Ієрархії, суспільної солідарності, обов'язку і міцного поступу. Це демократія "самодисципліни", вищих ідей, "продукції", "свободи й самодіяльності".

Минуле українського самоврядування, починаючи з 1917 р., пов'язане з "радянською" його моделлю, що має не стільки практичний, скільки академічний інтерес. "Радянську" систему народовладдя складали ради -- органи державної влади та ланки ієрархічної піраміди. її вищим організаційним принципом був демократичний централізм, що формально визнавав самостійність територій, але супроводжувався жорсткою централізацією та концентрацією влади. Розпорядчими були сформовані радами виконавчі комітети, діяльність яких мала подвійне підпорядкування: вищому органу влади та раді.

На територіях України поза межами СРСР було випущено ряд агітаційно-роз'яснювальних і просвітницьких матеріалів "Практичний порадник про виборчу ординацію до громад Галичини", "Громадська самоуправа. Практичний порадник про громадські і самоуправні бюджетові і податкові закони зі зразками замітів, відкликів і жалоб" В. Целевича, "Права і обов'язки громад і громадських урядів", "Про державу" М. Стахіва, де акцентувалась увага на значенні громад, громадських рад як органів управління, суті і ролі місцевого самоврядування у механізмі публічної влади держави.

У радянські часи інтерес до дослідження місцевого самоврядування знижується через ідеологічні та класові міркування, слідування висловленим В. Леніним негативним оцінкам місцевого державного апарату Російської імперії, критиці земств. Визнання місцевого самоврядування буржуазним і класово чужим пролетаріату призвело до того, що проблеми взаємовідносин земств, міст і місцевої адміністрації, їх правового регулювання втратили актуальність. До них повертаються тільки у повоєнний період.

Потреба у реформуванні системи місцевого самоврядування була зумовлена недосконалістю Конституції СРСР 1936 р., яка визначала вертикальну систему органів самоврядування, що суперечило концепції самоврядування. Специфіка побуцови такої системи й ідеологізація суспільства за радянських часів зумовлювали спрямування досліджень радянських учених з даної проблематики. Праці О. Карлова, Г. Барабашова, К. Шеремета, Н. Старовойтова стали теоретичним підґрунтям для вдосконалення системи органів самоврядування [32, 44].

Ю. Панейко визначив самоврядування як децентралізовану державну адміністрацію, що базується на приписах закону.

Друга половина 80-х років XX ст. супроводжувалась перебудовою, розвитком соціалістичного самоврядування та відро-дженням місцевого самоврядування. Багато робіт з радянського будівництва побачили світ у цей період (О. Безуглова, М. Краснова). Вони на сучасному етапі також актуальні, бо сформульовані концепції стали основою розвитку науки "Державне будівництво І місцеве самоврядування".

90-ті роки характеризуються сплеском інтересу до історії як місцевих органів державної влади, місцевого самоврядування. Значним є внесок у дослідження тих чи інших аспектів проблеми О. Ярмиша, В. Горбачова. В. Гицака, С. Калутіна, О. Головка, О. Марченка, О. Мельничук та ін. Питанням організації, діяльності, місця органів місцевого самоврядування в системі публічної влади приділяється також значна увага серед сучасних дослідників (С. Болдирєв, О. Бориславська, О . Батанов, Ю. Де-лія, Б. Калиновський, А. Коваленко, В. Кравченко. В. Кампо, В. Куйбіда, А. Крусян, М. Орзіх).

Отже, аналіз генезису самоврядування свідчить, що вітчизняний демократичний досвід врядування співмірний з традиціями самоврядування у Західній Європі та США. Ідея самоврядування стала стрижнем для розвитку соціальних мікрогромад і виявилася силою, здатною протистояти надмірній централізації державної влади [39].

У багатьох випадках розвиток місцевого самоврядування України відбувався за відсутності власної державності, регулювався нормативними актами інших держав. Його система пройшла складний і суперечливий історичний шлях, століттями зазнаючи впливу східної та західної політичних культур, інтересів місцевого населення. Напочатку ХХст. уперше в українській історії пошуку власних моделей територіальної організації передував потужний інтелектуальний прорив, спрямований на врахування загальноукраїнських інтересів, етнічних меж території, історичних, господарських, військових традицій.

Сьогодні, коли також актуальні проблеми розвитку місцевого самоврядування, удосконалення адміністративно-територіального устрою, праці М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Винниченката інших вчених заслуговують на увагу. Багаторічні дослідження мають велике теоретичне і практичне значення, їх результати можна використати у науково-дослідницькій сфері для подальшої розробки концепції публічної влади, загальнотеоретичних досліджень природи місцевого самоврядування, взаємодії держави та місцевого самоврядування, його правового регулювання; правотворчій і павозастосовчій сферах; навчальному процесі, житті громад тощо.

1.2 Методологічні дослідження параметрів розвитку місцевого самоврядування

Усвідомлення самоорганізації як основоположного принципу виникнення та існування місцевого самоврядування прийшло не відразу. Поштовхом для розвитку ідей самоорганізації саме і став потужний сьогодні напрям науково-методологічного спрямування: науки про системи що самоорганізуються та саморегулюються, -- синергетики, яка зародилася в біології, хімії та інших науках, досить далеких від науки місцевого самоврядування. Особливий розвиток методологічні основи синергетики отримали в роботах І. Пригожина та його колег, де розглядаються механізми і принципи самоструктурування природних систем, яким по суті і є місцеве самоврядування. Адже не викликає сумніву, що система місцевого самоврядування є, безумовно, цілісною природною системою як з позиції її виникнення, так і, особливо, з позиції її функціонування. На місцевому рівні процес створення систем самоврядування в ідеальному вигляді має свій прояв, як зазначалося, у формуванні внутрішніх структур усього муніципального організму, призначених для вирішення завдань місцевого значення, що постають перед ним в конкретних умовах (тобто організаційний, структурний аспект), так і в розвитку інших соціальних, психологічних і моральних цінностей, норм та інститутів усередині територіальної громади. Це ті дані, які держава при всьому бажанні не може утворити -- вона лише визнає, створює умови для їхнього розвитку. Законодавство, визнаючи та допускаючи місцеве самоврядування як новий елемент політичного життя, повинно обмежитися найнеобхіднішими визначеннями, встановлюючи лише загальні, широкі засади, дозволяючи законом тільки установчі питання [32].

