Українська держава намагається забезпечити доступність освіти. Це означає, що навчатись може кожний. Навчальні заклади є практично у всіх населених пунктах, до них приймають всіх, хто живе в Україні - незалежно від соціального і майнового стану, етнічного походження, національності, раси, віросповідання, стану здоров'я.

Доступність забезпечується також створенням умов для вибору профілю навчання відповідно до інтересів і здібностей дитини, різними формами навчання: денною, вечірньою, заочною, екстернатом.

Мінімальні вимоги Конвенції про права дитини у цьому плані зводяться до запровадження обов'язкової і безплатної початкової освіти. На реалізацію її положень був спрямований Закон України “Про освіту” 1991 року, який встановив обов'язкове шкільне навчання дітей віком від 6-7 і до 15 років. Усі ступені шкільного навчання безплатні, Конституція України 1996 року значно розширила право дітей на освіту. Згідно з ст. 53 Конституції повна загальна освіта обов'язкова. Держава гарантує її доступність і безоплатність.

Так, державою проголошена безкоштовна освіта, що забезпечується розгалуженою мережею державних закладів освіти. Разом з тим, останнім часом все більшого поширення набувають навчальні заклади, засновані на приватній та комунальній власності, а також в державних закладах значна частина студентів навчається на платній основі. Але суспільство навіть не замислюється, що це є дискримінацією прав дитини, порушенням закону та Конвенції про права дитини. А як бути із сьогоднішніми змінами у сфері освіти ?

Важко переоцінити п. 2 ст. 28 Конвенції ООН про права дитини, що приписує забезпечувати шкільну дисципліну лише методами, які не порушують принципу поваги до людської гідності дитини. Таким чином, держава має підтримувати шкільну дисципліну, але методами, які не принижують гідність дитини.

На нашу думку дуже важливим є значення Конвенції про права дитини для охорони сім'ї, як неминучої цінності, вона повинна в сутності змінити сформоване сторіччями патріархальне бачення про підлегле становище неповнолітнього в сім'ї.

Отже, цей найбільш широко ратифікований світом документ, маючи статус міжнародного закону передбачає всі права дитини для забезпечення її виживання, розвитку і захисту та створення їй гідних умов для зайняття свого місця у нашому суспільстві.

Розділ 2. Особисті немайнові права дитини: поняття, зміст та загальна характеристика

Проблема особистих немайнових прав дитини посідає одне з найважливіших місць у сімейному та цивільному праві. Реальне забезпечення прав людини вважається ознакою розвинутої правової держави, результатом побудови демократичних відносин. Кожна особа у правовій державі має відчувати свою правову та соціальну захищеність; повага до особистості є в такому суспільстві нормою повсякденного життя.

Особисті права людини нерозривно пов'язані з такими поняттями, як рівність, свобода, недоторканість особи. І це природно, тому що ідеї рівності, свободи і недоторканності протягом всієї історії цивілізації використовувалися в боротьбі нового зі старим, прогресивного з консервативним.

Цінність особистих прав полягає головним чином в тому, що вони самі і гарантії їхнього реального здійснення визначають становище людини в суспільстві, а, отже, і становище самого суспільства.

Повага до кожної людини як до особистості має стати нормою повсякденного життя в Україні, а людина має бути єдиною абсолютною цінністю первісного порядку, стосовно якої визначаються всі інші цінності. Основні права і свободи людини належать їй від народження і є невід'ємними, тому їх забезпечення - одна з найважливіших функцій держави. Але дитину жодним чином не можна прирівнювати до дорослої людини, у тому числі й у правових аспектах. Дитина є особливим суб'єктом і має бути забезпечена особливими правами, особливим захистом, які мають часовий вимір і спеціальне призначення. Вона, як і кожна людська істота, від народження має права людини. Але дитина повинна мати ще й додаткові, особливі права. Це обумовлено її фізичною, розумовою, моральною та духовною незрілістю. І для того, щоб дитина стала зрілою людиною у всіх відношеннях, їй необхідно мати певні спеціальні, додаткові можливості.

Отже, права дитини - це певні спеціальні можливості, які необхідні людині віком до 18 років для існування і досягнення зрілості. Особливі права дитини - це “права росту”, зумовлені її фізичною, розумовою, духовною незрілістю. Вони - особливий зріз у загальному контексті прав людини. Так, проголошення у ст. 3 Конституції України людини, її життя, здоров'я, честі, гідності, недоторканності та безпеки найвищою соціальною цінністю зумовило формування у Цивільному кодексі України окремої книги, присвяченої особистим немайновим правам фізичної особи. Також Глава 13 Сімейного кодексу України присвячена особистим немайновим правам і обов'язкам батьків і дітей.

Розвиток концепцій прав людини привело до того, що права дитини були виділені в особливу категорію. Як було вище сказано, Конвенція ООН про права дитини, цей найбільш широко ратифікований документ встановлює в якості міжнародного закону всі права для забезпечення виживання, розвитку і захисту дітей. Охоплюючи весь комплекс громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав людини, Конвенція визнає, що реалізація одного права невіддільна від реалізації інших. Вона показує, що необхідна дитині для розвитку її інтелектуальних, моральних і духовних здібностей свобода вимагає, крім іншого, здорової і безпечної оточуючої обстановки, доступу до охорони здоров'я і забезпечення мінімальних норм харчування, одягу, житла.

