За висновком Ніни Карпачової, як і в попередні роки, кожне друге звернення стосується порушення громадянських прав, зокрема прав на справедливий суд, виконання судових рішень, належні умови тримання в місцях ув'язнення. Кожне третє звернення - про порушення соціально-економічних прав громадян; кожне п'яте містить скарги на дії чи бездіяльність працівників органів внутрішніх справ, кожне десяте - органів прокуратури. Значна кількість звернень до Омбудсмана породжується зневажливим, бюрократичним ставленням посадових осіб органів державної влади, місцевого самоврядування до потреб та інтересів людей, які не бажають миритися з беззаконням. Найбрутальнішою формою порушення прав людини в Україні залишається бідність, яка для багатьох - це не тільки низький рівень матеріального забезпечення, а й відчуття безсилля, відсутність свободи вибору та дій, невпевненість у майбутньому своїх дітей. Рівень матеріального добробуту найбагатших зростає швидше, ніж найбідніших, а також збільшується розрив між містом і селом. За час кризи особливо збагатився великий промисловий і банківський капітал. За останніми офіційними даними, бідність в Україні перевищує 26 відсотків і фактично залишається на рівні 2000 року. Надзвичайно високою є бідність сільського населення та родин із дітьми. За критеріями ООН для країн Центральної та Східної Європи, бідними є майже 81 відсоток українських громадян [32]. Для подолання бідності та соціальної нерівності потрібен комплекс заходів, спрямованих передусім на створення робочих місць, зростання зайнятості населення, забезпечення гідних умов праці, об'єктивне визначення прожиткового мінімуму та інших соціальних стандартів, реальні зміни в системі оплати праці. Люди чекають повернення трудових заощаджень, визволення із сучасного кредитного рабства. Урешті-решт, метою економічного зростання та здійснюваних нині реформ має стати людина, її потреби, добробут та якість її життя. 3.2 Шляхи вдосконалення системи конституційного забезпечення та захисту прав людини в Україні

У ч. 1 ст. 55 Конституції України закріплено, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом. Саме це положення вважається багатьма юристами вихідним [25, c. 126; 29, c. 98]. Водночас конструкція, застосована законодавцем, на нашу думку, недосконала з погляду юридичної техніки. Для прикладу можна звернутися до міжнародних договорів з прав людини, зокрема до Загальної декларації прав людини, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. У цих документах для закріплення права на судовий захист використовується формула «кожен має право».

Неоднозначне тлумачення права на судовий захист зумовлене не лише відсутністю єдиних підходів до визначення юридичних понять, а й відсутністю чіткого законодавчого, в першу чергу конституційного, закріплення і визначення права на судовий захист.

Але зі ст. 55 Основного Закону неможливо зрозуміти зміст права на судовий захист. Що саме підпадає під це поняття? Наведене положення є лише верхівкою айсберга, оскільки сутнісний зміст права на судовий захист розкривається через його елементи. Системний аналіз положень Конституції України дозволяє виявити низку норм, які закріплюють право на звернення до суду в окремих випадках:

1. право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55);

2. право в будь-який час оскаржити в суді своє затримання (ч. 5 ст. 29);

3. судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе та членів своєї сім'ї і права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ч. 4 ст. 32).

Як бачимо, у цьому разі йдеться не про право на судовий захист як такий, оскільки зазначені положення підлягають застосуванню в конкретно визначених правовідносинах.

У зв'язку з вищевказаним більшість науковців при аналізі права на судовий захист здебільшого оперують роз'ясненнями Пленуму Верховного Суду України та рішеннями Конституційного Суду України або ж поєднують для зручності аналізу (обмежуючи цим суть права на судовий захист) загальну і спеціальну норми, які закріплені відповідно у ч. 1 і ч. 2 ст. 55 Конституції. Наприклад, на думку Медведчука В.В. право кожного на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод закріплене в ч. 1 ст. 55 Конституції [21, c. 275]. Однак дане висловлювання викликає заперечення з ряду причин.

У частині 1 статті 55 Конституції сказано, що „права і свободи людини і громадянина захищаються судом”. При цьому законодавець не використав, такі звичайні при закріпленні інших прав формули, як „кожному гарантується право”, „кожен має право”, „кожна людина має (невід'ємне) право”,„користуються правами”, „усі мають право” тощо, що дає підстави трактувати це положення по-різному. Отже, по-перше, ми не можемо говорити, що норма ч. 1 ст.55 Конституції закріплює „право кожного” і, по-друге, якщо навіть трактувати запропоновану конституцієдавцем формулу як право кожної людини на судовий захист, то в тексті розглядуваної норми не міститься вказівка на те, що це право означає лише „звернення до суду”.

Крім того, ч. 1 статті 55 Конституції України розмежовує захист судом прав і свобод людини та прав і свобод громадянина. Таке розмежування проведено у зв'язку з відмінностями правового статусу людини і громадянина, їх прав, свобод і обов'язків. Як підкреслює Тодика Ю.М. „права людини походять з природного права, а права громадянина - з позитивного, хоча і ті, і інші носять невід'ємний характер. Права людини є вихідними, вони притаманні всім людям від народження незалежно від того, чи є вони громадянами держави, в якій проживають, чи ні, а права громадянина містять в собі тільки ті права, які закріплюються за особою у зв'язку з її приналежністю до держави (громадянство)” [15, c. 49].

