Нелегітимна влада вважається узурпаторської. Узурпацією є порушення правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація. Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних цілях на шкоду суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є також узурпацією влади. Стаття 5 Конституції України говорить: «Ніхто не може узурпувати державну владу»;

7) легальна влада - узаконена у своїй діяльності, в тому числі у застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально створених органів для утримання влади і втілення її рішень у життя).

Легальність - це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах права, функціонувати в рамках закону. Діяльність легальної влади спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і безладдя до суспільства.

Структуру державної влади складають:

1) суб'єкт (держава в особі її органів);

2) об'єкт (підвладні, населення держави);

3) владовідносини (відносини між суб'єктом і об'єктом з приводу влади, в яких держава проводить в життя свою волю).

Найважливіше призначення кожної держави полягає в тому, щоб управляти суспільними справами. Кожна держава, як організація політичної влади в суспільстві, як соціальні та політичні інститути, є досить абстрактним явищем і виявляється у «зовнішніх » відносинах саме через практичне здійснення цієї влади.

Суть державної влади полягає в тому, що, відображаючи загальну волю громадян держави, вона виконує цілевизначний, організуючий, регулюючий вплив на всю спільноту.

Впровадження державної влади в діяльність органів державної влади через такі засоби її здійснення, як політика, адміністративні акти, правові норми, економічне стимулювання, ідеологічний вплив, способи примусу забезпечує функціонування державно-владного механізму.

У різних суспільствах і державах характер влади відрізняється: в одних «керівництво » з боку держави означає пряме насильство, в інших - прихований примус, у третіх - організацію і переконання. Має місце й поєднання різних засобів здійснення державної волі.

Панування, систематичне насильство, примус - влада антидемократична.

Переконання, авторитет, служіння суспільству, дотримання загальнолюдських цінностей - влада демократична.

Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво - влади, а будь-яка влада - легітимності.

Залежно від способу організації, виділяють наступні види органів державної влади:

- глава держави (монарх або президент);

- законодавчі (представницькі) органи державної влади;

- виконавчі органи державної влади;

- судові органи державної влади.

Кожен з перерахованих вище органів державної влади не підміняє інші органи влади, а виконує суворо покладання на нього функції, відповідно до наданих повноважень.

Основними формами здійснення верховної державної влади є:

- монархія - влада, належить монарху або іншій особі;

- аристократія - влада певної групи людей - аристократів;

- демократія - така форма, при якій влада належить всьому народу.

Діяльність органів державної влади заснована на наступних принципах:

- єдність влади;

- неподільність;

- суверенність;

- необмеженість влади.

5. Державний суверенітет

ознака держава влада суверенітет

Однією з найбільш фундаментальних проблем правової і політичної науки є проблема суверенітету. Його витоки сягають глибини віків. На думку більшості вчених, суверенітет є однією з ознак, притаманних тільки державі, інші говорять про суверенітет, притаманний усім суб'єктам політичної системи.

Отже, під державним суверенітетом розуміють політико-юридичні властивість держави, що означають верховенство і повноту його влади всередині країни і незалежність, і рівноправність у зовнішніх відносинах.

Термін «суверенітет» по відношенню до держави вперше застосував Жанн Боден. Він визначав суверенітет як вищу владу над підвладними. Але й він обмежував цю владу божественним і природним правом. Ж.-Ж. Руссо розглядав суверенітет як необмежену і неподільну владу, яка повинна здійснюватися в рамках договору між народом і державою. Отже, вже з самого початку суверенітет розглядається як влада, обмежена певними правилами. Гоббс сформулював абсолютну концепцію суверенітету, приписуючи його тільки державі, не залишаючи народові, людині права на владу. Проте історичний досвід підказує, що абсолютне право на владу - це не правило, а скоріше, виняток із нього.

Суверенітет мають будь-які держави незалежно від розміру їх території, чисельності населення, форми правління і устрою. Суверенітет держави є основним принципом міжнародного права. Він знайшов своє вираження у Статуті ООН та інших міжнародно-правових документах.

Основні ознаки суверенітету зазначені в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.:

1) верховенство (прерогатива влади) - відсутність іншої більш високої суспільної влади на території країни: державна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який прояв усякої іншої суспільної влади;

2) самостійність - можливість самостійно приймати рішення всередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;

3) повнота (універсальність) - поширення державної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни;

4) неподільність влади держави в межах його території - одноосібність влади в цілому і тільки функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здійснення владних велінь по їх каналах;

5) незалежність у зовнішніх відносинах - можливість самостійно приймати рішення ззовні країни за дотримання норм міжнародного права та дотримання суверенітету інших країн;

6) рівноправність у зовнішніх відносинах - наявність у міжнародних відносинах таких прав і обов'язків, як і у інших країн. До зазначених ознак суверенітету слід додати:

7) невідчужуваність - неможливість довільного відчуження легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої законом можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб'єктам федерації та органам місцевого самоврядування (у федеративній державі).

