Деякі права і свободи встановлюються на рівні конституції, інші -- в поточному законодавстві. Вибір форми їх закріплення визначається рядом чинників, до яких найчастіше всього відносять: а) значущість відповідного конституційного права, свободи для людини і суспільства; б) вихідний або похідний характер належності людині цього права і свободи; в) особливі юридичні якості основних прав і свобод та специфіка їх реалізації [15, c. 120]. Конституція України закріплює ті права, свободи і обов'язки, які життєво важливі і соціально необхідні для окремої людини і нормального функціонування суспільства, держави. Таким чином, конституційні права і свободи є ядром правового статусу особи, основою інших прав, які встановлюються іншими галузями права України. Основні права і свободи закріплюються за кожною людиною і громадянином. Усі інші (так звані, неосновні) права і свободи пов'язані з різними статусами, яких набуває особа. Так, якщо галузеве законодавство, характеризуючи учасників правовідносин, звертається до них як до робітників, депутатів, покупців тощо, то конституційно-правова норма, присвячена правам і свободам, адресована кожній людині і громадянину або кожному громадянину України незалежно від того, чи реалізують вони ці права в конкретних правовідносинах [13, c. 62]. Характерною рисою основних прав, свобод і обов'язків є те, що вони рівні і єдині для всіх без винятку для кожної людини, громадянина, не набуваються і не відчужуються за волею громадянина, а належать йому за фактом належності до громадянства, вони невіддільні від правового статусу і можуть бути втрачені лише з втратою громадянства. Конституційні права і свободи розрізняються за механізмом їх реалізації. Вони є передумовою будь-яких правовідносин у конкретній сфері. На відміну від неосновних прав і свобод основні фіксуються в Конституції України, яка в правовій системі має найвищу юридичну силу. Це також підкреслює особливі місце і роль конституційних прав і свобод. З урахуванням викладеного, можливо сформулювати наступне поняття основних праві і свобод: конституційні права і свободи людини і громадянина -- це невід'ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист. У науковій літературі зустрічаються й інші визначення, в яких акцентується увага на дещо інші характерні ознаки даної категорії: конституційні права і свободи - це закріплені в Конституції України і гарантовані державою можливості, які дають кожній людині і громадянину вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися наданими йому соціальними благами як в особистих, так і загальних інтересах [15, c. 120]. Треба зазначити, що розгляд в лiтературi стосовно основних прав і свобод людини і громадянина супроводжується помітною термiнологiчною рiзноманiтнiстю. Для позначення суб'єктивних прав використовуються поняття „громадянські права”, „конституційні права”, „індивiдуальнi права”, „основні права, „основні права i свободи” [7, c. 5]. Не зупиняючись на всiх вiдмiнностях, якi до того ж не завжди мають чiтке смислове навантаження, слід зазначити що, потребують роз'яснення саме питання пов'язані з розрізненням прав i свобод, а також прав людини i прав громадянина оскільки ці поняття набули поширення в національному законодавстві, у тому числі в Конституції України. Так, у роздiлi ІІ „Права, свободи та обов'язки люди i громадянина» йдеться про права i свободи, про право на свободу або лише право свободи. Тому постає питання: якi ж ознаки вiдрiзняють права людини вiд її свобод. Відразу підкреслимо, що за своєю юридичною природою та системою гарантій права i свободи практично iдентичнi. Вони окреслюють соцiальнi можливості людини у рiзноманiтних сферах суспiльних вiдносин, що забезпечуються державою. Водночас аналiз конституційного законодавства показує, що термiни „свобода” і „право на свободу” вказують на широкi можливостi вибору iндивiдуальної (але неконкретизованої) поведінки, в результаті якої суб'єкт може оволодіти певним соціальним благом. Так, у ч. 1 ст. 35 Конституції України закріплено положення про те, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання, а у ч. 1 ст. 54 підкреслено, що громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної діяльності. Термін же „право” (суб'єктивне) визначає конкретні дії людини (наприклад, право брати участь в управлінні справами держави, обирати і бути обраним). Інакше кажучи, термін „свобода” означає можливість вибору і здійснення певних дій, наслідком чого є оволодіння суб'єктом певним суспільним благом, тоді як термін „право” безпосередньо забезпечує оволодіння останнім. Таким чином, відмінність між поняттям „право” і „свобода” є значною мірою умовна, оскільки вони означають юридично визнану можливість для особи вибирати вид і міру своєї поведінки. Як доцільно звертає увагу В. Князєв, сама по собі можливість вибору і здійснення дій, що приводять до оволодіння певним суспільним благом, також є соціальним благом [17, c. 194]. Також, треба звернути увагу на те, що поняття „свобода” переважно розуміється як невтручання у внутрішній світ людини і громадянина (свобода совісті, світогляду, віросповідання, свобода думки, свобода літературної, художньої, наукової творчості). Розуміння поняття „право” більшою мірою пов'язане з тим, що для його реалізації необхідні позитивні дії з боку держави або правомочність людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних структур (право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної чи моральної шкоди; гарантування кожному знати свої права і обов'язки; право на безпечне довкілля; право на освіту; право на охорону здоров`я тощо). Недивно, що для розуміння терміна „право” нерідко застосовується термін „свобода”. Так, наприклад, усю сферу політичних прав з чітко визначеними повноваженнями називають свободами [17, c. 194]. Класифікація -- один iз суттєвих прийомів аналітичного