Право на судовий захист, будучи закріпленим у ряді міжнародно-правових актів, набуває універсального і невід'ємного характеру для людини; воно визнається за кожною людиною з моменту її народження і не пов'язане безпосередньо з належністю до громадянства окремої держави.

Якщо б ч. 1 ст. 55 Конституції закріплювала право на судовий захист, її зміст, на нашу думку, виглядав би приблизно так: кожному гарантується право на судовий захист своїх прав і свобод. При цьому, на наш погляд, під терміном „кожному” необхідно розуміти всіх осіб, які знаходяться на території нашої держави незалежно від їх приналежності до громадянства України; під терміном „гарантується” - наявність закріплених і забезпечених державою ефективних умов, способів та засобів організаційно-правового і нормативно-правового характеру, спрямованих на реалізацію права на судовий захист; під терміном „право” - закріплену і забезпечену законом міру можливої поведінки особи - носія цього права; під терміном „судовий” - спосіб захисту прав і свобод людини і громадянина, що полягає у наявності цілої системи судів, утворених відповідно до закону, які відповідають вимогам незалежності і неупередженості, володіють широкими повноваженнями і забезпечують у процесі здійснення правосуддя захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод, а також компетентних, незалежних і неупереджених суддів; під терміном „захист” - ефективне поновлення у правах, яке полягає у своєчасному відновленні (компенсації) порушених, позбавлених, обмежених, невизнаних прав, свобод та законних інтересів; під терміном „своїх” - визнані та/або закріплені Конституцією та законами України, міжнародно-правовими актами права і свободи особи у розрізі їх належності всім представникам людського роду, громадянам України, іноземним громадянам та особам без громадянства.

Крім того, якби конституцієдавець визнав, що право на судовий захист полягає лише у зверненні до суду, він би вказав, що кожному гарантується саме право звернутись до суду за захистом своїх прав і свобод.

Подібна ситуація склалась і в юридичній науці, що пов'язано, на нашу думку, з неоднаковим розумінням права на судовий захист і віднесенням цього інституту в одних випадках виключно до матеріального, а в інших до процесуального права; відсутністю однакових критеріїв систематизації прав і свобод людини і громадянина; різними підходами до розуміння суду і судового захисту при аналізі та визначенні права на судовий захист.

Сьогодні немає єдиної думки щодо визначення права на судовий захист. Крім того, чинне законодавство, ведучи мову про право на судовий захист, обмежується в основному лише характеристикою ознак або/і вимог, що висуваються до суду, або ж принципів, на основі яких повинен діяти суд. Тому, враховуючи наведені в юридичній літературі визначення, проаналізувавши чинне законодавство, можна визначити право на судовий захист (правосуддя) як право кожного на відкритий розгляд і вирішення упродовж розумного строку компетентним, незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону, конкретної судової справи правовими засобами, наданими суду з метою захисту гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави, а також законодавчо закріплена і гарантована можливість оскарження судового рішення з мотивів його незаконності та/або необґрунтованості.

Висновки Таким чином, конституційні права і свободи людини і громадянина -- це невід'ємні права і свободи, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист. Конституцiйнi права, свободи i обов'язки, закрiпленi в Основному Законi України, являють собою цiлiсну систему, яка забезпечує гідний конституцiйно-правовий статус особи. Найважливішим складовим елементом системи забезпечення прав i свобод, який багато в чому визначає ефективність інших, виступає гарантування прав i свобод особи. Воно здiйснюється за допомогою рiзноманiтних гарантiй реалiзації, охорони i захисту прав i свобод особи. головне призначення яких полягає у створеннi необхiдних юридичних умов для перетворення закріплених в законi прав i свобод з можливостей на реальність. На сьогоднiшнiй день назрiла нагальна необхiднiсть у подальшому дослiдженнi гарантiй прав i свобод особи та пошуку шляхiв підвищення їх ефективностi. Для суттєвого поліпшення ситуацiї в сферi забезпечення прав i свобод особи в Україні можна запропонувати такi заходи, як розробка і прийняття наукової концепцiї розвитку українського законодавства, в якiй необхiдно передбачити механiзм переорiєнтацiї чинного законодавства на правове забезпечення прав людини; підготовка i офiцiйне схвалення комплексної концепцiї державної полiтики в галузi прав i свобод особи; пiдготовка i схвалення програми забезпечення прав i свобод особи. Крiм цього, необхiдно цiлеспрямовано i планомiрно підвищувати правову культуру i правосвiдомiсть громадян, посадових i службових осiб. Для вирішення всього комплексу проблем потрiбно здiйснювати вiдповiднi змiни i в економiчнiй базi Украiни забезпечувати зростання виробництва, переорієнтовувати економіку на загальносоцiальнi потреби, забезпечувати її стабільність. Використані джерела НОРМАТИВНІ АКТИ

1. Конституція України (Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року) // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - Ст. 141.

2. Закон України „Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 1998, N 20, ст.99.