1.3 Структура норми права

Структура корми права -- це логічно погоджений її внутрішній зміст, обумовлений фактичними суспільними відносинами, що характеризується наявністю взаємозалежних і взаємодіючих елементів, реально виражених у нормативно-правових актах [7, 352].

Однією з ознак правової норми є системність. Будучи первинним елементом системи права, правова норма сама є системою в мініатюрі, тобто має певну внутрішню організацію. У цій мікросистемі кожен елемент має своє призначення[8, 210]. В найбільш загальному вигляді норму права можна представити формулою: "Якщо..., то..., інакше". Відповідно до цього, норма права логічно складається з трьох елементів:

1. Гіпотези;

2. Диспозиції;

3. Санкції.

Гіпотеза -- це така частина норми права, яка вказує на певні життєві обставини, наявність чи відсутність яких надає можливість реалізувати закріплені у нормі права та обов'язки [1, 369].

Диспозиція - це така частина норми права, де безпосередньо зафіксоване правило поведінки, що виражене в правах і обов`язках суб`єктів[9, 170]. В ній сформульовані права й обов'язки, яких суб'єкти суспільних відносин набувають при наявності умов, передбачених гіпотезою норми. Вона є центральною частиною норми права в тому розумінні, що інші дві частини є похідними від неї, логічно обумовленими диспозицією. Разом з тим це не означає можливості існування диспозиції норми права без санкції та гіпотези, оскільки без них вона втрачає свої регулятивні властивості [5, 282].

Санкція -- це така частина норми права, яка встановлює невигідні наслідки на випадок невиконання правила, визначеного в диспозиції. Вона є логічно завершальним елементом структури норми права, який обумовлений існуванням диспозиції. Санкція є виразом осуду і примусу, який застосовується державою до суб'єкта суспільних відносин при порушенні ним вимог норми права [5, 283].

Слід ураховувати, що структура конкретної норми права залежить від характеру заданого нею правового припису. У дозвільних нормах реально присутні тільки гіпотеза і диспозиція. У зобов'язуючих нормах або присутні всі елементи, або гіпотеза і диспозиція, а в заборонних нормах, як правило -- диспозиція і санкція.

Особливість структури процесуальних норм полягає в тому, що їхні елементи є похідними від відповідних норм матеріального права і є формою їх реалізації. Гіпотеза процесуальної норми закладена в гіпотезі і диспозиції норми матеріального права.

Презумптивна норма має структуру, що складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції і контрпрезумпції, і конструюється за такою схемою: "Якщо А (гіпотеза), то передбачається Б (диспозиція), поки не доведено зворотне (контрпрезумпція)" [8, 211].

Структурні елементи правової норми класифікують за ступенем визначеності і за складом.

Види структурних елементів норми права за визначеністю:

абсолютно-визначені гіпотеза, диспозиція, санкція містять точні, такі, що не допускають розширювального тлумачення відомості про юридичний факт, вид поведінки за наявності цього факту, вид і міру відповідальності за порушення диспозиції;

відносно-визначені гіпотеза і диспозиція містять лише загальні умови реалізації норми і не конкретизовані права та обов'язки адресата норми. Відносно-визначена санкція визначає мінімальну і максимальну межу відповідальності за порушення норми;

3) альтернативні гіпотеза і диспозиція указують на варіанти юридичних фактів і варіанти правових наслідків цих фактів. Альтернативна санкція містить два і більше варіантів відповідальності за порушення норми, причому правозастосовувач вибирає з них найбільш доцільний.

Класифікація структурних елементів правової норми за складом:

1. прості. Прості гіпотези містять один юридичний факт, проста диспозиція -- один правовий наслідок гіпотези, проста санкція визначає один захід державного примусу щодо правопорушника [8, 211];

2. складні. Складна гіпотеза містить складний юридичний факт, складна диспозиція містить кілька правових наслідків, що одночасно настають при вказаній гіпотезі, складна санкція передбачає два і більше заходів державного примусу до правопорушника [8, 212].

1.4 Класифікація норми права

Складність суспільних відносин, що регулюються правом та багатоаспектність самої категорії "право" визначає можливість класифікації норм за різноманітними критеріями.

Класифікація норм -- це їх поділ на окремі види за певними суттєвими ознаками, які визначають специфічну роль кожного із різновидів норм у регулюванні суспільних відносин [1, 378].

Класифікація надає можливість:

чітко визначити місце кожної з норм у системі права;

охарактеризувати функції норм та їх місце у механізмі правового регулювання;

визначити межі регулятивного впливу держави на суспільство за допомогою права;

встановити шляхи вдосконалення правотворчої та правозастосовчої практики й підвищити її ефективність;

вивчити особливості кожного з різновидів норм та можливості їх взаємодії;

визначити призначення кожного з різновидів норм;

визначити особливі способи впливу норм на суб'єктів права [1, 378].

Наукова і практична цінність класифікації правових норм залежить від обґрунтованого вибору її критеріїв. Підстави класифікації можуть бути різними:

1. За суб'єктами правотворчості розрізняють норми, що виходять від держави і безпосередньо від громадянського суспільства [10, 118]. У першому випадку це норми органів державної влади, у другому -- норми приймаються безпосередньо населенням на референдумі. Норми державної влади розрізняють за юридичною силою (норми вищих представницьких органів законодавчої влади, норми органів виконавчої влади та ін.).

