В сучасних умовах побудови правової держави i розвитку громадянського суспільства важливим є створення цілісної наукової концепції забезпечення прав i свобод особи, яка включатиме широке коло теоретичних положень стосовно поняття суті i змісту забезпечення прав i свобод, структури i механізму його функціонування. В юридичній науці поки що не вироблено єдиної точки зору щодо питань надання закріпленим у законодавстві правам i свободам особи реального характеру. В наукових працях, присвячених цим проблемам, зустрічаються такі терміни, що служать для визначення діяльності, спрямованої на надання правам i свободам реального змісту: повага, дотримання, визнання та інше [7, c. 5; 29, c. 98]. На мою думку, найбільш вдало охарактеризувати діяльність по наданню правам i свободам реального характеру можна саме з допомогою терміна „забезпечення”. Це поняття за своїм змістом є найширшим i передбачає всi iншi види дiяльностi по наданню правам свободам реального змiсту -- повагу, дотримання, визнання, гарантування, охорону i захист. Забезпечення прав і свобод людини - це створення умов для їхнього здійснення. Воно включає три елементи (напрямки державної діяльності): сприяння реалізації прав і свобод людини (шляхом позитивного впливу на формування їх загальносоціальних гарантій); охорона прав і свобод людини (шляхом впровадження заходів, зокрема юридичних, для попередження, профілактики порушень прав і свобод людини); захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правового стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності). Права природа прав людини і громадянина безпосередньо пов'язана із поняттям їх забезпечення. З теоретичної точки зору механізм забезпечення конституційно-правового статусу людини може бути охарактеризований як система засобів, спрямованих на захист та реалізацію базових правових норм та інститутів, які проголошені на рівні конституції та конституційних законів і мають на меті визначення місця та ролі людини з точки зору гарантування її прав у системі суспільних відносин. Головною метою цих засобів є захист конституційно-правового-статусу людини, а також створення необхідних умов для того, щоб всі структурні елементи конституційно-правового статусу людини могли бути реалізовані як у відносинах людини з державою, так і у її стосунках з іншими суб'єктами правовідносин [29, c. 98]. Існування ефективної системи захисту прав людини є не лише однією з ознак правової держави, але й способом її існування, коли правова державність забезпечується шляхом ряду фундаментальних правових принципів, що закріплюються на найвищому конституційному рівні, і які групуються навколо центральної ідеї пріоритету та безумовної цінності прав і свобод людини. Тому, проголошення України правовою державою, яка визнає пріоритет та цінність прав і свобод людини і громадянина, гарантує їх надійну охорону та захист від будь-яких посягань, що прямо випливає зі змісту статті 3 Конституції України, має своїм наслідком необхідні трансформації в системі органів державної влади. 2.2 Гарантії забезпечення прав і свобод людини Проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними актами держави та її органів, ніщо без реальних гарантій його здійснення. Під гарантіями прав, свобод і обов'язків людини та громадянина найчастіше розуміють систему соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист [21, c. 138]. Без гарантій права свободи та обов'язки людини і громадянина перетворюються на своєрідні «заяви про наміри», що не мають ніякої цінності ні для особи, ні для суспільства. Одним із найсуттєвіших структурних елементів механізму забезпечення конституційно-правового статусу людини є гарантії конституційно-правового статусу людини. Як зазначає Т.М. Заворотченко конституційно-правові гарантії за своїм характером є юридичні норми, які дають можливість реалізувати права і свободи людини і громадянина в житті [11, c. 110]. За своєю суттю, підкреслює вона, конституційно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина являють собою умови, що зобов'язана створити держава для реалізації конституційних прав і свобод своїм громадянам. За змістом конституційно-правові гарантії прав і свобод людини і громадянина - це система заходів, яка спрямована на реалізацію конституційних прав і свобод. За формою конституційно-правові гарантії - це передбачені Конституцією і законами України організаційно-правові і нормативно-правові способи реалізації конституційних прав і свобод особи. Роль і значення конституційно-правових гарантій прав і свобод особи визначається тим, що вони є сукупністю різних факторів в економічній, політико-правовій, культурній та інших сферах життя суспільства, які створюють максимум можливих на даному етапі розвитку суспільства і держави умов та передумов для реальної можливості здійснення прав і свобод особи [11, c. 111]. Т.М. Заворотченко пропонує поділити всі конституційно-правові гарантії на дві основні групи: І. Нормативно-правові гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина, які включають в себе сукупність правових норм і за допомогою яких забезпечується реалізація, порядок охорони і захисту прав і свобод особистості. До них належать гарантії, які закріплені в Конституції України та інших законах і міжнародно-правових актах. ІІ. Організаційно-правові гарантії конституційних прав і свобод людини і громадянина, до яких належать механізм держави, органи місцевого самоврядування, посадові особи, політичні партії і громадські організації, засоби масової інформації, міжнародні правозахисні організації та їх діяльність у сфері правотворчості і правозастосування, спрямована на створення сприятливих умов для реального користування громадянами своїми правами і свободами [11, c. 111]. В свою чергу кожна з цих