Оскільки це прямо закріплено в Кодексі, то він може застосовуватись на стільки ж повноправно, як і правовий статус громадянина, правовий статус військовослужбовця тощо. Як і кожен правовий статус він має свої особливості. Як зазначає І. Лялька його найбільш характерна особливість проявляється у ч. 2 ст.6 Сімейного кодексу, відповідно до якої можна зробити висновок, що правовий статус дитини об'єднує в себе два суб'єкти: малолітнього і неповнолітнього. Це є цілком вірно. Проте, з точки зору співвідношення цих двох понять їх потрібно на наш погляд, вживати у дещо іншому значенні. Так, особу слід вважати „малолітньою” до встановлення певної вікової межі, бо особі, якій виповнилося 14 років, законодавство надає багато нових прав і покладає на неї додаткові обов'язки. Щодо терміну „дитина”, то він є синонімом до „неповнолітній”, тому що: 1) у Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року дитиною визнається людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, що застосовується до даної особи вона не досягне повноліття раніше (ст. 1 Конвенції); 2) у тлумачному словнику української мови зазначено: „Дитина - маленька дівчинка чи хлопчик ” [60; 45].У зв'язку з цим постає питання: а де ж межа, яка розділяє маленького від великого? А ця межа є повноліття. Отже, до досягнення цієї межі особа вважається неповнолітньою. У „Великому юридичному словнику” вказано, що „неповнолітній - той, хто не досяг повноліття, малолітній” [56; 78]. Це не просте ототожнення, а ототожнення з правової точки зору. У такому науковому джерелі, як „Юридична термінологія зазначено: Неповнолітні - особи, що не досягли віку, з якого закон визнає їх повністю дієздатними. Тому не має ніякої межі, з якої наступає „неповноліття”, бо ця межа існує об'єктивно з моменту народження дитини. В Сімейному кодексі України передбачені такі особисті немайнові права дитини: жити і виховуватись в сім'ї, на медичне обслуговування, на прізвище, ім'я та по-батькові, на висловлення своєї думки, на захист своїх інтересів та ін. Дитина відразу після народження має право на турботу та піклування про неї найближчих для неї людей - її батьків, але у разі зловживання своїми правами батьки можуть бути позбавлені батьківських прав (відповідно до ст. 164 Сімейного кодексу України) Розвиток концепцій прав людини привело до того, що права дитини були виділені в особливу категорію. Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України „Про міжнародні договори” чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. [19; 36]. Отже, міжнародні договори поряд загальноприйнятими принципами і нормами міжнародного права є складовою частиною нашої правової системи. 20 листопада 1989 року Генеральною Асамблеєю ООН була прийнята Конвенція ООН про права дитини. У відповідності з цим міжнародним документом Україна прийняла на себе численні зобов'язання по забезпеченню прав дитини, в силу яких внутрішнє законодавство в цій галузі повинно було, щоб уникнути протиріч, узгоджено з Конвенцією. У випадку невідповідності між нормами Конвенції та іншими внутрішніми актами застосовуються норми Конвенції. Ратифікація Конвенції означає, що уряди беруть на себе зобов'язання забезпечити дитині зростання у безпечних та сприятливих умовах, маючи доступ до високоякісної освіти та охорони здоров'я, а також високий рівень життя. Конвенція охоплює всі аспекти правової сфери - цивільний, економічний, соціальний та культурний, а також враховує потреби дітей - жертв війни, дітей інвалідів, дітей, до яких ставляться жорстоко їхні батьки або опікуни, підлітків, яких звинувачують у злочинах і позбавляють волі. Завдяки цьому додержання умов Конвенції є запорукою захисту дітей від соціальних негараздів.

Якщо оцінювати Конвенцію "Про права дитини" з погляду її значення для сімейного права, правового становища дитини в сім'ї, слід зазначити, що вона містить значну кількість положень загального, принципового порядку, що мають пряме відношення до сімейного виховання, і, крім того, присвячує правам дитини в сім'ї ряд спеціальних статей, що визначають сімейно-правовий статус неповнолітнього.

Разом з тим ця Конвенція пропонує ряд принципово важливих формулювань. До них належить, наприклад, визначення поняття "дитина", якою вважається кожна людська істота до досягнення 18-літнього віку, якщо за законом, який застосовується до даної дитини, вона не досягає повноліття раніше. Дане визначення категорії дитини має надзвичайно широке застосування у національному законодавстві України, так як до прийняття Конвенції вікові критерії даної категорії не було визначено і він встановлювався державою самостійно, а тому це не завжди могло відповідати інтересам дитини. Тепер це законний термін сімейного законодавства, рівний поняттю, вживаному наприклад, у Цивільних, Кримінальних кодексах - неповнолітній.

Такі загальні положення міжнародного масштабу, так чи інакше стосуються прав дитини в сім'ї. Усі вони об'єднані загальною метою, що полягає в зміцненні правового статусу дитини як громадянина і члена родини, поліпшенні його існування в суспільстві і сімейному колективі. Разом з тим у загальному масиві документів, що мають міжнародне значення і призначених для неповнолітніх дітей, Конвенція "Про права дитини" займає особливе місце.

Визнаючи дитину самостійним суб'єктом права, Конвенція охоплює весь комплекс цивільних, політичних, економічних, соціальних и культурних прав. Одночасно вона підкреслює, що здійснення одного права нерозривне від здійснення інших. Вона проголошує пріоритетність інтересів дітей перед потребами держави, суспільства, релігії, сім'ї. Конвенція стверджує, що свобода необхідна дитині для розвитку своїх інтелектуальних, моральних і духовних здібностей, потребує не тільки здорового і безпечного середовища, який відповідає рівню охорони здоров'я, забезпечення мінімальних норм харчування, одягу і житла, але і надання цього всього в першу чергу, завжди в пріоритетному порядку, дітям.

