Людство зобов'язане надавати дитині найкраще з того, що воно має. Тому, на нашу думку, проблема захисту дітей є дуже важливою і потребує особливого вирішення, тому, що поза увагою залишається найбеззахисніша і найдорожча частина нашого суспільства, наше майбутнє - це діти. РОЗДІЛ І. Поняття правового статусу дитини за чинним законодавством Правовий статус особи - це система визнаних і закріплених державою в законодавчому порядку прав, свобод і обов'язків, а також законних інтересів особи як суб'єкта права. Правовий статус дитини, як і інших суб'єктів суспільних відносин, визначається державою через сукупність нормативно-правових актів, якими закріплюються права та обов'язки учасників суспільних відносин, у тому числі дітей. Тому складовою частиною системи прав людини є система прав дитини. Права дитини - це можливості (свободи) неповнолітніх осіб, які необхідні для їх життя, виховання та розвитку. Багато прав дитини співпадає з правами людини, а саме: право на життя, на ім'я, на отримання громадянства, на вільний вираз своїх думок та ін. Щодо поняття „правового статусу особи” існують різі точки зору. Так Н.В. Вітрук розрізняючи поняття „правове становище особи і „правовий статус особи”, в кінцевому випадку приходить до висновку про необхідність визначення зв'язку між ними як відношення цілого і частини. При цьому автор обмежує елементний склад останнього системою юридичних прав і обов'язків, а також законними інтересами особи. Крім того, аналізуючи принципи правового статусу громадянина, Н.В. Вітрук поряд з демократизмом і гуманізмом, єдністю прав і обов'язків, рівністю, повнотою і соціальною значимістю, які притаманні правовому статусу, називає і гарантованість належних йому прав [63; 12-13]. Аналогічну позицію займають і інші автори. Але оскільки „принципи завжди мають нормативний характер і цим відрізняються від простої констатації дійсності”[40; 11]. Гарантії виключаються з числа елементів правового статусу, хоча їм надається велике значення. Тим більше, що під гарантіями розуміються як соціально-економічні, політичні і ідеологічні умови, визначене становище суспільних відносин, в широкому значенні, так і юридично оформлені засоби реалізації, охорони і захисту прав особи, і основними тут є юридичні гарантії, які безпосередньо забезпечують правомірну реалізацію і захист прав, обов'язків і законних інтересів особи. Л.Д. Воєводін в якості одного з чотирьох елементів конституційного статусу вводить матеріальні, політичні, ідеологічні гарантії, якими забезпечується реальність конституційного статусу громадян, як в цілому, так і окремих його елементів. Під гарантіями автор розуміє прийняті державою на себе обов'язки створювати необхідні умови і пропонувати відповідні засоби для забезпечення конституційних прав та обов'язків громадян. Саме вони пов'язують в ціле правове і фізичне становище людини в нашому суспільстві. Суть гуманістичного принципу полягає у тому, щоб коректувати правове становище особи, забезпечуючи врахування його соціальної належності, віку, статі, стану здоров'я та іншого, цим самим роблячи його більш справедливим [65; 21-27]. Ось таке, найбільш поширене в теорії права поняття правового статусу. Проте нас цікавить визначення правового статусу неповнолітнього як суб'єкта права, в якому конституційно-правовий статус має визначальне значення, так як „розвиток правового статусу особи відбувається на конституційному рівні” [63; 12 - 13]. Щоб отримати більш повне уявлення про правове становище дитини, вбачається необхідним визначення фактичного конституційно-правового статусу, під яким розуміється реальне становище суб'єкта конституційно-правових відносин, у зв'язку з дією норм конституційного права в конкретних соціально-політичних умовах. Тому фактичний статус суб'єкта конституційного права суто стає проблемою практичної політики [29; 61]. До того очевидна залежність фактичного статусу від внутрішніх умов і ефективності механізму реалізації нормативного статусу. Якщо мати на увазі взаємозв'язок і взаємозалежність різних суб'єктів конституційно-правових відносин, то можна припустити, що з врахуванням різних факторів, ролі, місця, яке повинно займати підростаюче покоління в розвитку суспільства і держави, від чіткого визначення, всестороннього дослідження саме доктринального статусу дитини залежить характер і направлення цього розвитку, його прогресивний (або регресивний) характер. В останні роки серед вітчизняних і зарубіжних вчених розгорілись нові спори про феномен дитинства, з'явились нові теорії про так званий статус дитинства [48; 56]. На погляд автора, мова може іти тільки про статус дитини, тобто неповнолітнього, який наділений певними правами. А дитинство, як таке, будучи певним віковим періодом в житті людини, саме по собі не є суб'єктом яких-небудь прав [43; 76-79]. Нажаль, сучасне становище справ таке, що в реальному житті, і в нормативному забезпеченні правового статусу дитини її інтереси не завжди враховуються. Так, наприклад, можна сміливо визначити соціальний статус дитини, яка вийшла з інтернатної установи, як „нічийного”, оскільки ніхто не буде нести відповідальності за ненадання йому житла, відсутність належної охорони трудових прав і так далі. Таким чином, можна сказати, що назріла необхідність і є всі підстави для подальшої конкретизації правового статусу неповнолітнього, підвищення його рівня до конституційного. 