Інша справа - продуктивна діяльність, що спрямована на отримання об'єктивно нового чи суб'єктивно нового результату. Будь-яка науково-дослідницька діяльність, якщо вона здійснюється більш-менш грамотно, як правило, завжди спрямована на об'єктивно новий результат. Інноваційна діяльність спеціаліста-практика може бути спрямована як на об'єктивно новий, так і на суб'єктивно новий (для цього спеціаліста або для конкретного підприємства чи установи) результат. Діяльність, спрямована на отримання об'єктивного нового результату, називається творчістю. Діяльність у відповідному розумінні протилежна продуктивній діяльності - так звана упорядкована діяльність. Якщо продуктивна діяльність руйнує попередні порядки, стереотипи, то упорядкована діяльність спрямована (зрозуміло з назви) на відновлення порядку. Вона полягає у встановленні норм діяльності, що функціонують, зокрема, у формі стандартів, законів, наказів і т.п. Навчальна діяльність завжди спрямована на суб'єктивно новий (для кожного, хто навчається) результат. Власне у випадку продуктивної діяльності і виникає необхідність її організації, тобто існує потреба застосування методології.

Якщо методологію розглядаємо як вчення про структуру, логічну організацію, методи, засоби і форми діяльності, то, природно, необхідно розшифрувати зміст поняття «організація». Відповідно до енциклопедичного визначення, організація - 1) внутрішня упорядкованість, узгодженість взаємодії більш-менш диференційованих і автономних частин цілого, обумовлена його структурою; 2) сукупність процесів або дій, що ведуть до утворення і вдосконалення взаємозв'язків між частинами цілого; 3) об'єднання людей, які спільно реалізують деяку програму або мету і діють на основі певних процедур і правил. У нашому випадку ми використовуємо поняття «організація», в основному, в першому і в другому значенні, тобто як процес (друге значення), і як результат цього процесу (перше значення). Третє значення також використовується (але в меншій мірі) - при описі колективної наукової діяльності, управління проектами в організаціях і т.д.

При такому наведеному вище понятті методології її можна розглядати дуже широко - як вчення про організацію будь-якої людської діяльності: і наукової, і будь-якої практичної професійної діяльності, і художньої, і ігрової і т.п., або ж як індивідуальної і колективної діяльності.

Якщо виходити з класифікації діяльності за цільовою спрямованістю: гра-вчення-праця, то можна говорити про: методологію ігрової діяльності (маючи на увазі, в першу чергу, дитячу гру); методологію навчальної діяльності; методологію трудової, професійної діяльності.

У професійній діяльності слід розрізняти: а) практичну як у сфері матеріального, так і у сфері духовного виробництва, (нею фактично зайнято більшість людей); б) та специфічну у галузях філософії, наукознавства, мистецтва, релігії [176, c. 758].

Ми акцентуємо увагу на методології наукової діяльності (методології наукового дослідження), розглядаючи організацію діяльності як цілеспрямовану активність людини. Організація діяльності - це упорядкування її в цілісну систему з чітко визначеними характеристиками (логічно структуровану).

Логічна структура включає такі компоненти: суб'єкт, об'єкт, предмет, форми, засоби, методи діяльності, її результат. Зовнішніми щодо цієї структури є характерні ознаки, відображені в особливостях, принципах, умовах, нормах.

Історично відомі різні типи культури організації діяльності. Сучасним є проектно-технологічний тип, який полягає в тому, що продуктивна діяльність людини (або організації) розбивається на окремі завершені цикли, які називаються проектами. Процес проведення діяльності будемо розглядати в межах проекту, що реалізується в певній часовій послідовності за фазами, стадіями і етапами, причому послідовність ця є загальною для всіх видів діяльності. Завершеність циклу діяльності (проекту) визначається трьома фазами: а) проектування, результатом якої є побудована модель створюваної системи та план її реалізації; б) технології, результатом якої є реалізація системи; в) рефлексії, результатом якої є оцінка реалізованої системи та визначення необхідності або її подальшої корекції, або «запуску» нового проекту.

Таким чином, можна запропонувати таку «схему методології»:

1. Характеристики діяльності: особливості; принципи; умови; норми.

2. Логічна структура діяльності: суб'єкт; об'єкт; предмет; форми; засоби; методи; результат.

3. Тимчасова структура діяльності: фази; стадії; етапи.

Таке розуміння та структура методології дозволяє з єдиних позицій і в єдиній логіці узагальнити різні наявні в літературі підходи і трактування поняття «методологія» та його використання в найрізноманітніших видах діяльності.

Розглянувши зміст поняття організації, необхідно зосередити увагу на змісті поняття «діяльність».

Діяльність - форма активного ставлення до довкілля, а її зміст становить доцільність зміни і перетворення цього світу на основі засвоєння та розвитку культури [177, c. 254].

Місце і роль поняття «діяльність» визначається перш за все тим, що вона належить до розряду універсальних, граничних абстракцій. Універсальність поняття такого типу, породжує ще одну їх властивість, далеко не очевидну, але методологічно дуже суттєву, - полі-функціональність. Так, поняття «діяльність» може виконувати різні функції. Одна з них полягає у тому, що діяльність може бути об'єктом наукового пізнання. Її визначають різні наукові дисципліни.

У відповідності з діяльнісним підходом наука розглядається у єдності пізнавальної діяльності і її результату - наукового знання. Природа цієї єдності визначається особливостями наукової діяльності та наукового пізнання.