2. За функціональною роллю в механізмі правового регулювання норми права можна поділити на установчі, регулятивні (норми -- правила поведінки), охоронні (норми -- охоронці порядку), забезпечувальні (норми-гарантії), декларативні (норми-оголошення), дефінітивні (норми-визначення), колізійні (норми-арбітри), оперативні (норми-інструменти).

3. За предметом правового регулювання розрізняються норми конституційної, цивільної, кримінальної, адміністративної, трудової та інших галузей права. Галузеві норми можуть поділятися на матеріальні і процесуальні. Перші є правилами поведінки суб'єктів, другі містять розпорядження, що встановлюють процедуру реалізації або охорони цих правил.

4. За методом правового регулювання виділяються імперативні, диспозитивні, рекомендаційні та заохочувальні норми [10, 118]. Імперативні норми мають суворий, владно-категоричний характер, що не допускає відхилення в регульованій поведінці. Це, як правило, норми адміністративного, кримінального, конституційного права. Диспозитивним нормам притаманний автономний характер, що дозволяє сторонам (учасникам) самим домовитися з питань реалізації суб'єктивних прав і обов'язків. Вони регулюють переважно цивільно-правові або шлюбно-сімейні відносини. Рекомендаційні норми звичайно адресуються недержавним підприємствам, установлюють варіант бажаного для держави поводження. Заохочувальні норми стимулюють суспільно корисну поведінку.

5. За сферою дії виділяються норми загальної дії, норми обмеженої дії і локальні норми. Норми загальної дії поширюються на всіх громадян і функціонують на всій території держави. Норми обмеженої дії -- це загальні розпорядження, реалізації яких пов'язуються з певними просторовими, суб'єктними, часовими і ситуаційними факторами. Локальні норми діють у межах окремої державної, громадської організації або їх структурних підрозділах.

6. Норми права класифікуються також за часом дії (постійні й тимчасові), по колу осіб (чи поширюються на усіх, хто підпадає під їхню дію, чи на чітко визначену групу суб'єктів: військовослужбовців, пенсіонерів тощо [10, 119].

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВИЙ АНАЛІЗ СУТНОСТІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО АКТУ

2.1 Поняття нормативно-правового акту

Від часу виникнення правової регуляції, громадяни свідомо чи несвідомо, але постійно виконують певні правові ролі, дотримуючись або пристосовуючись до певних вимог, дозволів або заборон.

Кожна держава встановлює в суспільних відносинах певний порядок, котрий за допомогою виданих нею нормативно-правових актів забезпечується, охороняється і захищається. Правове регулювання охоплює більшість сфер людської життєдіяльності та існування природного середовища. При цьому розширюються межі нормативного впливу на суспільні відносини відповідно до їх стану, потреб у змінах [5, 12].

По своєму змісту право виражає економічні, політичні, моральні та інші соціальні відносини [4, 92]. Оскільки юридичні норми мають стати відомими тим учасникам суспільного життя, поведінку, діяльність котрих покликані регулювати, вони повинні бути певним чином проявлені зовні, об'єктивовані, тобто виражені у певних матеріальних "джерелах".

Термін "джерела права" приписують Тіту Лівію, який в своїх працях називає "Закон XII таблиць" джерелом права.

До поняття "джерело права" підходять, по суті, з двох позицій:

1. Його розуміють як матеріальне джерело права - звідки йде зміст норми або правотворча сила; наприклад, державна влада, Парламент, Верховна Рада України, Президент України, судові органи;

2. Формальне джерело права - спосіб вираження змісту правил поведінки або те, що дає правилу загальнообов'язковий характер.

Багатогранність терміну "джерело права" вимагає теорію права обійти його і замінити іншим терміном - "форми права". Форми права - це по суті різні види права, які склались історично і які вибирає держава, відрізняються вони по способу оформлення змісту норм права.

Таким чином, форма права- це зовнішнє оформлення змісту загальнообов'язкових правил поведінки, які офіційно встановлені або санкціоновані державною владою або загальновизнані суспільством - правові звичаї, рішення, прийняті на всенародних і місцевих референдумах, що засвідчує їх державну загальнообов'язковість [17, 35]. Хоча у своїй монографії Н. Пархоменко стверджує про хибність позиції дослідників права, які ототожнюють поняття "джерело" і "форма права". В юридичній літературі така точку зору висловлювалась і раніше Н. Вопленко, С. Бошно і М. Марченко [19, 194].

Як цілісне явище соціальної дійсності право має певні форми свого вираження. В юридичній науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права. Під внутрішньою формою права розуміють його структуру, систему елементів, що складають зміст цього явища. При застосуванні та реалізації юридичних норм неможливо обійтися без знань про їх офіційні джерела, тобто зовнішні форми.

Зовнішня форма - це об'єктивізований комплекс юридичних джерел, що формально закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх реальним змістом і користуватися ними [6, 229].

Найпоширенішими формами права в більшості правових систем є правові звичаї, правові прецеденти, нормативно-правові акти, нормативно-правові договори. Переважання тих чи інших форм права в державі залежить від специфіки правової системи, історичних традицій, національних особливостей, якості правотворчості, рівня правової культури суспільства тощо.

Поняття "нормативно-правові акти" охоплює широкий комплекс актів правотворчості. Вони мають назву "нормативно-правові" чи "нормативні" тому, що їх основний зміст складають правові норми. Цей термін без визначення його змісту використовує і Конституція України (статті 8, 117, пункт 1 Перехідних положень) [17, 22].

Всі нормативно-правові акти, закони, укази, розпорядження, рішення та ін. є результатом правотворчості. Вони з'являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів [10, 125].