Як і кожна людина дитина має невід'ємне право на життя, про що і зазначено у ст. 6 Конвенції про права дитини. Дане положення знайшло відображення у національному законодавстві, а сама: в Конституції України, Сімейному та Кримінальному кодексах України. У сучасному міжнародному праві передбачається особливе піклування про дитину як до, так і після її народження, а також захист прав дитини та матері.

Конвенція про права дитини проголосила рівність прав усіх дітей, без будь-яких винятків, без розподілу та дискримінації за ознаками раси, кольору шкіри, мови, статті, релігії, політичних чи інших переконань національного або соціального становища, народження чи іншої обставини, що стосується конкретної дитини або ж сім'ї.

Підтверджуючи невід'ємність особистих прав і свобод людини, міжнародне право розглядає дітей у якості суб'єкта цих прав і свобод у тій мірі, в якій ці права належать дорослим громадянам. Відмінність полягає у тому, що дитина потребує, щоб нею належним чином керували при реалізації своїх прав і свобод та щоб робили це у відповідності з можливостями самої дитини, її інтересами та потребами.

Поряд із громадянськими правами Конвенція містить суто специфічні права дітей, такі, як право на захист від жорстокості та неналежного ставлення зі сторони батьків. Однак, в реальності існує практика невтручання у чуже особисте життя, що гарантується Конституцією та чинним законодавством, але це не завжди в інтересах дитини. Але, як відомо, стороннє втручання в сімейні відносини виключається, навіть шляхом спостереження за подіями що відбуваються в сім'ї, де негативна атмосфера, неналежне ставлення одне до одного, жорстоке ставлення батьків до дітей зумовлює певною мірою появу на вулицях нікому непотрібних дітей, травмованих психологічно і фізично. Часто трапляються випадки жорстокого побиття дітей, позбавлення їх життя та інших негативних наслідків так „званого” батьківського піклування, про що свідчать результати проведеного вченими опитування дітей [39; 7]. Відповідно до ст. 9 Конвенції держава повинна створити такі умови, щоб дитина „не розлучалася зі своїми батьками всупереч їхньому бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи, згідно рішення суду визначають у відповідності із застосовуваним у даному випадку законом і процедурами, що таке розлучення необхідне в інтересах дитини”. Але і в цьому випадку за дитиною повинно зберігатись право підтримувати відносини з батьками, але знову ж якщо це не суперечить інтересам дитини.

Однак, коли дитина на деякий час або постійно позбавляється свого сімейного оточення, то вона має право на особливий захист та допомогу держави, як це передбачено ст.ст. 20-21 Конвенції. Дане положення закріплене і в національному законодавстві, так, відповідно до ч. 3 ст. 52 Конституції України на державу покладений обов'язок по утриманню та вихованню дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Згідно чинним законодавством України на даний час діти-сироти та діти, які позбавлені батьківського піклування, мають можливість виховуватись у сім'ї шляхом: усиновлення (удочеріння);взяття під опіку (піклування) у сім'ю; направлення до дитячого будинку сімейного типу; влаштування у прийомну сім'ю; встановлення над дитиною патронату тощо.

Дитина, як самостійна особистість, відповідно до ст. 29 Конвенції має право на освіту, що відповідає її природі. Було навіть проголошено перше право дитини: „Бути дитиною, виявляти свою дитячу природу, жити, думати, бачити світ, чинити, як дитина”.

Відповідно до ст. 32 Конвенції за дитиною визнається право на захист від економічної експлуатації і від виконання будь-якої роботи, яка може створювати небезпеку для здоров'я дитини чи слугувати перешкодою отримання нею виховання, або наносити шкоду її духовному, моральному та соціальному розвитку. Для реалізації даного положення в національному законодавстві має бути визначено: мінімальний вік для прийому на роботу; вимоги щодо тривалості робочого дня та умови праці; відповідні види покарань, або інших санкцій для забезпечення цих положень Конвенції.

Конвенція містить положення про те, що держави, які підписали її, зобов'язані встановлювати мінімальний вік, з якого неповнолітній може бути суб'єктом злочину. Відповідно до цього Кримінальним кодексом України встановлено, що кримінальна відповідальність неповнолітніх настає з 16-ти років, а особи, які вчинили злочин у віці від 14-ти до 16-ти років, підлягають кримінальній відповідальності за деякі навмисні тяжкі злочини.

Отже, права дитини, викладені в Конвенції, умовно можна поділити на три частини.

Забезпечувальні: право володіти певними речами, отримувати певні послуги та мати право на ім'я та громадянство, медичний огляд, освіту, відпочинок та ігри.

Захисні : право бути захищеним від дій, що завдають шкоди дитині (наприклад, від розлучення з батьками, залучення до воєнних дій, комерційної, економічної чи сексуальної експлуатації, фізичного чи психічного знущання тощо).

Правовстановлюючі: дитина має право бути почутою, коли приймаються рішення, що стосуються її життя. Підростаючи, дитина повинна мати дедалі більше можливостей брати участь у житті суспільства, готуватися до самостійного життя, користуватися правами свободи думки та слова, вибору культури, релігії та мови тощо.

Розвиток дитини забезпечується здійсненням її найвагомішого після життя права на освіту. Це право проголошено у Загальній декларації прав людини, у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, в Конвенції про права дитини. Тут мова ведеться не тільки про шкільну освіту. Питання розглядається значно ширше: мається на увазі доступ дитини до засобів масової інформації загалом, у тому числі - до дитячих (ст.17).