5. Правове регулювання зняття судимості Зняття судимості належить до одного з альтернативних видів анулювання судимості та означає припинення судом такого стану до закінчення встановлених ст. 89 КК України строків погашення судимості. Таким чином, під зняттям судимості розуміється припинення судимості рішенням суду. При знятті судимості на відміну від її погашення перебіг встановленого законом строку і невчинення особою нового злочину самі по собі, автоматично, не припиняють стан судимості. Потрібен розгляд цього питання судом. Зауважимо, що закон не зобов'язує, а лише надає суду право на підставі оцінки конкретних обставин справи зняти з особи судимість. Загальна частина Кримінального кодексу України (КК України) містить розділ ХІІІ "Судимість", присвячений правовому інституту судимості, і розділ XV "Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх". Вони передбачають, зокрема, положення про підстави та умови зняття судимості (ст. 91 "Зняття судимості") й розкривають особливості застосування інституту судимості до осіб, які вчинили злочин до досягнення ними вісімнадцятирічного віку (ст. 108 "Погашення та зняття судимості"). Слід зазначити, що зняття судимості судом до спливу визначеного законом строку погашення судимості не є новим для вітчизняного кримінального права порядком анулювання правових наслідків стану судимості. У ст. 55 "Погашення судимості" КК України 1960 р. передбачалося декілька різних способів анулювання судимості: її погашення, зняття та дострокове зняття. Можна пригадати й часи до прийняття "Основ кримінального законодавства союзу РСР і союзних республік" 1958 р., коли суди не мали права дострокового зняття судимості і воно могло здійснюватись лише на підставі актів амністії чи помилування [10, 13]. Крім того, в умовах періоду культу особи траплялися випадки, коли людина, що була засуджена і відбула покарання, після цього все життя вважалася судимою [7, 58]. Сьогодні ж доцільність існування такої форми анулювання судимості як її зняття не викликає сумнівів, оскільки вона є додатковим правовим стимулом до прискорення відновлення втраченого правового статусу особи. До переваг аналізованої форми припинення судимості належить те, що, на відміну від погашення судимості, де анулювання правових наслідків засудження не завжди означає збіг "юридичного" із "фактичним" виправленням особи, зняття судимості через суд дає більше гарантій того, що ці два поняття виявляться тотожними [6, 170]. Суттєвого значення для вдосконалення інституту судимості додало розширення чинним законодавством кола суб'єктів, наділених правом порушення клопотання про зняття судимості. Відповідно до ч. 1 ст. 414 КПК України, що регламентує процесуальний порядок зняття судимості, до таких суб'єктів належать не лише колективи підприємств, установи чи організації, а й самі особи, які відбули покарання. Після прийняття КК України 2001 р. можливість зняття судимості не передбачає обов'язкова належності засудженого до певної громадської організації чи трудового колективу, як це було за законодавством до 2001 р., що фактично обмежувало свободу особи, яка відбула покарання. Відхід від старої системи, що власне примушувала особу бути членом відповідного трудового колективу чи громадської організації, а також практично позбавляла права на дострокове зняття судимості осіб, які не є членами трудового колективу (пенсіонерів, інвалідів, безробітних, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю) [13, 407], позитивно позначився на забезпеченні конституційного принципу рівності всіх громадян перед законом. Зняття судимості можливо лише до перебігу строків погашення судимості, передбачених у ст. 89 КК. Тому воно завжди є достроковим. Для зняття судимості згідно з ст. 91 КК необхідні такі умови: 1) відбуття особою покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі; 2) закінчення не менше половини строку погашення судимості, передбаченого в ст.89 КК; 3) встановлення судом того, що особа зразковою поведінкою і сумлінним ставленням до праці довела своє виправлення. Для дострокового зняття судимості необхідна сукупність цих умов. Якщо суд встановить наявність цих умов, він ухвалює рішення про зняття з особи судимості, після чого особа визнається такою, що не має судимості. судимість покарання злочин законність Якщо суд не вважає за можливе зняти судимість, то особа продовжує вважатися судимою і перетерплювати пов'язані з нею обмеження до повного закінчення передбачених законом строків погашення судимості. За однакових підстав, але за різних умов можуть настати різні наслідки у вигляді зняття судимості або відмови у знятті судимості. Підстави зняття судимості є вихідним об'єктивним підґрунтям для можливості настання юридичного факту зняття судимості з особи. У свою чергу, умови - доведення особою свого виправлення