способу вивчення державно-правових явищ. Можливість проведення класифiкації прав особи зумовлюється насамперед самим текстом Конституції, оскільки така можливість є тільки тоді, коли в нiй містяться рiзнi за змiстом i в порівняно значнiй кiлькостi права i свободи. Так, тiльки другий роздiл Конституції України містить 48 статей, тобто майже третину її тексту. Класифiкацiя прав i свобод людини i громадянина можлива на основi вiдповiдних критеріїв: 1) залежно вiд суб'єктів вони поділяються на права i свободи людини i права i свободи громадянина. Обсяг прав у громадян більший, анiж у не громадянина, що обумовлено специфічним правовим зв'язком громадянина з відповідною державою; 2) залежно вiд виду суб'єкта вони поділяються на iндивiдуальнi і колективні; З) за генезисом -- на природні (природжені) і похiднi (сформульованi в законах, в мiжнародних пактах); 4) за характером утворення -- на основнi (конституцiйнi) і доповнюючі (конкретизуючi); 5) за черговiстю їх включення до конституцій -- на права першого, другого та третього поколінь; 6) за ступенем їх абсолютизацiї поділяються на такi, що підлягають обмеженню, i такi, що не підлягають обмеженню; 7) за змiстом -- на громадянські (особистi), полiтичнi, економiчнi, соцiальнi і культурнi [7, c. 8-9]. Найбільш поширеним в юридичній лiтературi критерiєм класифікацiї прав і свобод людини і громадянина є їх змiст. Тому за основу аналізу системи конституційних прав обґрунтовано, найчастіше, використовують саме останню класифікацію. Особистi (громадянськi) права i свободи є основою правового статусу особи i до них належать права: на життя; на повагу до гiдностi; на свободу та особисту недоторканнiсть; на недоторканність житла; на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та iншої кореспонденції; на невтручання в особисте та сiмейне життя; на вiльний вибiр мiсця проживання; на свободу думки i слова; на свободу світогляду i вiросповiдання (ст. 27-- 35 Конституцiї України). Полiтичнi права i свободи -- це права, якi належать людинi як члену політичного співтовариства коли вiн виступає насамперед як громадянин держави. Ці права і свободи пов'язані з участю в суспільному житті, в управлiннi державою. В Українi полiтичнi права належать переважно громадянам, хоча деякими з них (наприклад, свобода об'єднуватися в неполiтичнi органiзацiї, право направляти індивiдуальнi чи колективнi письмовi звернення) можуть користуватись також iноземцi і особи без громадянства. Громадяни, що асоцiйованi як народ, реалізовують владу, а громадянин як iндивiд бере участь у реалiзацiї державної влади. Щодо полiтичних прав правосуб'єктність у повному обсязі настає з 18 рокiв. Полiтичнi права можуть реалізовуватися людиною та громадянином як індивiдуально, так i колективно. Закрiпленi в Конституції України полiтичнi права i свободи вiдповiдають загальновизнаним міжнародним нормам, якi передбаченi у Мiжнародному пакті про громадянські і полiтичнi права 1966 р. і Європейській конвенції про захист прав i основних свобод людини 1950 р. та інших міжнародно-правових актах. Регламентація політичних прав i свобод здійснюється у вiдповiдних законодавчих актах, насамперед в законах про вибори, про всеукраїнський та мiсцевi референдуми, про полiтичнi партiї в Українi. До політичних прав i свобод належать: право на свободу об'єднання у полiтичнi партiї та громадські організації; право брати участь в управлiннi державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, обирати і бути обраними до органiв державної влади та мiсцевого самоврядування; право збиратися мирно, без зброї i проводити збори, мітинги, походи і демонстрації; право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення (ст. 36- 40 Конституції України). Економiчнi, соцiальнi i культурнi права -- це права, пов'язані з дiяльнiстю людини в господарській сферi, її соціальними відносинами з суспільством, державою, колективами, іншими людьми, з дiяльнiстю у сферi культури i духовного життя. На вiдмiну вiд бiльшостi особистих i полiтичних прав багато соцiально-економiчних прав мають характер принципів i не забезпечуються безпосереднім захистом у судовому порядку. Наприклад, суд не може надати роботу безробітному, забезпечити кожному можливість для підприємницької дiяльностi або видати ордер на житло тощо. У зарубiжних країнах такi права нерідко розглядаються як моральні (на вiдмiну від позитивних, що захищаються в судовому порядку) [18, c. 14]. Вони, як правило, вносяться в окремi роздiли конституції, якi мають назву принципiв, декларацiй. Але це не означає, що цей вид прав зовсiм не пiдлягає судовому захисту -- захищаються не загальнi формулювання, а вихiднi вiд конституцiйних принципів права (наприклад, не право на працю, а право на її оплату). До основних економічних, соціальних i культурних прав належать: право володіти, користуватися i розпоряджатися своєю власнiстю, результатами своєї iнтелектуальної, творчої дiяльностi; на підприємницьку дiяльнiсть, яка не заборонена законом; на працю; на страйк для захисту своїх економічних i соціальних iнтересiв; право на вiдпочинок; на соціальний захист; на житло; на достатній життєвий рiвень для себе i своєї сiм'ї, на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування; на безпечне для життя і здоров'я довкiлля та відшкодування завданої порушенням цього права шкоди; на освiту; свобода лiтературної, художньої, наукової i технічної творчості; право на результати своєї iнтелектуальної, творчої дiяльностi (ст. 41--54 Конституцiї України). Всі ці права є тісно взаємопов'язаними. Розділ 2. Конституційно-правовий механізм забезпечення реалізації особистих прав і свобод людини 2.1 Поняття та структура конституційно-правового механізму забезпечення реалізації прав і свобод людини Проблема забезпечення прав i свобод особи, надання їм реального характеру належить не лише до розряду практичних.