Тому, якщо підійти до характеристики місцевого самоврядування з методологічних позицій, що розроблені в синергетиці, вона розкриває досліднику нові сторони та аспекти: у знайомих звичних реаліях дійсності виявляються ознаки та властивості нової системної цілісності в процесах самоорганізації. Синергетика має справи, як правило, з процесами й феноменами, де ціле (наприклад, місцеве самоврядування як природне право людини, вид публічної влади та соціального управління, інститут системи конституційного ладу, історичне, суспільно-політичне, соціально-економічне, культурне, духовне явище та специфічний образ мислення) має властивості, яких немає у жодної з частин, але частини (місцеві жителі, територіальні громади, органи та посадові особи місцевого самоврядування) відображають якості цілого. Це відкриває нові шляхи вивчення феномену муніципальної демократії, а далі -- шляхи оптимізації процесів конституювання та життєдіяльності системи місцевого самоврядування в Україні, впорядкування, стійкості такої системи. Предметом уваги при цьому виступають не фрагменти реальності (органи влади, люди, території, власність, нормативні акти тощо), а, скоріше, сфери взаємодії, взаємовпливу та взаємопроникнення цих інститутів, феноменів і явищ, процеси функціонування місцевого як цілісної системи.

Нові підходи до місцевого самоврядування з позицій синергетики, розвиток методологічної бази на новій основі, відмова від традиційної догматики приватних дисциплін дозволяють зробити дослідницькі кроки, які неможливі в рамках традиційних підходів.

Вивчення муніципально-правових явищ було б неповним, статичним без з'ясування функціональних якостей інститутів місцевого самоврядування. Тому вагоме місце в системі методів муніципальної науки посідає метод функціонального аналізу. Так, наприклад, функціональний аналіз діяльності територіальної громади (її динамічна спрямованість) сприятиме проникненню в політико-правову природу цього суб'єкта місцевого самоврядування, розкриватиме обсяг, характер і зміст його діяльності. Тільки з допомогою поняття функцій надається конкретна визначеність цього феномену конституційного права. Без функціонального аналізу неможливе вивчення будь-якого елементу системи локальної самоорганізації. Лише визначивши функції територіальних громад, можна уявити, яку роль відіграють вони в системі місцевого самоврядування, в державному механізмі, в суспільстві взагалі та яке їх соціальне призначення.

У методології науки муніципального права важливе місце посідає історичний метод дослідження місцевого самоврядування [32]. Усі муніципально-правові інститути вивчаються в їх історичному розвитку на загальному тлі розвитку суспільства, притаманних йому деформацій і суперечностей. Принцип історизму передбачає дотримання двох важливих умов: по-перше, розгляд муніципально-правових явищ з точки зору їх виникнення та розкриття закономірностей і тенденцій розвитку; по-друге, вивчення конкретних муніципально-правових інститутів з позицій сучасності. Історизм шлях зв'язку минулого і сучасного, теорії і практики, тому що нове в теорії муніципального права в кінцевому підсумку виростає з узагальнення досвіду, із практичних потреб суспільного розвитку. Історичний підхід передбачає розвиток теорії на основі фактів. Муніципально-правові інститути можуть бути цілком усвідомлені лише у зв'язку з аналізом їх еволюції в теоретичній площині та законодавчій практиці. Історичний аналіз законодавства про місцеве самоврядування, виявляючи основні напрями і тенденції муніципального розвитку, дозволяє сприйняти все те найкраще, що виробила практика місцевого будівництва в Україні та інших країнах, дати йому оцінку з позицій сьогодення і створити більш ефективне законодавство.

У науці муніципального права широко використовується також метод порівняльно-правового аналізу. Велике значення для розвитку даної сфери наукового знання має вивчення і використання практики місцевого самоврядування в найбільш розвинутих демократичних державах. Необхідність компаративного аналізу зарубіжного досвіду не викликає сумнівів. Саме таким шляхом можна вести пошук нових ідей і механізмів, виявляти глобальні тенденції розвитку права і політики. Більшість конституційних і муніципальних проблем держав сучасного світу мають тотожний характер, і тому завжди корисно знати, наскільки ті чи інші країни прогресують у вирішенні таких проблем, які механізми були ними при цьому задіяні1.

Порівняльно-правовий характер науки муніципального права має прояв у тому [53] що при вивченні муніципально-правової матерії України аналізуються аналогічні явища та процеси в інших країнах світу. Сюди входить аналіз основних теорій і концепцій місцевого самоврядування, реалізованих на теренах порівнюваних країн; вивчення загальних закономірностей і тенденцій розвитку локальної демократії в різних державах з урахуванням їх національних та історичних особливостей; порівняльний аналіз муніципально-правового законодавства, вивчення специфіки муніципально-правових відносин, а також дослідження основних муніципально-правових інститутів у цих країнах тощо.