Виступаючи елементом суспільної структури, державна служба має ряд особливостей, властивих їй як соціальному інституту. По-перше, вона являє собою тільки властиву їй сферу професійної діяльності. Усім своїм змістом, формами і методами ця діяльність спрямована на забезпечення виконання повноважень державних органів. По-друге, як сполучна ланка між державою і громадянином державна служба покликана захищати права та інтереси громадян. Конституція України у ст. 3 проголошує, що «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю» [1]. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Із змісту цієї статті випливає, що державна служба в Україні повинна бути зосереджена на втіленні і захисті інтересів особи. Це конституційне положення є визначальним стрижнем у діяльності державних службовців, незалежно від службового статусу. По-третє, державна служба як суспільне явище є чимось більшим, ніж діяльність державних службовців і органів управління. Це і своєрідна форма відображення суспільних зв'язків і відносин, показник міри гуманності, людяності існуючих у суспільстві порядків. По-четверте, державна служба не просто відбиває суспільні зв'язки і відносини. Вона має соціальну орієнтацію, спрямовану на наближення конституційного ідеалу правової, демократичної держави до об'єктивної реальності. По-п'яте, державна служба не тільки правова, а й етична система. Формуючи правосвідомість громадян, вона, разом із тим, виступає носієм належної моралі, моральних цінностей, орієнтує державних службовців і громадян на дотримання моральних норм, правил людського співжиття [27, с. 24].

Конфлікти як різновид соціальних процесів і взаємодії виникають і проявляються в різних сферах людської діяльності, у тому числі в галузі державного управління, оскільки в процесі проходження державної служби службовець стикається з різноманітними конфліктними ситуаціями. На відміну від конфліктів економічного і політичного змісту, конфлікти в системі державної служби мають регулюватися не лише цивільним законодавством, але й соціальними нормами, правилами, традиціями, що визначаються державною службою як особливого роду соціальним інститутом. Конфлікти в системі державної служби, хоч вони і мають загальну соціальну природу з конфліктами в інших різновидах діяльності, містять у собі специфічні особливості, пов'язані з характером соціально-трудових відносин у галузі державного управління. Конфлікти в органах державної влади мають не лише внутрішньо організаційні наслідки, але і впливають у широкому розумінні на стан соціально середовища суспільства в цілому. У процесі проходження державної служби службовець стикається з різного роду конфліктними ситуаціями. Одні з них зумовлені загальним протиріччям суспільного розвитку, інші - закономірностями функціонування організаційних структур, треті - особливостями змісту діяльності державних службовців. Пронизуючи особистість державного службовця, конфлікти стають обов'язковим компонентом життя як окремого індивіда, так і колективів установ і соціального інституту державної служби в цілому. На думку вітчизняних учених, конфлікт - це боротьба, протидія, суперечність, зіткнення особистостей, інтересів, сил, позицій, поглядів через несумісність, протистояння, протилежність; процес розвитку взаємодії; процес розвитку відносин; система стосунків, що залежить від відмінностей між суб'єктами - учасниками конфлікту (від розбіжностей інтересів, цінностей, видів діяльності) [29]. Проблема конфліктів у системі державної служби останнім часом обговорюється досить активно. Зокрема Т. Е. Васильєв, І. П. Лопушинський, В. Я. Малиновський, Т. В. Мотренко, М. І. Рудакевич, Ю. О. Холоденко виокремлюють питання потреби інституційного розвитку державної служби, закріплення принципів громадянського служіння державі і суспільству, етичних та моральних норм, виконання посадових обов'язків тощо [32, с 15].

Проблема конфліктів у державному управлінні та пошуку шляхів їх вирішення широко була об'єктом уваги науковців упродовж багатовікового розвитку суспільства, оскільки людству завжди притаманні прагнення до самозахисту, самозбереження й саморозвитку.

На різних етапах суспільного розвитку конфлікти набувають своєрідних особливостей, що зумовлюються соціально-політичними, економічними та культурними процесами, характером людської діяльності та взаємовідносин.

Протягом останніх років в Україні відбувається цілий ряд кадрових змін як на центральному, так і на місцевому рівнях серед керівництва областей, районів, обласних управлінь та організацій. Хоча ротація кадрів є постійним процесом, проте такі зміни призвели до виникнення й розвитку конфліктів в органах виконавчої влади. Конфлікти у державному управлінні розв'язати без спеціальних знань вдається не завжди. Часто суперечності та непорозуміння загострюються, накопичується високий потенціал конфліктогенності державних службовців і середовища, зумовлюючи неадекватну поведінку, знижуючи ефективність професійної діяльності [46, с. 28].

Слово «конфлікт» (лат. conflictus) в перекладі означає «зіткнення». У довідковій літературі немає єдиного визначення конфлікту, але найчастіше під конфліктом розуміють зіткнення різноспрямованих сил (цінностей, інтересів, поглядів, цілей, позицій) суб'єктів - сторін взаємодії. Суб'єктами можуть бути як сам індивід, так і група як носій певний ціннісних орієнтацій. Психологія управління вбачає у конфлікті руйнівну дію, яка дезорганізує нормальний хід комунікацій трудових колективів і груп на підприємстві [22, с. 35].

Загальне визначення поняття «конфлікт» є необхідною передумовою для з'ясування змісту поняття «конфлікт в державному управлінні», оскільки без знання загального важко зрозуміти спеціальне. Саме з цієї причини доцільно також розглянути зміст поняття «державне управління», що, в кінцевому рахунку, дозволить сформулювати поняття «конфлікту в державному управлінні».

