Тепер норми Риму та Регламенту ЄС № 864/2007 від 11 липня 2007р. про право, що застосовується до недоговірних зобов'язань (Рим ІІ) поступово замінюють відповідні норми європейських регіональних договорів та внутрішніх законів.

Регламент Рим II (набрав чинності 11 січня 2009 року) являє собою гармонізацію колізійних норм ЄС у цивільних або комерційних справах в області позадоговірних зобов'язань (за деякими винятками). Регламент регулює такі питання: визначення права, що застосовується до деліктів, зобов'язаннями внаслідок безпідставного збагачення, ведення чужих справ без доручення і дій до укладення договору (culpa in contrahendo). Регламент відповідно до статті 3 носить «універсальний характер», тобто, право, до якого відсилає Регламент Рим II, застосовується навіть у тому випадку, якщо воно не є правом однієї з держав-членів ЄС.

У 2010 р. в ЄС прийнято Регламент про право, що застосовується до розлучення та правової сепарації (Рим ІІІ). Якщо взяти до уваги численні документи ЄС з міжнародного цивільного процесу (зокрема, Регламенти Брюссель І, 11, 111, то можна, з певним припущенням, сказати, що у новому столітті з'явилася досить повна кодифікація європейського міжнародного приватного права, як його розуміють на Заході [12].

У країнах Латинської Америки уніфікація колізійного права відбувається у рамках роботи відповідних конференцій американських держав, а також створеної у 1948 р. Організації американських держав. Характерною особливістю розвитку кодифікації МПрП країн цього регіону є те, що важливу роль у цьому процесі відіграють положення міжнародних актів: договорів Монтевідео та Міжамериканських конференцій з МПрП і, звичайно ж, одного з найвидатніших у світі зразків регіональної кодифікації та уніфікації МПрП - Кодексу Бустаманте 1928 р., який також набув чинності на підставі міжнародної конвенції. Багато положень латиноамериканських кодифікацій запозичено з Кодексу Бустаманте й договорів Монтевідео, крім того, подекуди у відповідних законах містяться відсилання до текстів міжнародних договорів.

Однак, незважаючи на інтенсивну уніфікацію МПрП, країнам регіону вдалося зберегти власну специфіку правового регулювання у сфері колізійного права. Після невдалих спроб дійти консенсусу з деяких питань МПрП особи, відповідальні за прийняття Кодексу Бустаманте, зробили кілька застережень щодо можливості альтернативного застосування законодавства відповідної держави-учасниці.

Істотним досягненням на шляху уніфікації колізійних правил договірних відносин стала Міжамериканська конвенція 1994 р. про право, що застосовується до міжнародних контрактів [12].

Колізійне право країн Латинської Америки характеризується рядом особливостей. Правова доктрина держав, котрі географічно входять до її складу, припускає, що сфера виникнення можливих колізій законів різних держав не обмежується сферою цивільних і сімейних правовідносин, а включає кримінальні та кримінально-процесуальні відносини, а також регулювання окремих прав громадян політичного характеру (зокрема, права на політичний, дипломатичний, територіальний притулок тощо).

Колізійне право країн цього регіону виникло на ґрунті школи римського приватного права та континентальної доктрини міжнародного приватного права. Згодом воно зазнало впливу північноамериканської школи міжнародного приватного права (зокрема, доктрини Дж. Сторі). При цьому його розвиток у межах кожної країні невмолимо набував ряду відмінностей.

Вплив метрополій та інших держав, а також подальша поява та розвиток різних норм, які враховували специфічні потреби кожної країни, призвели до виникнення внутрішніх правових систем, які відрізнялись одна від одної. Утім паралельно відбувалися інтеграційні процеси на субрегіональному та регіональному рівні, що, у свою чергу, готувало ґрунт для уніфікації законодавств країн регіону.