груп гарантій конституційних прав і свобод людини і громадянина класифікується, враховуючи різні критерії. Нормативно-правові гарантії поділяються на загальні та інституційні. Загальні поділяються за елементами на норми-принципи, обов'язки, юридичну відповідальність та процесуальні гарантії. Розрізняють обов'язки держави і обов'язки особи. Обов'язки держави поділяються на прямі і опосередковані. Обов'язки особи поділяються на обов'язки людини і обов'язки громадянина. В залежності від сфери застосування вони поділяються на: економічні, політичні, соціальні, фізичні, особистісні, культурні, екологічні. Інституційні гарантії поділяються: а) за видами прав і свобод людини і громадянина на: гарантії економічних прав, гарантії політичних прав, гарантії соціальних прав, гарантії громадянських прав, гарантії ідеологічних прав, гарантії культурних прав; б) в залежності від території поширення: на внутрішньодержавні (національні), які підрозділяються на державні, локальні і корпоративні і міжнародні гарантії, які підрозділяються на всесвітні та регіональні; в) в залежності від того, якими соціальними нормами вони встановлені: на нормативно-правові і нормативно-неправові; г) в залежності від форми закріплення в нормативних актах - на конституційні і галузеві; д) в залежності від характеру правових норм - на матеріальні і процесуальні; є) за способом викладення в нормативно-правових актах - на прості, складні і змішані; ж) в залежності від функціональної спрямованості - на гарантії реалізації, гарантії охорони і гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина; з) в залежності від того, які органи залучаються до захисту прав і свобод людини - на судові і не судові [11, c. 112]. У науковій літературі поширеним є поділ гарантій на економічні, політичні та юридичні. Полiтичнi гарантiї -- це політика держави, спрямована на створення умов для всебiчного розвитку людини, забезпечення її прав i свобод. Полiтика Української держави найбiльш чiтко виражена в положенні частини другої ст. З Конституцii: утвердження i забезпечення прав i свобод людини є головним обов'язком держави i держава вiдповiдає перед людиною за свою дiяльнiсть. Юридичнi гарантiї прав закрiпленi у Конституцiї, яка встановлює, що: права i свободи людини i громадянина захищаються судом (ст. 55); кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органiв мiсцевого самоврядування матерiальної та моральної шкоди, завданої незаконними рiшеннями, дiями чи бездiяльнiстю органiв державної влади, мiсцевого самоврядування, їх посадових і службових осiб при здiйсненнi ними своїх повноважень (ст. 56); кожному гарантується право знати свої права i обов'язки (ст. 57); закони та iншi нормативно-правовi акти не мають зворотної дiї в часi, крiм випадкiв, коли вони пом'якшують або скасовують вiдповiдальнiсть особи (ст. 58); кожен має право на правову допомогу (ст. 59); нiхто не зобов'язаний виконувати явно злочиннi розпорядження чи накази (ст. 60); нiхто не може бути двiчi притягнений до юридичної вiдповiдальностi одного виду за одне і теж саме правопорушення (ст. 61); особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримiнальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62); особа не несе вiдповiдальностi за вiдмову давати показання або пояснення щодо себе, членiв сім'ї чи близьких родичiв, коло яких визначаеться законом (ст. 63). Гарантiї конституцiйних прав i свобод містяться не тiльки в статтях Конституцiї, вони передбаченi i нормами галузевого законодавства. У демократичних країнах з соціально орієнтованою ринковою економікою, головними матеріальними гарантіями прав і свобод вважається можливість володіння власністю, свобода вибору занять. На сучасному етапі це також соціальна діяльність держави, надання матеріальних послуг населенню, створення умов для працевлаштування, активної трудової діяльності людини. У забезпеченні конституційних прав і свобод велику роль відіграють органи місцевого самоврядування. Але їх матеріально-фінансові та інші можливості не такі значні, як це необхідно для належної реалізації прав особи. 3. Проблеми захисту прав і свобод в Україні на сучасному етапі її розвитку 3.1 Стан забезпечення та захисту прав і свобод людини в останні роки Питання прав і свобод людини і громадянина нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільства в цілому. Серед наслідків, які мало проголошення України демократичною, правовою, соціальною державою, чи не найбільш відчутним стала принципова переорієнтація всієї системи державної влади в її відносинах з людиною, що внесло суттєві корективи у розуміння конституційно-правового статусу людини та проблеми, пов'язані з механізмом його забезпечення. При цьому сам факт вибору орієнтиром державно-правового розвитку правової та соціальної держави зробив аналіз механізму забезпечення конституційно-правового статусу людини однією з найважливіших та найактуальніших проблем науки конституційного права і проблем його реалізації [29, c. 105]. 14 січня 2011 року в сесійній залі Верховної Ради України Омбудсман Ніна Карпачова представила Щорічну доповідь Уповноваженого з прав людини “Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні” як результат постійно здійснюваного системного моніторингу дотримання прав і свобод людини органами державної влади та місцевого самоврядування, посадовими і службовими особами усіх рівнів у 2010 році [32]. Доповідь базується передусім на аналізі фактів порушення прав і свобод, про які стало відомо зі звернень громадян України, осіб без громадянства, іноземців та біженців до Уповноваженого з прав людини. У 2010 році до Омбудсмана України за захистом своїх прав звернулися понад 82 тисячі осіб, а всього з початку діяльності конституційного органу парламентського контролю - 1 мільйон.