На його практичну реалізацію спрямована низка норм поведінки державного службовця, зокрема обов'язок сумлінної, ефективної, кваліфікованої, організованої діяльності (ст.10). Ця норма реалізується правом державного службовця вимагати встановлення керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою (ст.11). Якщо державний службовець отримує службове доручення, яке суперечить чинному законодавству, стандартом його поведінки є вимога невідкладного (у письмовій формі) повідомлення посадовій особі, яка дала доручення, про цей факт, а в разі наполягання керівника на його виконанні - повідомлення вищій за посадою особі (ст.10). Інший варіант поведінки у названій ситуації описано в ст.31 закону: принципова незгода з рішенням державного органу чи посадової особи є підставою для відставки. Отже, ст. 10 та ст. 11 є регуляторами міжособистісних стосунків між керівником і працівником, який йому підпорядковується і створюють механізм запобігання вертикальних конфліктів шляхом встановлення кола повноважень керівника та обов'язків працівника. Виконання даних приписів Закону в державній установі усуне конфліктну ситуацію та перешкодить керівникові зловживати своїми повноваженнями, а працівникові - відхилятися від своїх безпосередніх обов'язків.

Етичний принцип гуманізму, суть якого полягає в ставленні до людини як до найвищої цінності (як до джерела, носія і творця суспільних настанов), повазі її гідності, розкритий у ст. 5 Закону: службовець повинен «шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування». Ця законодавча норма реалізації принципу гуманізму неадекватно відображає сутність моральних відносин державного службовця і споживачів державних послуг. Більш повно визначена аналогічна норма стосовно самого державного службовця: службовець має право «на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян» (ст.11).

Таким чином, Закон України «Про державну службу» відіграв певну роль у становленні етики державних службовців, оскільки в ньому закріплені основні принципи їх морально-професійної діяльності, а також окремі норми етичної поведінки. Проте поняття професійної етики в ньому зведено, по суті, до культури спілкування. В законі не вдалося подолати радянський підхід до державних службовців некерівного складу як до об'єктів управлінської діяльності. Звівши їх функції до безумовного виконання волі першої особи, позбавивши державного службовця свободи вибору, він фактично виключив із практики службових відносин етичний компонент. Закон не встановив відповідальності державних службовців, які обіймають керівні посади, за ефективність діяльності підлеглих і колективів, за стан морально-психологічного клімату та за дотримання норм етики у власній поведінці.

2.2 Підзаконні нормативно-правові акти щодо механізму запобігання конфліктів у діяльності державних службовців

Наказом Головного управління державної служби в Україні було затверджено Загальні правила поведінки державних службовців від 04.08.2010 №214. У Загальних положеннях Правил зазначено, що «загальні правила є узагальненням стандартів етичної поведінки, доброчесності та запобігання конфлікту інтересів у діяльності державних службовців та способів врегулювання конфлікту інтересів» [5]. Вони ґрунтуються на Конституції України та визначених статтею 3 Закону України «Про державну службу» принципах державної служби, спрямовані на підвищення авторитету державної служби та зміцнення репутації державних службовців, а також інформування громадян про норми поведінки, яких вони мають очікувати від державних службовців». Пунктом 2.4 підкреслюється, що «державний службовець повинен сумлінно виконувати свої посадові обов'язки, дотримуватися високої культури спілкування, шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, інших осіб, з якими у нього виникають відносини під час виконання своїх посадових обов'язків» [3].

Коментар до Загальних правил поведінки державного службовця трактує пункт 2.4. наступним чином: «Зазначена норма передбачена статтею 5 Закону України «Про державну службу». Це випливає із закріпленого статтею 28 Конституції України права кожної людини на повагу її гідності та визначених Законом обов'язків державного службовця, основним серед яких є додержання Конституції України. Оскільки державний службовець має виконувати свої обов'язки відповідно до конституційних принципів, він повинен в першу чергу турбуватися про захист прав і свобод людини і громадянина, з повагою відноситись до них при виконанні своїх службових обов'язків» [7].

Отже, як ми можемо прослідкувати, суттєвим недоліком Правил є те, що вони спричиняють ситуацію невизначеності щодо формулювання вимог до високої культури спілкування, залишаючи за кожним право особисто для себе визначати рівень культури спілкування. Поряд з наведеним, слід відзначити неповноту та узагальненість сучасної нормативно-правової бази, що регламентує етику державних службовців.

Щодо переймання позитивного досвіду у питанні регулювання поведінки державних службовців, то Комітет Міністрів Ради Європи схвалив і рекомендував для прийняття країнами-членами Ради Європи зразок Кодексу поведінки державних службовців. Етика державних службовців у країнах ЄС формується в руслі розбудови етичної інфраструктури як відповідь на вимогу гармонізації службової етики з суспільними цінностями і боротьби з корупцією. Її елементи виконують такі основні функції - визначати стандарти службової поведінки, заохочувати і підтримувати етичну поведінку, боротися з порушенням її норм. Виходячи з того, що саме в кодексі як сукупності принципів і норм у найбільш загальній формі визначається соціальне призначення професійної діяльності, вимоги спільноти до моральних якостей державних службовців, їх взаємин із громадянами, державою, колегами тощо, Комітет Міністрів Ради Європи у травні 2000 р. прийняв Страстбургську рекомендацію щодо нормування поведінки державних службовців країн-членів Ради Європи. Це нормування повинно здійснюватися на основі національних кодексів поведінки державних службовців, розроблених відповідно до запропонованого документа [38, C. 101-108]. Зміст модельного Кодексу відобразив досвід регулювання поведінки державних службовців країн розвиненої демократії. Його прийняття сприяло розробці національних кодексів, створенню спеціальних державних інституцій з проблем етики, впровадженню етичної освіти тощо [38, C. 23-66].

Проаналізуємо деякі характеристики Кодексу поведінки державних службовців країн Ради Європи, оскільки саме цей документ розкриває суть і зміст засад їх професійної етики.

Зокрема, стаття 4 пункт 1 зазначає, що «державний службовець повинен здійснювати свої повноваження відповідно до закону, і тих законних вимог і етичних стандартів, що стосуються його чи її функцій». У статті 5 пунктах 3 та 4 вказано про те, що «державний службовець повинен бути чесним, безстороннім і ефективним і виконувати свої повноваження найкращим можливим чином, виходячи з його чи її навиків, чесності та розуміння, беручи до уваги публічні інтереси і ті обставини, що стосуються справи. Державний службовець повинен бути ввічливим і у своїх стосунках з громадянами, яким він служить, і у своїх стосунках з керівниками, колегами і підлеглими» [11].

Отже, дані пункти зразка Кодексу ніби то стосуються поведінки державних службовців і покликані регулювати як відносини між державним службовцем і громадянами країни, так і міжособистісні відносини в трудовому колективі державних службовців, але в них не прописані конкретні пояснення щодо визначення ввічливості та межі ввічливої і неввічливої поведінки. Це означає, що дана стаття не є ефективним регулятором особистісних стосунків, адже вона може по різному трактуватися окремими державними службовцями. Нормативно-правова база покликана точно, однозначно та зрозуміло встановлювати такі правила і норми поведінки державних службовців, які б регулювали як моральні якості державних службовців, так і точні приписи щодо конкретних дій у разі їх недотримання.