20 листопада 1989 року Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Конвенція ООН про права дитини. У випадку невідповідності між нормами Конвенції та іншими внутрішніми актами застосовуються норми Конвенції. У відповідності з цим міжнародним документом Україна прийняла на себе численні зобов'язання по забезпеченню прав дитини, в силу яких внутрішнє законодавство в цій галузі повинно було, щоб уникнути протиріч, узгоджене з Конвенцією, яка закріплює громадянські, економічні, соціальні та культурні права дітей. Основними з них є: право на життя, виживання, та вільний розвиток своєї особистості;право на ім'я та набуття громадянства; право знати своїх батьків та користуватися батьківською турботою; право не розлучатися з батьками всупереч їх бажанню; право підтримувати контакти з обома батьками та ін. Проте проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними актами держави та її органів - ніщо без реальних гарантій його здійснення. Без гарантій права, свободи і обов'язки людини та громадянина перетворюються у своєрідні „заяви про наміри”, які не мають ніякої цінності ні для особистості, ні для суспільства. Як відомо, під гарантіями прав і свобод людини та громадянина розуміють систему соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист [52; 82 - 83]. Серед загальних гарантій прав та свобод людини особливе місце займають юридичні гарантії, як система юридичних засобів і способів охорони та захисту прав людини і громадянина. Обов'язком держави є забезпечення особі, у тому числі і дитині права на судовий захист та інші способи захисту, що не заборонені законом, а також права на отримання кваліфікованої юридичної допомоги [55; 67- 68]. Забезпечення та реалізація прав і свобод людини включає три елементи (напрямки) державної діяльності: 1. створення умов для реалізації прав та свобод людини - шляхом позитивного впливу на формування їх загально соціальних гарантій; 2. охорона прав та свобод людини - шляхом проведення профілактики їх порушень; 3. захист прав та свобод людини - шляхом відновлення порушеного правового статусу, притягнення правопорушників до юридичної відповідальності. У науковій літературі є різні погляди на поняття захисту та охорони прав і свобод людини. Як вірно зазначає П. Рабінович, охорона прав і свобод це стан правомірної їх реалізації під контролем соціальних інститутів, але без їх втручання [46; 27]. Необхідність звернення для захисту з'являється лише при наявності перешкод здійснення чи порушення або загрозі порушення прав та свобод людини. Захист може відбуватися лише шляхом втручання органів держави у процес реалізації прав та свобод як охоронної реакції на об'єктивний фактор відхилення від правопорядку, виражається у санкціях відповідальності, а також, в гарантіях особистої безпеки певних категорій осіб. Самі ж гарантії та способи забезпечення їх реалізації у сфері сімейно-правових відносин передбачені Конституцією України, Сімейним Кодексом України та іншими нормативно правовими актами. Окрему систему гарантій та способів їх реалізації передбачено міжнародно-правовими актами, зокрема вищеназваною Конвенцією про права дитини, Декларацією про права людини та іншими. Вагоме місце серед різного виду гарантій держави займають юридичні гарантії - як передбачені законом і державою спеціальні засоби впровадження, охорони і відновлення прав та свобод людини, серед яких особливе місце належить конституційним гарантіям прав і свобод людини в Україні. Так, чинна Конституція України передбачає пряму дію норм, що є могутнім практичним інструментом впливу на конкретні суспільні відносини, у тому числі і сімейні, поведінку людей, діяльність їх утворень та ін. Пряма дія норм Конституції є стимулом до активності громадян у політико-правовій та соціально-економічній сферах, адже тепер кожен громадянин може навчитися найбільш вигідно використовувати положення Основного Закону для захисту своїх законних інтересів, прав і свобод. Отже, без реально існуючих гарантій реалізувати закріплені у нормативно-правових актах права суб'єкта просто не можливо. Зміст статусу будь-якої особи визначається тими механізмами, які дають їй можливість безперешкодно користуватися своїми правами. В Конституції України відображено найголовніші гарантії щодо захисту дітей, зокрема у ст. 1 закріплено положення про те, що Україна є правовою державою, тобто вона забезпечує повноцінний розвиток громадянського суспільства, яке складається із вільних, рівноправних індивідів, а особистість, як відомо, формується у дитинстві. Крім того в ст. 51 Конституції закріплено, що: „Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою”. Також в Основному Законі нашої держави визначено основні положення соціальної спрямованості нашої держави. Це зазначено в ст. ст. 30, 31, 43, 44, 45, 46, 47, 48 та ін. Для ефективної реалізації цих статей був прийнятий Закон України „Забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування” , який має на меті створення умов для формування і реалізації соціальної політики на основі визначеної стратегії економічного розвитку та фінансування, стабілізації, забезпечення права кожного громадянина на достатній життєвий рівень. Серед усіх нормативних актів, які забезпечують реалізацію прав та соціальних свобод дитини в Україні, не менш важливим є Сімейний Кодекс України, Закон України „Забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”,„Про охорону дитинства” та ін. Як відомо, Сімейний кодекс - це основний нормативно-правовий акт сімейного права комплексно врегульовує сімейно-правові відносини їх учасників, у тому числі дитини. Метою цього Кодексу є зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб, утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї, побудова сімейних відносин на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки, забезпечення права кожної дитини на сімейне виховання, можливість духовного та фізичного розвитку. Кодексом визначено, що сім'я є первинним осередком суспільства, створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства. З цього видно, що на сьогодні у нашій державі існує юридично закріплений факт визнання окремого правового статусу особи. Це правовий статус дитини (ч.1 ст.6 СКУ).