екзотичні методи, як буріння свердловин в геології чи розкопки в археології - це різновиди дослідницької роботи, що має свої аналоги у педагогіці чи психології. Інша річ, що, приміром, аксіоматичний метод математичного моделювання широко застосовується у фізиці, а у соціології, в педагогіці та ін. поки що дуже обмежено. Або ж ще таке: вивчення і узагальнення передового досвіду широко практикується в педагогіці, економіці, організації праці на виробництві, а у фізиці й хімії це застосовувати безглуздо. Щоправда, йдеться лише про специфіку застосування тих чи інших методів, проте у принципі загальна структура методології науки єдина. Ця теза підтверджується досвідом багатьох науковців, які працювали у вищій школі, де питанням методології наукового дослідження приділялася дуже серйозна увага, зокрема, при підготовці методологічних посібників «Як працювати над дисертацією», «Докторська дисертація», «Освітянський проект» та ін. [169, c. 32]. Авторам цих посібників довелося ознайомитися з сотнями авторефератів кандидатських і докторських дисертацій, розмовляти з колегами-фахівцями з різних галузей наукового знання. І все це дозволило, з одного боку, стверджувати, що загальні принципи, засоби, методи дослідження в різних науках однакові, хоча зміст досліджень у різних наукових сферах - різний. То ж коли далі будемо говорити про методологію наукового дослідження, маючи на увазі методологію наукового дослідження загалом. А з іншого боку, виникає питання: чим принципово організація практичної діяльності вчителя відрізняється від організації, такої ж діяльності наприклад, юриста. Безперечно, зміст їх діяльності різний, але в принципах, методах, способах, в організації і т.п. є загальне, основне. Тому, коли йдеться про методологію практичної діяльності, то маємо на увазі методологію будь-якої практичної професійної діяльності.

Тепер повернемося до наведених загальних енциклопедичних визначень поняття «методологія». Вони загалом правильні за своїм змістом, однак у них допущена деяка розпливчатість формувань. Насамперед, через наявність у визначенні, яке дане у філософському енциклопедичному словнику, діади «теоретична діяльність» і «практична діяльність», і виникає, очевидно, безліч різних тлумачень [25, c. 124]. На наше переконання, діади «теоретична діяльність» - «практична діяльність», і «науково - дослідницька діяльність» аж ніяк не співпадають, адже будь-яка практична діяльність, якщо вона хоч якось осмислена суб'єктом, включає в себе теоретичні компоненти. А будь-яке наукове дослідження щонайменше в емпіричній частині буде вміщувати практичні компоненти. Так, одні автори розглядають методологію як спосіб, засіб зв'язку науки і практики (наприклад, В.В. Краєвський [175, c. 244]), інші автори - як засіб допомоги науки практиці. Тож спробуємо дати визначення поняття «методологія», очистивши його від зайвих нашарувань.

Методологія - це вчення про структуру, логічну організацію, методи, засоби і форми діяльності дослідника в процесі пізнання ним досліджуваних явищ.

Таке визначення однозначно детермінує предмет методології - організацію діяльності. Водночас необхідно відзначити, що, напевно, не всяка діяльність має потребу в організації, у застосуванні методології. Як відомо, людська діяльність може поділятися на діяльність репродуктивну й продуктивну (про це докладніше писав М.С. Каган [149]).

Репродуктивна діяльність - копія з діяльності іншої людини або копія власної діяльності, заснованої на попередньому досвіді. Така діяльність (як, наприклад, одноманітна робота токаря-операційнника в будь-якому механічному цеху, або рутинна повсякденна робота вчителя на рівні раз і назавжди засвоєних технологій) в принципі вже організована (самоорганізована) і, очевидно, в застосуванні методології не потребує.