У Конституції України проголошується: «Суверенітет України поширюється на всю її територію » (ст. 2).

Відрізняють дві сторони державного суверенітету:

* Внутрішня сторона суверенітету: висловлює верховенство і повноту державної влади відносно до всіх інших організацій в політичній системі суспільства, її монопольне право на законодавство, управління і юрисдикцію усередині країни в межах всієї державної території.

Внутрішній суверенітет називають ще законодавчим суверенітетом, оскільки він припускає право законодавчої влади видавати закони.

Ознаки внутрішнього суверенітету:

- різноманіття (політична, економічна та ідеологічна): політичний плюралізм полягає у багатопартійності і свободі політичної діяльності, економічний - у різноманітті форм власності і господарювання, ідеологічний - у різноманітті ідеологій. При цьому цензура як антипод ідеологічної та політичної багатоманітності Конституцією заборонена, і жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, хоча це не виключає, звичайно, наявність загальнонаціональної ідеології;

- рівність (полягає в закріпленні в Конституції рівності усіх людей у своїй гідності та правах (ст. 21), рівності конституційних прав і свобод громадян та їхньої рівності перед законом (ст. 24);

- унітарність (означає єдність, соборність держави в політичному, економічному, соціальному, культурному (духовному) та інших відносинах. Вузловим моментом єдності держави є її територіальна єдність, в Конституції щодо цього зазначається, що територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ст. 2).

* Зовнішня сторона суверенітету: висловлює незалежність і рівноправність держави як суб'єкта міжнародного права у взаємовідносинах з іншими державами, неприпустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні.

Прояви зовнішнього суверенітету: Держава є національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбувалось на основі здійснення українською нацією, усім українським народом права на самовизначення. Національний характер держави зумовлюється певною мірою й етнонаціональним складом нашого суспільства.

Це знаходить своє відображення в державній мові (ст. 10), символіці (ст. 20), в інших атрибутах держави, у її політиці, сприяння консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11), в турботі про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

(Юрисдикція (лат. jurisdictio - судочинство, від jus - право і dico - кажу):

1) встановлена законом сукупність правомочностей відповідних державних органів вирішувати правові спори і справи про правопорушення, оцінювати дії особи або іншого суб'єкта права з точки зору їх правомірності або неправомірності, застосовувати юридичні санкції до правопорушників. Визначається по різних ознаках: вид і характер дозволених справ (злочини, проступки; майнові спори тощо); територіальна їх приналежність (розгляд кримінальної справи судом за місцем вчинення злочину, цивільної справи - за місцем проживання відповідача); беруть участь у справі особи (підсудність військовослужбовців військовим судам), 2) територія в підвідомчості певного органу влади; 3) відправлення правосуддя, а також інша діяльність державних органів з розгляду спорів, справ про правопорушення та застосування санкцій).

Суверенітет держави втілюється в системі її суверенних прав (внутрішніх і зовнішніх), що здійснюється державними органами та інститутами:

* право війни та миру;

* право видавати закони;

* право формувати державні органи;

* право визначати свою символіку (герб, гімн, прапор) та т.д.;

* право мати власну грошову одиницю;

* право встановлювати податки;

* право призначати своїх представників в інших державах і міжнародних організаціях;

* право вступати до міждержавних союзів та т.д.

Слід розрізняти два аспекти суверенітету держави:

- формальний, юридичний (форма суверенітету);

- матеріальний (зміст суверенітету).

Форма суверенітету є більш стабільною, ніж зміст. Практичний, матеріальний, аспект відіграє домінуючу роль. Втрата матеріального аспекту суверенітету перетворює його на формальний, тобто юридично і політично задекларований, але не реальний.

Обсяг суверенітету в державі не однаковий. У більшості держав він формальний і обмежений. Обмежений суверенітет може бути двох видів: примусово обмежений і добровільно примусовий.

Існують три види суверенітету:

- суверенітет народу;

- суверенітет нації;

- суверенітет держави.

Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і суверенітету нації.

Суверенітет народу (народ - громадяни всіх національностей, що проживають на території даної країни) означає верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або через представницькі органи брати участь у формуванні напрямку політики держави свого, склад його органів, контролювати діяльність державної влади.