Конвенція встановлює особисті немайнові права дитини: на життя, виживання і здоровий розвиток, право на ім'я і громадянство з моменту народження, право, пов'язане з усиновленням, права неповноцінних дітей і дітей біженців, а також дітей, які вчинили правопорушення, право брати активну участь у власному розвитку, висловлювати власні переконання і домагатися того, щоб вони були враховані у прийнятті рішень, які стосуються його життя. Вона розширює правові межи прав людини, захищаючи дітей від усіх форм експлуатації. Розглядаючи питання про дітей представників національних меншин і груп корінних народів, а також проблеми зловживання наркотиками і відсутності піклування про дітей. Врешті, у ній зведено воєдино на сучасній і глобальній основі права дитини, проголошені у багатьох міжнародних угодах і деклараціях протягом останніх сорока років.

Частина 1 ст. 269 Цивільного кодексу України зазначає, що особисті немайнові права належать кожній фізичній особі від народження або за законом, незалежно від віку, дієздатності, інших обставин, зокрема від того, де та у зв'язку з якими подіями життя вони перебувають. При цьому всі фізичні особи рівні в можливості реалізації та охорони своїх прав. Кожна дитина з народження визначається суб'єктом права i надiляється правоздатнiстю, складовою частиною якої є право на особистi немайновi права. Підставою їх виникнення є або факт народження, або юридичний факт (подія або дія), який передбачений в законі. Безумовно, що переважна більшість особистих немайнових прав виникає у фізичної особи з моменту народження, наприклад, право на життя, здоров'я, свободу та особисту недоторканність тощо. Окремі види особистих немайнових прав можуть виникати у осіб з іншого моменту, наприклад право на зміну імені має особа, яка досягла 16 років.

Як випливає із самої назви, ці права є немайновими. Вони позбавлені економічного змісту, не мають грошової оцінки. Проте це не означає відсутності будь-якого зв'язку між ними та майновою сферою. Досить звернути увагу хоча б на те, що сповна реалізувати своє право на охорону здоров'я чи на інформацію значно легше у наших умовах особі, яка забезпечена матеріально. З іншого боку, порушення особистого немайнового права примушує особу до витрат, завдає їй майнових та душевних втрат, які можуть вплинути на її майновий стан у майбутньому.

Тому особисті немайнові права не можуть сприйматися й аналізуватися поза іншими правами особи: вони є складовою частиною єдиної системи прав, якими особа володіє і які підпорядковує своїм інтересам.

Особливістю особистих немайнових прав Цивільний кодекс України називає те, що вони тісно пов'язані з фізичною особою (ч.3 ст. 269). Фізична особа не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.

Це положення відповідає найважливішим положенням Конституції України, які мають вплив на всю сферу прав людини, а саме: не відчужуваність і непорушність прав і свобод людини (ст. 21), неможливість скасування конституційних прав і свобод (ст. 24). Зміст особистого немайнового права становить можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати поведінку у сфері свого приватного життя (ст. 271 Цивільного кодексу України). В особистих немайнових правовідносинах беруть участь уповноважений і зобов'язуючий суб'єкт. Відправним моментом у з'ясуванні юридичного змісту особистого немайнового правовідношення є визначення суб'єктивного особистого немайнового права уповноваженої фізичної особи та кореспондуючого йому суб'єктивного цивільного обов'язку всіх інших осіб. Специфікою суб'єктивного особистого немайнового права є те, що його реалізація передбачає насамперед можливість вчинення певних дій самою уповноваженою особою. Дитина віком від 14 до 18 років є уповноваженою в особистих немайнових правовідносинах, малолітні віком до 14 років виступають носіями вказаних прав, але вони не можуть в ряді випадків самостійно здійснювати окремі правомочності. Законом встановлюються лише певні межі можливості особи діяти на власний розсуд Межа суб'єктивного права є встановленою мірою поведінки. В цих юридичних межах свободи кожен має можливість діяти на певний розсуд. І тому у випадку коли поведінка зумовлюється іншими мотиваційними чинниками, наприклад насильством, погрозою, обманом, або ж буде вчинятись не на власний розсуд фізичної особи, наприклад під впливом наркотичного, алкогольного та іншого сп'яніння, то така поведінка може бути визнана неправомірною та такою, що не складає зміст особистого немайнового права.

З огляду на те, що немайнові права фізичних осіб тісно пов'язані з особою носія, то і здійснюються вони фізичною особою самостійно, однак через недостатній життєвий досвід, дитина не здатна самостійно реалізовувати особисті немайнові права, тому в інтересах малолітніх осіб особисті немайнові права можуть здійснюватися їхніми батьками (усиновителями) та опікунами, в інтересах неповнолітніх осіб їхніми батьками (усиновителями) та піклувальниками (ст. 272 Цивільного кодексу України). Суттєвою гарантією безперешкодного здійснення дитиною особистих немайнових прав безпосередньо чи через інших осіб є право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею (ними) особистих немайнових прав.