Таким чином, для латиноамериканських країн нормативна уніфікація є важливим елементом регіонального та субрегіонального інтеграційного розвитку, який надає останньому необхідну стабільність і сприяє розвитку міжнародних приватних відносин. Не можна не відмітити також позитивний вплив уніфікації на науковий розвиток міжнародного приватного права.

Процес уніфікації міжнародного приватного права є одним із провідних видів правової діяльності латиноамериканських держав, починаючи з кінця ХІХ сторіччя.

Спроби досягти уніфікації колізійних норм здійснювались, починаючи із Панамського Конгресу, скликаного з ініціативи Симона Болівара у 1826 р., на якому делегати висловили побажання якомога скоріше розпочати роботи із уніфікації МПрП. На конгресі відповідно до ініціативи перуанського делегата М.Пандо була укладена перша офіційна угода про уніфікацію. Ця ідея отримала підтримку і подальший розвиток протягом наступних міжнародних зустрічей, що знайшло своє відображення у рішеннях двох Лімських конгресів 1847-1848 і 1864-1865 років [19].

Власне уніфікація МПрП розпочалася трохи пізніше, причому більшість дослідників виокремлює у цьому процесі два великих етапи: ідеалізму та прагматизму. Перший етап характеризується намаганням створити єдиний нормативний документ, котрий був би покликаний урегулювати всі питання у цій сфері. З іншого боку, другий етап, більш прагматичний, передбачав поступову та прогресивну уніфікацію у межах Спеціалізованих міжамериканських конференцій із міжнародного приватного права (надалі - CIDIPs).

Перший етап: глобальна уніфікація. На першому етапі латиноамериканські країни розпочали реалізацію досить амбітного проекту глобальної уніфікації міжнародного приватного права. Лімський конгрес 1877-1878 рр. завершився підписанням 9 листопада 1878 р. Договору про встановлення одноманітних правил із міжнародного приватного права, який складався із 60 статей, поділених на вісім глав, що присвячувалися особистому статусу і правоздатності, майновим та договірним відносинам, шлюбу, спадкуванню, міжнародній цивільній та кримінальній юрисдикції, виконанню іноземних судових рішень, легалізації, та загальним положенням. Він був підписаний представниками семи країни (Аргентини, Болівії, Венесуели, Еквадору, Коста-Ріки, Перу, Чилі), але був ратифікований тільки Перу, тому не набув чинності. Опір процесу ратифікації був пов'язаний, насамперед, із закріпленням у тексті Договору принципу громадянства при визначенні особистого статуту осіб, у той час, як більшість латиноамериканських країн практикували принцип доміцилію.

Конгрес у Лімі відмовився від ідеї розроблення уніфікованих кодексів матеріального права і дійшов висновку, що більш важливими для Латинської Америки є одноманітні національні колізійні норми та координація політики щодо вирішення спорів на міжамериканському рівні, а не уніфікація матеріальних норм цивільного чи торговельного права.

Конгрес Монтевідео 1888-1889. На цьому Конгресі шість латиноамериканських держав затвердили дев'ять договорів, які, по суті, становили всеосяжний кодекс МПрП. Вони регулювали питання міжнародного цивільного права, міжнародного торговельного права, міжнародного процесуального права, міжнародного кримінального права, питання літературної та художньої власності, патентів на винаходи, фабричних та товарних знаків, здійснення вільних професій. Також було прийнято Договір (протокол) про взаємне застосування законів держав, що домовляються [19].

Таким чином, уперше в світі було забезпечено достатньо повну нормативну уніфікацію, котра, однак, передбачала поділ на ряд незалежних документів з окремих питань, а не була викладеною у вигляді єдиного документу.

Це дозволяло державам приєднуватися до будь-якого із них, а не обов?язково до всіх одразу. У підсумку договори були ратифіковані урядами 7 країн (Аргентина, Болівія, Бразилія (приєдналася тільки до договору про здійснення вільних професій), Колумбія (приєдналася до чотирьох договорів), Парагвай, Перу, Уругвай). Чилі було підписано деякі договори, але жодний з них не був ратифікований.