Як зазначає О. Коломоєць, державне управління - це вид соціального управління, вид специфічної діяльності держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які впливають на суспільні відносини з метою її урегулювання відповідно до державних інтересів [12, с. 41].

Згідно з Концепцією адміністративної реформи в Україні, державне управління - це «вид діяльності держави, що полягає у здійсненні нею управлінського, тобто організуючого впливу на ті сфери і галузі суспільного життя, які вимагають певного втручання держави шляхом використання повноважень виконавчої влади [10].

Організація і зміст діяльності визначають специфіку конфлікту. Проте в будь-якому конфлікті як соціально-психологічному явищі в діалектичній єдності представлено загальне, особливе і одиничне [15, с. 23].

Так, до загальних рис конфлікту в державному управлінні слід віднести: протилежність інтересів та факт їх усвідомлення, суб'єктивну реакцію на конфлікт як спосіб вирішення протиріччя, який виражається у формі протидії, боротьби, зіткнення, суперництва. Крім того, державне управління, як і конфлікт, є частиною суспільного життя і проявляється там, де є спільна діяльність людей, саме тому і перше, і друге - є соціальним явищем, що, і виступає важливою загальною ознакою, яка і повинна закладатися в основу поняття «конфлікт в державному управлінні».

Особливі риси конфлікту в державному управлінні проявляються насамперед в сторонах конфлікту, однією із яких обов'язково виступає суб'єкт державного управління, до якого «…відносяться як державні органи, так і, безперечно, посадові особи, державні службовці, наділені владними повноваженнями, і громадяни. Головною рисою суб'єкта державного управління є наявність у нього певної компетенції і владних повноважень, які дають змогу втілювати свою волю у формі управлінських рішень, керівних команд, обов'язкових до виконання. Владний вплив, що виходить від суб'єкта до об'єкта управління, дозволяє підпорядковувати волю і діяльність останнього волі першого, що в окремих випадках є необхідним для досягнення цілей і вирішення завдань, визначених суб'єктом управління. Відповідно об'єкт державного управління зобов'язаний підкорятися владній волі суб'єкта і в обов'язковому порядку виконувати його рішення» [23, с. 52].

Іншою особливою рисою конфлікту в державному управлінні є те, що останній виникає в процесі (або з приводу) реалізації державної влади, тобто під час управлінської діяльності, що характеризується як «…певні суспільні відносини, через які реалізуються численні прямі та зворотні зв'язки між суб'єктами і об'єктами управління» [10].

Одиничні риси конфлікту в державному управлінні можна визначити як сукупність складових конфлікту, які розкривають сутність кожного конкретно взятого конфлікту у даній сфері. До зазначених складових, наприклад, можна віднести коло учасників конфлікту (особи, які мають те чи інше відношення до конфліктної ситуації), позиції сторін і учасників, макро- та мікросередовище, особливості перебігу конфлікту, його часові вимірі тощо.

Конфлікт в державному управлінні - це таке соціальне явище, яке виникає в наслідок усвідомлення сторонами (однією з яких обов'язково виступає суб'єкт державного управління) протилежності інтересів, що призводить до протидії сторін в процесі (або з приводу) реалізації державної влади.

У науковій та науково-практичній конфліктологічній літературі вирізняють певні підходи до класифікації конфліктів. За масштабом виокремлюють глобальні та парціальні конфлікти. У парціальних конфліктах спостерігається протиборство окремих працівників з керівником або працівників між собою. Суперечності парціальних конфліктів розв'язуються найчастіше авторитетом керівника.

Вчені, досліджуючи критерії класифікації конфліктів, подають такий критерій, як ставлення людини до конфлікту. Наприклад, можна зробити такий поділ: конфлікти, що оцінюються як небажані - при цьому з'являється захисна позиція особистості; конфлікти, що сприймаються людиною, як необхідні - в такому разі людина поводиться природніше, адекватно.

Досить цікаву класифікацію конфліктів подає Л. А. Єршов:

1. За джерелом: а) конфлікти, що виникають внаслідок дій об'єктивних факторів соціальної ситуації; б) конфлікти, що виникають внаслідок зіткнення потреб, мотивів, поглядів, поведінки.

2. За змістом: а) конфлікти як ділові справи; б) конфлікти як особисті інтереси.

3. За значущістю: а) конфлікти, важливі лише для окремих працівників; б) конфлікти, важливі для окремих індивідів, груп, прошарків населення тощо.

4. За типом розв'язання: а) конфлікти, що приводять до модифікацій обох сторін; б) конфлікти, що приводять до знищення однієї із сторін, її позицій, стереотипів, установок; в) конфлікти, що привели до іншої точки зору обидві сторони.

5. За формою прояву: а) конфлікти того чи іншого напрямку дії, поведінки («наближення - віддалення», «наближення - наближення», «віддалення - віддалення»); б) конфлікти тієї чи іншої якості, інтенсивності дії, поведінки; в) конфлікти, що виражаються вербально чи - невербальними засобами (мовчання, поза, погляд при сприйнятті суперника); г) за типом структури взаємин - приховані, відкриті; д) за соціальною формалізацією - конфлікти офіційні та неофіційні тощо; е) конфлікти «прав та обов'язків» [28, с. 31].

А. Г. Здравомислов класифікує конфлікти за конфліктуючими сторонами:

1. Міжіндивідуальні конфлікти.

2. Міжгрупові конфлікти (при цьому виокремлює такі типи груп: а) група інтересів, б) група етно-національного характеру, в) групи за спільністю становища).

3. Конфлікти між асоціаціями, партіями.

4. Внутрішньо- та міжінституціальні конфлікти.

5. Конфлікти між секторами суспільного поділу праці.

6. Конфлікти між державними утвореннями.