Фізична та юридична особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, якими порушено особисте немайнове право, зобов'язані вчинити необхідні дії для його негайного поновлення. Якщо зазначені суб'єкти не вчинять необхідних дій для негайного поновлення порушеного ними права, суд може примусити їх до вчинення таких дій і стягнути завдані ними збитки та компенсувати моральну шкоду. Цивільне законодавство передбачає абсолютне право особи на усунення порушення будь-якого її особистого немайнового права в судовому порядку, і згідно з ч. 1 та 2 ст. 54 Конституції України встановлено, що «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб» [29, с. 17]. [13]

У разі відмови особи вчинити відповідні дії з виконання судового рішення, спрямовані на усунення порушень особистого немайнового права, вона може бути оштрафована відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Сплата штрафу не звільняє цю особу від обов'язку виконати рішення суду. [13]

«Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України)» [29, с. 3]. Враховуючи це концептуальне конституційне положення ч. 1 ст. 281 ЦК України встановлює, що кожна людина має невід'ємне право на життя. Законодавець не визначає ні особистого немайнового блага «життя», ні самого «права на життя». [14]

Однак, аналізуючи низку сучасних поглядів на життя в цілому та екстраполюючи їх на правове підґрунтя, треба визначити такі основні ознаки життя, як об'єкта цивільних правовідносин та відповідного особистого немайнового права: наявність біологічного існування, духовного (морального) начала та соціального функціонування людського організму як єдиного цілого. І саме вказаних три основних складових (біологічне, духовне (моральне) та соціальне) в структурі життя як особистого немайнового блага, роблять його цілісною категорією. [14]

Життя людини знаходиться на вершині піраміди соціальних цінностей, що цілком закономірно: при позбавленні життя всі інші права людини втрачають сенс, оскільки зникає їх носій. У сучасний період склалася парадоксальна ситуація: цінність життя людини як особистого немайнового блага зростає, що призвело до міжнародного та національного правового закріплення норм, які забезпечують всебічний захист життя. В той же час життя окремої людини день за днем знецінюється. До недавнього часу люди навіть не уявляли хоча б абстрактно оцінки життя в грошовому вираженні, а на сьогоднішній день призначається викуп заручників, ціна вбивства на замовлення і т. д. [15]

Спроба виправити сучасний стан і забезпечити захист життя не взагалі, а конкретної людини можна шляхом зростання ролі галузевого законодавства. Новий Цивільний кодекс України, на відміну від попереднього, захищає не тільки честь, гідність і ділову репутацію, а й інші, найважливіші особисті немайнові права, серед яких насамперед право на життя. Це стало дуже великим кроком вперед. [15]

Право на життя становить першооснову всіх інших особистих немайнових прав. Конституція України у ст. 27 закріплює положення: «Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини» [29, с. 9]. В Цивільному Кодексі України законодавець відносить до змісту права на життя наступні елементи: 1) заборона позбавлення життя фізичної особи; 2) захист свого життя і здоров'я та інших осіб від протиправних посягань не забороненими законом засобами; 3) неможливість проведення медичних, наукових та інших дослідів щодо неповнолітньої, недієздатної особи чи без її вільної згоди; 4) заборона задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя; 5) недозволенність стерилізації щодо неповнолітньої особи та особлива вимога щодо порядку стерилізації недієздатної особи; 6) визначений порядок проведення операцій по штучному перериванню вагітності, штучного запліднення перенесення зародка в організм жінки. [15]

На думку деяких авторів у зміст права людини на життя слід включити також такі елементи, як: 1) визначення початку та кінця життя (як можливість людини існувати у часі і просторі, тобто діяти чи бездіяти на власний розсуд); 2) охорона життя (як можливість людини вимагати від зобов'язаних суб'єктів забезпечити існування у часі і просторі, гарантії від свавільного позбавлення людини життя, захист людиною свого життя та життя інших людей від протиправних посягань); 3) користування захистом життя людини з боку держави; 4) розпорядження власним життям; 5) можливість постійно користуватися таким абсолютним природним соціальним благом існування у часі і просторі; 6) можливість звертатися до компетентних і зобов'язаних суб'єктів для відновлення порушеної можливості чи відшкодування збитків при посяганні на життя; 7) запобігання передчасної смертності; 8) протипожежні профілактичні дії. [15]

До змісту елементів, які формують право на життя, у цивілістичному значенні вчений О. Пунда, крім зазначених у цивільному кодексі, також відносить: необхідність визначення юридичних меж життя (його початку та закінчення); право вимагати підтримки медичними засобами внутрішньоутробний розвиток плоду у тілі матері, яка визнана за медичними критеріями померлою. [15]

Частина 2 ст. 25 Цивільного кодексу України проголошує, що цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження, «окрім цього, в ст. 6 Закону України «Про охорону дитинства», зазначається, що кожна дитина має право на життя з моменту визначення її живонародженою та життєздатною за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров'я» [1, с. 384], а у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини. Отже, необхідно в цивільному кодексі встановити право вимоги підтримки медичними засобами внутрішньоутробний розвиток плоду померлої матері. [15]

Новий Цивільний кодекс у ч. 4 ст. 281 закріплює заборону задовольнити прохання фізичної особи про припинення її життя, але в науці склалися дві протилежні позиції. [15]