Важливо те, що наука не зводиться до знань. Це не просто система знань, як інколи стверджують, а власне діяльність, праця, яка ставить за мету отримання знань. Інакше кажучи, у науці слід бачити особливу галузь духовного виробництва - виробництва наукового знання [177, c. 29].

Специфіка наукової діяльності значною мірою визначається методами - загальнонауковими та спеціальними. Метод пізнання виникає як система правил та операцій, обумовлених об'єктивними властивостями системи «суб'єкт - об'єкт». На нашу думку, метод - це не щось зовнішнє щодо суб'єкта або не дещо, що стоїть між суб'єктом та об'єктом, він включений у зміст поняття «суб'єкт пізнання», виступає як його властивість, виникає і розвивається в результаті творчої, активної діяльності суб'єкта щодо пізнання явищ та процесів.

Всезагальна структура діяльності включає мету, засіб і результат.

Таким чином, діяльність може бути об'єктом дійсності, об'єктом пізнання, об'єктом наукового пізнання, предметом спеціального наукового аналізу, який, як випливає з викладеного, сам може розглядатися як окремий вид діяльності.

Загальновизнано, що діяльність, являє собою процес пізнання. Саме тому ця діяльність має базуватися на закономірностях загальнонаукового пізнання. Що ж являє собою «пізнання»? Попри важливість цього питання, воно юристами фактично не досліджувалося (окрім монографії А.А. Козловського «Право як пізнання»). Що ж до філософської та загальнонаукової літератури, то навіть найзагальніше ознайомлення з нею дає підстави для висновку, що тут воно тлумачиться як відображення людиною природи; процес набуття в процесі суспільно-практичної діяльності людини істинних знань про об'єктивний світ; зумовлений розвитком суспільно-історичної практики процес відображення і відтворення дійсності у мисленні; зумовлений розвитком людства процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності у свідомості людини; засвоєння чуттєвого змісту того, що відчувається або випробовується, стану речей або процесів з метою пошуку істини [176] тощо.

Уже сама кількість запропонованих визначень пізнання свідчить про те, що одностайності думок учених з цього приводу не досягнуто, проте кожне з них не є безспірним. Адже кожне із запропонованих визначень дає лише найзагальніше уявлення про вищезазначене поняття, а в окремих аспектах і не відповідає дійсності, яка, як відомо, і є критерієм істини. Наприклад, вважати, що пізнання - це «відображення людиною» неправильно, оскільки людина є надто складним явищем і не кожна її складова, яка може відображати об'єкт, пізнає його. Отже, логічно припустити, що людина може відображати дійсність різними способами, не пізнаючи її. Що ж до пізнавального відображення, то воно починається з уваги, тобто вибіркової зосередженості психічної діяльності на конкретному об'єкті, у результаті чого й виникає суб'єктно-об'єктне відношення та пізнавальна взаємодія, результатом якої є відображення об'єкта не просто людиною, а її свідомістю. А оскільки очевидно, що пізнання - це відображення дійсності саме свідомістю людини, то саме на цій його особливості і слід акцентувати увагу при визначенні його сутності.

Не варто зводити пізнання й до відображення людиною лише природи або до процесу набуття знань лише про об'єктивний світ. Адже об'єктом пізнання можуть бути не тільки природа, а й суспільство, не тільки матеріальний, а й духовний світ, як матеріальні, так і ідеальні об'єкти, як об'єктивне, так і суб'єктивне. Та й сам основоположний постулат теорії пізнання про «об'єктивність зовнішнього світу і відображення його свідомістю людини» орієнтує на існування двох світів - матеріального і духовного, зовнішнього, що існує об'єктивно, тобто поза і незалежно від людської свідомості, та внутрішнього - суб'єктивного, породженого свідомістю людини, що має філософський характер існування. У зв'язку з цим доречно згадати й Е. Гуссерля, який ще на початку XX ст. підкреслював, що приписувати свідомості природу... це означає впадати в безглуздя, яке полягає в натуралізації того, сутність чого виключає буття в значенні природи.

Саме тому є підстави вважати, що об'єктом пізнання можуть бути не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність та її результати тощо. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, а й світу суб'єктивного та породжених ним явищ (наприклад, власних фантазій тощо), на дослідження не лише матеріальних, а й ідеальних (абстрактних) об'єктів (наприклад, числа, тієї чи іншої суспільно-економічної формації в суспільствознавстві).

Акцентування уваги на тому, що пізнання - це процес набуття знань «у ході суспільно-практичної діяльності» або «зумовлений розвитком суспільно-історичної практики», також не є безспірним, оскільки логічно припустити можливість набуття знань і поза суспільною практикою, як і те, що він може бути нею і не зумовлений і здійснюється у межах «чистої думки» без урахування суспільно-історичного досвіду та знань. Слід враховувати й те, що пізнання не стихійна, випадкова взаємодія його суб'єкта з довкіллям, що постійно відбувається в дійсності, а процес активної, осмисленої та цілеспрямованої взаємодії суб'єкта з об'єктом пізнання, а отже, цілеспрямоване відображення. Хоч пізнання - процес активної, осмисленої та цілеспрямованої взаємодії суб'єкта з його об'єктом, твердження про те, що пізнання - процес набуття «істинних знань», також надто категоричне, бо як же бути з хибними знаннями, що постійно супроводжують людину, як і з тим, що результати пізнання завжди є суб'єктивним образом об'єктивної дійсності, який лише більш-менш адекватно відтворює цю дійсність.