4) встановлення в нормах Конституції України та поточного законодавства юридичної відповідальності громадян, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян та посадових осіб за порушення прав і свобод людини і громадянина в Україні;

5) конституційне визнання права кожного захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань всіма засобами, незабороненими законом;

6) конституційне визнання права особи на правову допомогу;

7) конституційне закріплення права кожного на судовий захист;

8) закріплення в Конституції України та поточному законодавстві демократичних принципів судочинства, гуманного поводження з особами, притягнутими до кримінальної та адміністративної відповідальності;

9) конституційне закріплення системи особливих державних органів, до компетенції яких належить повноваження, щодо захисту конституційних прав і свобод;

10) закріплення в Конституції України інших видів гарантій прав в свобод (основ демократичної системи влади, основних напрямів соціально-економічної політики України як соціальної держави).

2. Закріплення четвертого покоління прав і свобод в національному законодавстві України

2.1 Гарантія реалізації основних прав четвертого покоління прав і свобод людини

Право на евтаназію та клонування

В Конституції України знайшли закріплення всі категорії і покоління прав людини. Сьогодні проблема реалізації сучасного покоління прав людини є дуже актуальною в нашій державі.

Головним фундаментальним правом людини, що посідає особливе місце серед особистих немайнових прав, які забезпечують природнє існування фізичної особи, є право людини на життя. Міжнародні правові акти, які гарантують права та свободи людини, а також Конституція України визнають право на життя невід'ємним правом кожної фізичної особи, покладаючи на державу обов'язок захищати його. Поряд існує право фізичної особи розпоряджатися своїм життям, що в контексті права на життя вчені тлумачать як «можливість піддавати його значному ризику і вирішувати питання про припинення життя». Саме з можливістю реалізації права на розпоряджання власним життям, виникла проблема евтаназії.

Термін евтаназія при дослівному перекладі означає безболісне і викликане співчуттям приближення смерті того, хто страждає, або чиї страждання стають нестерпними. У перекладі з грецької «евтаназія» - це «блага смерть». Вперше термін був використаний в 14-му столітті англійським філософом Френсісом Беконом для позначення «легкої», чи не поєднаної з важким болем і стражданнями смерті, яка може настати і природним шляхом. У 19-ому столітті евтаназія стала позначати «умертвіння пацієнта з жалю». У роки третього рейху у фашистській Німеччині безліч психічно хворих і деяких невиліковних хворих піддали примусової «евтаназії» (смертельний укол) [26, 5].

З другої половини 20-го століття в світі знову розгорнулася дискусія навколо легалізації евтаназії вже з міркувань гуманності. Однак світова спільнота в цілому не підтримало подібне розуміння гуманності відносно хворих. Законодавства практично всіх країн світу солідарні в тому, що з правової точки зору евтаназія неприпустима. Першою у світі країною, що легалізувала активну евтаназію (здійснення дій щодо прискорення смерті людини з його згоди), стали Нідерланди. Вперше питання про легалізацію умертвіння безнадійних хворих з милосердя в країні почали розглядати в 1970 -і роки. У 1993 році тут був виданий спеціальний список з 12 обов'язкових пунктів, який і був покладений в основу закону про евтаназію. 1 квітня 2002 закон офіційно набув чинності.

Відповідно до закону, смертельна процедура може бути застосована до хворих не молодше 12 років і здійснена тільки на вимогу пацієнта, якщо буде доведено, що його страждання нестерпні, хвороба невиліковна, і лікарі не можуть нічим допомогти. При цьому обов'язково потрібно повторне згода самого пацієнта. Рішення уповноважені виносити як мінімум два лікаря, а у разі сумніву справа розглядатиметься прокуратурою. Лікарі також підпадають під контроль спеціальних комісій з експертів з медицини, права і етики.

Бельгія стала другою в світі країною, де легалізовано медичне сприяння смерті невиліковних тяжкохворих. Відповідний закон набув чинності у вересні 2002 року.

Відповідно до закону, лікар, виконуючий евтаназію, не вчинить відступу від нього в тому випадку, якщо його пацієнт переживає «постійне і нестерпне фізичне або психологічне страждання» внаслідок «випадкового захворювання або невиліковної патології», через яких він знаходиться в «безвихідній медичної ситуації» [16, 13].

Лікар зобов'язаний бути впевненим, що його пацієнт - повнолітній і здатний до прийняття власного рішення. Прохання про евтаназію має бути сформульована «добровільно, продумано і неодноразово» [6, №1].

Люксембург став третьою країною ЄС, що легалізувала евтаназію. Відповідний закон набув чинності в березні 2009 року. Згідно закону проти лікарів, що допомагають своїм пацієнтам піти з життя, не можна застосовувати заходи кримінального покарання, а також порушувати цивільні справи в суді.

У США активним прихильником легалізації евтаназії був Джек Кеворкян, більше відомий під прізвиськом Доктор Смерть. Кеворкян прийшов до переконання в етичності евтаназії в тих випадках, коли хворому вже не можна допомогти, а страждання його не варті того, щоб продовжувати жити. У 1989 році сконструював «машину самогубства» (Mercitron) - систему подачі анальгетиків і токсичних препаратів у кров, для тих пацієнтів, які не здатні були покінчити з собою іншими способами. Перший пацієнт, який страждав хворобою Альцгеймера, наклав на себе руки за допомогою такої машини 4 червня 1990 року. З 1990 - го року Кеворкян, за його власним визнанням, допоміг розлучитися з життям 130 пацієнтам.

