З огляду на специфіку слідчо-судового пізнання слідчий чи суддя не можуть виступати суб'єктами безпосереднього пізнання злочинного діяння, оскільки в цьому випадку вони автоматично стають свідками і згідно з вимогами закону (ч. 2 ст. 54 та ч. 1 ст. 60 КПК) їхня участь у судочинстві в попередній процесуальній практиці виключається. Водночас, по-перше, це не є перешкодою для безпосереднього пізнання ними окремих елементів обставин злочину (слідів, речових доказів, відомостей про них); по-друге, предмет доказування об'єктивною стороною злочину не вичерпується і окремі його обставини, що входять до нього, слідчим і судом також пізнаються безпосередньо (напр., щире розкаяння, явка з повинною, сприяння розкриттю злочину тощо); по-третє, слідчий і суд пізнають також обставини, які не належать до предмета доказування (напр., причини і умови, що сприяли скоєнню злочину), що також здійснюється ними безпосередньо. Розширює можливості судово-слідчого пізнання й залучення до нього технічних засобів як способів виявлення і фіксації обставин злочину та інших відомостей, необхідних для вирішення справи, але визнавати пізнання з їхнім використанням пізнанням безпосереднім [135, c. 83] неправильно, оскільки і в цьому випадку злочинне діяння пізнається не безпосередньо, а шляхом використання його відображення.

Таким чином, незважаючи на переважний характер опосередкованого пізнання у сфері кримінального судочинства, тут широко використовується й пізнання безпосереднє. У процесі предметно-практичної діяльності людини пізнання здійснюється у формі буденного або наукового. Ці форми об'єднує те, що вони являють собою процес, спрямований на досягнення істинного знання про навколишній світ шляхом виявлення і використання окремих фактів. Межа між ними відносна, умовна, історично зумовлена і рухлива, однак способи і засоби досягнення знань, можливості проникнення в сутність явищ, критерії істинності отриманих знань у кожному з них значно різняться, що и дає підстави для висновку про їхню якісну відмінність.

Характерними рисами буденного пізнання є те, що воно нерозривно пов'язано з практичною діяльністю і підпорядковано розв'язанню практичних буденних завдань. Воно являє собою стихійне формування уявлень про об'єктивну дійсність. Воно не цілеспрямоване, не систематизоване і не впорядковане, а тому не являє собою систему однозначних правил, які виконують евристичну функцію, а виступає як сукупність уявлень, суджень, оцінок, необхідних для розв'язання завдань щоденної практики. Його правила спираються на практичний досвід щоденного життя, здоровий глузд.

А оскільки практичне мислення не систематичне і не методичне, оперує предметами і явищами, які сприймаються безпосередньо, і не може осягнути їхні внутрішні закономірності, зв'язки і відношення, то й надійність його результатів невелика. Систематизація, удосконалення і подальше використання пізнавальних прийомів у вигляді певної системи правил, спрямованих на досягнення пізнавальної мети, зумовило становлення наукового пізнання.

А. Ейнштейн відзначав, що вся наука є не чим іншим, як удосконаленням побутового пізнання, що свідчить про тісний взаємозв'язок побутового і наукового пізнання. Однак слід погодитися й з тим, що наука не є простим продовженням знань, які базуються на здоровому глузді, а вона є пізнанням особливого роду, зі своїми специфічними засобами, методами та критеріями.

Наукове пізнання відзначається цілеспрямованим, послідовним, і систематичним відображенням, результати якого виступають у вигляді системи понять, законів, теорій [77, c. 50-58]. Воно є самостійним видом суспільної діяльності. Надійність, систематичність і контрольованість знань, отриманих в його процесі, забезпечується за допомогою науково-технічних засобів, які включають систему принципів, законів, методів, правил і технічних засобів, використання яких хоча й не гарантує досягнення істини, але дає змогу цілеспрямованіше і глибше проникати в сутність явищ, робить пізнання методичнішим і раціональнішим. А цілеспрямованість, систематичність, обґрунтованість використовуваних науково-технічних засобів, контрольованість отримуваних висновків дає змогу одержати надійніші результати. Саме тому слід погодитися з твердженням: «Якщо йдеться про знання, що дає об'єктивну істину в доказовій формі, то таким є лише наукове знання».

1.2 Методологія правознавства: структура та тенденції розвитку

Методологічна криза (у світоглядних підходах, у невмінні застосовувати традиційні методи, у відсутності нових способів і засобів пізнання), наслідки якої все ще відчуваються у вітчизняному правознавстві, значною мірою пояснюється тим, що в науці тривалий час наукові методи підмінялися ідеологемами, політичними гаслами, заперечувався світоглядний плюралізм, що перешкоджало належному розвитку правової науки. Зміст відображеного механізму полягає в тому, що будь-який пізнавальний акт, як у наукових, так і у позанаукових (практичних) формах, має властивість «звернення» до самого себе. У цьому відношенні справедливим є визначення Б. Кістяківським методологічного аналізу як «совісті науки». При цьому змістом такого методологічного відображення є не просто відношення «об'єкт пізнання - суб'єкт пізнання», а зміст цих відносин, їх «практична» сторона, що неминуче призводить до поєднання когнітивних процесів із загальними питаннями про сутність людини, світу і т.п. Але, як свідчить історія, в умовах, коли творчий, нічим не обмежений у своїх сутнісних параметрах, відображений процес заміщується готовими ідеологічними стереотипами, суб'єкт такого пізнання втрачає не просто здатність одержувати адекватне теоретичне знання, а й можливість залишатися моральним суб'єктом.