Договори 1888-1889 рр. є чинними до цього часу, а колізійні норми, що містяться у них, складають частину міжнародного приватного права держав Південної Америки, які їх ратифікували. Договори Монтевідео стали відображенням принципів Сторі, Савіньї, Фрейтаса, котрі орієнтувалися на територіалізм; не випадково вони ґрунтувалися на принципі доміцилію.

П'ятдесят років потому - в 1938-1940 рр. - у Монтевідео було скликано другий Південноамериканський юридичний конгрес із міжнародного приватного права, який прийняв дев'ять конвенцій, що мали замінити договори, прийняті ще на першому Південноамериканському конгресі.

В обговоренні і підписанні договорів на другому Південноамериканському конгресі брали участь ті ж самі держави, але ратифікували прийняті на ньому документи у повному обсязі лише Перу та Уругвай. Аргентина ратифікувала лише шість із дев'яти договорів. У договорах Монтевідео 1940 р. ще більше проявилась тенденція до прийняття в якості колізійної прив'язки принципу доміцилію, що стало перепоною для приєднання до них Бразилії та Чілі [19].

Наступний етап уніфікації МПрП у Латинській Америці пов'язується із діяльністю Панамериканських конференцій. На цьому етапі зусилля країн регіону зосередилися на глобальній уніфікації норм МПрП. Конференції орієнтувалися на створення єдиного кодексу для латиноамериканських країн.

І, хоча перші кроки у цьому напрямку учасниками було зроблено ще на другій Панамериканській конференції в Мехіко (1901-1902), усе ж мети було досягнуто лише через декілька років із прийняттям Кодексу міжнародного приватного права на шостій Панамериканській конференції у 1928 році у Гавані.

Цей Кодекс - більше відомий як Кодекс Бустаманте - був названий так на честь відомого кубинського юриста Антоніо Санчеса де Бустаманте і Сірвен, чия активна участь вважалася вирішальною у розробленні та прийнятті тексту цього кодексу.

Кодекс складається із 437 статей, структурованих на вступний розділ і чотири книги: Міжнародне цивільне право, Міжнародне торговельне право, Міжнародне кримінальне право й Міжнародний процес. В основу Кодексу було покладено положення італійсько-французької школи, що зумовило появу суттєвих відмінностей між Кодексом Бустаманте і Договорами Монтевідео.

Широке використання lex fori та категорії публічного порядку, характерний поділ законів на такі, що належать до приватного та публічного порядку, визнання принципу автономії волі у нормах, які стосуються приватного порядку, - свідчать про сильний вплив на формування Кодексу теорії Манчіні, відхід від якої спостерігається у регулюванні особистого статуту.

Зокрема, ст.7 фіксує альтернативну норму, відповідно до котрої кожна із держав-учасниць «застосовуватиме як особистий закон закон доміцилію або закон громадянства чи ті закони, які уже прийняті або будуть прийняті у її внутрішньому законодавстві», залишаючи таким чином цей аспект без єдиного критерію та дещо позбавляючи Кодекс уніфікуючого потенціалу.

Подібні компромісні особливості Кодексу Бустаманте полегшили його ратифікацію, хоча із рядом застережень.

Конвенцію про набуття чинності Кодексу Бустаманте ратифіковали 15 американських держав. У повному обсязі конвенція була прийнята лише Кубою, Гватемалою, Гондурасом, Панамою і Перу; чотири країни зробили застереження щодо конкретних статей (Бразилія, Гаїті, Домініканська Республіка і Венесуела), п'ять країн зробили загальне застереження щодо незастосування Кодексу у випадку заперечення ним норм внутрішнього права (Болівія, Еквадор, Коста-Ріка, Сальвадор, Чилі).

Аргентина, Колумбія, Мексика, Парагвай Уругвай, а також США відмовилися ратифікувати Кодекс взагалі. Тим не менше, навіть у тих державах, які не визнали законної сили Кодексу, він знаходив і знаходить застосування imperio rationis (в силу розумності та доцільності) [19].