Ідеї Кеворкяна були засуджені лікарським співтовариством і владою США. У 1991 році він був позбавлений ліцензії на заняття медичною практикою, а потім піддався судовому переслідуванню. Кеворкян був засуджений до 25-ти - річного тюремного терміну за вбивство невиліковного хворого. У червні 2007 року після семи років в'язниці він був відпущений на свободу у зв'язку з поганим станом здоров'я. У червні 2011 року Кеворкян помер.

У США евтаназія офіційно дозволена в штатах Орегон і Вашингтон. В Орегоні евтаназія була легалізована в 1998 році, у Вашингтоні - у 2009 році 5 березня. В обох випадках рішення було прийнято на референдумах. Смертельно хворим людям прописується отрута, який вони повинні прийняти самостійно.

Спроби прийняти аналогічні закони ще в 13-ти штатах провалилися, в деяких випадках прихильники евтаназії лише незначно поступилися її противникам (наприклад, в штаті Мен проти легалізації самогубств висловилися 51% учасників референдуму, за - 49%) [17, 397]. В Орегоні і Вашингтоні існують досить жорсткі вимоги до охочих вдатися до евтаназії. Щонайменше, два незалежних лікаря повинні підтвердити, що ці люди невиліковно хворі. Пацієнти, бажаючі померти, повинні в усній і письмовій формі у присутності свідків заявити про своє бажання піти з життя. Через 15 діб, необхідних для того, щоб людина могла переглянути своє рішення, цей запит повинен бути повторений. Лікарі зобов'язані повідомити подібним хворим про всі можливі альтернативи. Крім того, з хворими мають право спілкуватися релігійні діячі (всі основні релігії виступають проти добровільного відходу з життя). Також існують і інші трактування цього терміну, зокрема: спокійна легка смерть; засіб необхідний для її досягнення; дії, необхідні для здійснення легкої смерті, тощо. Важливе значення в проблемі евтаназії має те, що легка та безболісна смерть відповідає внутрішній волі помираючого і відбувається за допомоги медичного працівника. Українські вченні спробували дати точне визначення терміну евтаназія: «Так, під евтаназією слід розуміти свідомо, та умисно вчинював діяння медичного працівника, які спрямовані на припинення нестерпних фізичних та психічних страждань пацієнта, та здійснюються за неодноразовим та однозначним проханням пацієнта чи його законного представника, які є повністю, об'єктивно та своєчасно інформовані про наслідки такого втручання, з метою припинення цих страждань, що має результатом смерть пацієнта» [22, 496].

Соціологічне опитування проведене в Україні свідчить про те, що більше 50% українців визнають евтаназію, як невідчужуване право людини, яке має бути дозволено, та закріплено в нормативних актах України. Проте Цивільний Кодекс України, і основи законодавства України про охорону здоров'я займають на сьогодні протилежну позицію, забороняючи задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя [22, 496].

Одним із прав пацієнта за законодавством України - є право на штучне запліднення та імплантацію ембріона. На сьогоднішній день в Україні проблема безплідності досить поширена, тому останньою надією для пар, які не можуть завагітніти, є застосування допоміжних репродуктивних технологій. Юридичне дослідження питань про застосування штучного запліднення обумовлене передусім необхідністю забезпечити правовий захист учасників таких програм.

Науково-технічний прогрес втілив у життя практичну можливість клонування. У залежності від мети виробництва клону розрізняють клонування, що спрямоване на відтворення людської істоти, як способу розмноження і клонування для медичних цілей, наприклад з метою регенерації органів тієї ж людини чи виробництва медичних препаратів. Заборона клонування людини поступово отримує все більше розповсюдження у різних країнах світу і на міжнародному рівні. Негативну оцінку клонуванню дали майже всі світові релігії. Окрім принципового дозволу чи заборони самого процесу клонування, визначення мети такого клонування, стоїть також проблема правового статусу людей, вирощених способом репродуктивного клонування. ьогодні більшість країн світу пішло таким шляхом і в тій чи іншій формі забороненими клонування. Зокрема, Австралія, Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Італія, Нідерланди, Німеччина, Словаччина, Франція, Швейцарія, Швеція, Японія законодавчо врегулювали це питання. Пішла цим шляхом і Україна. 14 грудня 2004 року Верховною Радою було прийнято Закон України «Про заборону репродуктивного клонування людини» [5, №5]. Відповідно до визначення, яке наведено в законі, клонування людини - це створення людини, яка генетично ідентична іншій живій або померлій людині, шляхом перенесення у залишену без ядра жіночу статеву клітину ядра соматичної клітини людини. І хоча багато експертів кажуть, що Закон України «Про заборону репродуктивного клонування» не несе в собі ніякої користі, все-таки цей інститут потебує поступового врегулювання в українському законодавстві, першим кроком до чого й стало створення цього закону [5, №5].

Заборона клонування забезпечується на регіональному рівні у міжнародному праві, у праві Європейського Союзу і на рівні національного законодавства окремих держав. Єдиним міжнародним актом у Європі, що забороняє клонування людини, є Додатковий протокол про заборону клонування людини 1998 року до Конвенції Ради Європи про права людини і біомедицину 1996 p., який закріплює, що будь-яке втручання, яке має за мету створення людської істоти, генетично ідентичної іншій людській істоті, живій або померлій, забороняється.