Перша - це прихильники евтаназії. Наприклад А. Коні вважав, що вона допустима у виключних випадках коли є такі умови як: 1) свідоме і стійке прохання хворого; 2) неможливість полегшити страждання хворого відомими засобами; 3) точна, безсумнівна доказаність неможливості врятувати життя, встановлена колегією лікарів при обов'язковій одностайності; 4) попередження органів прокуратури. [15]

Згідно з другою позицією, евтаназія недопустима з моральної і юридичної точки зору: ніхто не може позбавити людину життя, яке повинно підтримуватись у всіх випадках до природного кінця; крім того, необхідно врахувати як можливість помилки в прогнозі стану хворого, так і можливість зловживання евтаназією зі сторони лікаря чи інших осіб. Юристи ставляться до «жалості» з більшим недовір'ям, ніж інші громадяни, оскільки під це поняття можна списати і багато інших речей. Навіть письмова згода на «легку смерть» не має ніякої сили, оскільки може бути вирвана в людини у несвідомому і навіть у свідомому стані. [15]

На сьогоднішній день в Україні надання правомірного характеру евтаназії тягне за собою ряд негативних наслідків. В умовах нашої держави при бідності медицини вона може перетворитись у засіб умертвіння одиноких престарілих, інвалідів, хворих на рак та СНІД, на утримання і лікування яких не вистачає коштів. Медикам непотрібно буде ламати голову, як полегшити страждання хворого медикаментами, психологічними та іншими засобами, а вченим-біологам та генетикам - винаходити нові засоби боротьби з раком, СНІДом та іншими небезпечними хворобами. Крім того, в хворих у критичному стані розвиваються всякого роду депресії, які виражають в невір'ї у сприятливий наслідок і самі по собі можуть ініціювати прохання хворого про смерть як швидке позбавлення від страждання. [15]

Здоров'я людини на рівні з її життям та іншими особистими немайновими благами визнається вищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України). Під поняттям «здоров'я» слід розуміти стан повного фізичного, душевного і соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів (ст. 3 Основ законодавства про охорону здоров'я). [16]

«Фізична особа має право на охорону її здоров'я (ч. 1 ст. 283. ЦК України)» [7, с. 166]. Право на охорону здоров'я тісно пов'язане з правом на життя. Під правом на здоров'я як особистим немайновим правом слід розуміти суб'єктивне право фізичних осіб, що виникає щодо здоров'я як нематеріального блага та забезпечує володіння i використання даним благом, а також його правову охорону. [17]

Складовими права на охорону здоров'я є право на медичну допомогу; право на інформацію про стан свого здоров'я; право на таємницю про стан свого здоров'я; право на медичне страхування. [17]

Важливою складовою життєдіяльності людини є її здатність до продовження роду. Тому на перший план висуваються репродуктивні права фізичної особи. Дані права є комплексною сукупністю можливостей фізичної особи, що спрямовані на забезпечення репродуктивної функції людини щодо відтворення собі подібних. При цьому у своїй сукупності репродуктивні права повинні розглядатись як система відокремлених особистих немайнових прав фізичних осіб, що забезпечують її природне існування. До системи репродуктивних прав як особистих немайнових прав фізичної особи слід було б відносити:

1) право на репродуктивний вибір;

2) право на репродуктивне здоров'я. [17]

Водночас в системі репродуктивних прав існують також i iншi права, зокрема право на інформацію про репродуктивні права та право на таємницю здійснення репродуктивних прав. [17]

Право на репродуктивний вибір включає в себе можливість фізичних осіб приймати рішення стосовно кількості дітей та часу їх народження в шлюбі чи поза ним, інтервали між їх народженням, а також iншi повноваження, що пов'язані із плануванням сім'ї. [17]

В той же час до активної складової змісту права фізичної особи на репродуктивне здоров'я слід включати:

володіння репродуктивним здоров'ям, тобто можливість вчиняти певну поведінку, яка б свідчила, що дана особа е носієм конкретно визначеного репродуктивного здоров'я;

використання свого репродуктивного здоров'я, тобто можливість визначати власну поведінку, яка впливе на репродуктивне здоров'я, в тому числі і шляхом укладення відповідних правочинів (наприклад, щодо сурогатного материнства, донорства статевих клітин тощо). [17]

Право на безпечне для життя і здоров'я довкілля. Кожна фізична особа має право на достовірну інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її збирання і поширення. [18]

Вступивши 9 листопада 1995 року до Ради Європи ратифікувавши Законом України від 17 липня 1997 р. Конвенцію про захист прав людини і основних свобод і Перший протокол та протоколи №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції, Україна визнала її чинність в національній правовій системі та обов'язковість рішень Європейського Суду з прав людини, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Закон України про ратифікацію Конвенції був підписаний 11 вересня 1997 р. і з цього часу для громадян України та інших осіб відкрито доступ до європейської системи захисту прав і свобод. Конвенція, серед найважливіших прав і свобод людини, визначає право честі та гідності. [19]

В сучасних умовах все більше зростає роль і значення соціального статусу фізичної особи, яке визначається такими його благами, як «честь» та «гідність». Згідно ст. 28 Конституції України «Кожен має право на повагу до його гідності» [29, с. 9]. [20]