через критерії зразкової поведінки і сумлінного ставлення до праці - є необхідними супровідними факторами, що характеризуються суб'єктивними рисами, тобто залежать, з одного боку, від поведінки самого засудженого, який претендує на зняття з нього судимості, та, з іншого, - від суб'єктивної оцінки суддею виправлення особи. Факт виправлення особи в цьому випадку не презюмується, а підлягає спеціальному доведенню [13, 182]. Відомо, що судимість не індивідуалізується як покарання. Вона диференціюється залежно від застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням, виду призначеного покарання, ступеня тяжкості вчиненого злочину. Відповідно, особи, засуджені за різні злочини до різних строків позбавлення волі та за вчинення злочинів середньої тяжкості, будуть вважатися однаковою мірою судимими впродовж трьох років після відбуття покарання. На думку російських вчених, індивідуалізація судимості можлива лише в процесі її дострокового зняття, оскільки вона застосовується лише до осіб, що поводяться "бездоганно". Бездоганність - це властивість, що притаманна конкретній особі, вона індивідуальна [40, 41]. Для вітчизняного законодавства - це зразкова поведінка та сумлінне ставлення до праці. Крім того, зняття однієї судимості не означає, що одночасно автоматично знімаються судимості і за всі інші злочини, якщо особа їх має. Зразковою слід вважати таку поведінку в сім'ї, стосовно сусідів, членів трудового колективу, інших колективів, членом яких є засуджений, щодо всього суспільства, яка соціально схвалюється, з позицій суспільної моралі гідна для наслідування іншими особами [24, c. 321]. Проте спірним, на думку деяких вчених, є доцільність застосування такого критерію виправлення, як сумлінне ставлення до праці [24, c. 321]. Сумлінне ставлення до праці, насамперед, передбачає, що особа бере участь у суспільно корисній праці в одній з існуючих організаційно-правових форм. На мою думку, вказаний критерій виправлення особи дійсно ґрунтується на засадах старого законодавства, яким передбачалася кримінальна відповідальність за дармоїдство, та не враховує сучасного стану суспільно-економічного розвитку суспільства. Крім того, наявність такої умови суперечить ч. 1 ст. 43 Конституції України, яка передбачає право, а не обов'язок громадян, на працю. На думку А.О. Расюк, чинна редакція ст. 91 КК України фактично позбавляє права на подання клопотання про зняття судимості і розгляд його у суді пенсіонерів та інвалідів, які не працюють; жінок, що перебувають у відпустці в зв'язку з вагітністю та пологами; осіб, що перебувають у відпустці для догляду за дитиною; осіб, стан здоров'я яких не дозволяє їм працювати [36, c. 13]. З огляду на викладене автор пропонує виключити із ч. 1 ст. 91 КК України як необхідний для зняття судимості критерій виправлення особи, "сумлінне ставлення до праці", та надати йому статус факультативного [36, c. 13]. Проблемними є питання щодо термінології. Зокрема, законодавець у ст. 91, ч. 3 ст. 108 КК України та ст. 414 КПК України, а також Пленум Верховного Суду України у роз'ясненнях, що містяться у п.п. 9-13 його постанови "Про практику застосування судами України законодавства про погашення і зняття судимості" від 26 грудня 2003 р. № 16 [5], застосовують як тотожні поняття такі словосполучення: "дострокове зняття судимості" та "зняття судимості", "клопотання про дострокове зняття судимості" й "клопотання про зняття судимості". Це, у свою чергу, призводить до неоднозначного розуміння одного й того самого юридичного факту, коли насправді йдеться лише про єдиний існуючий вид судового порядку припинення судимості - її зняття. Очевидно, що такі словосполучення, як "дострокове зняття судимості" та "зняття судимості" автоматично були перенесені до КК 2001 р. із кримінального законодавства 1960 р. Насправді, останнє передбачало два види зняття судимості: 1) зняття судимості актами амністії та помилування і 2) дострокове зняття судимості судом за клопотанням громадської організації чи трудового колективу без законодавчо визначеного строку, після спливу якого можна було звертатись до суду із зазначеним клопотанням (звідси й назва - дострокове). Втім, вітчизняне законодавство не передбачає анулювання судимості в порядку застосування амністії та помилування. Відповідно до ст. 2 Закону України від 1 жовтня 1996 р. № 392/96-ВР "Про застосування амністії в Україні" [3] закон про амністію не може передбачати зняття судимості щодо осіб, які звільняються від відбування покарання. Положення "Про здійснення помилування", затверджене Указом Президента України від 19 липня 2005 р. № 1118/ 2005 [4], також не містить такого виду помилування засуджених, як зняття судимості. Поперемінне використання словосполучень "дострокове зняття судимості" і "зняття судимості" створює передумови для помилкового уявлення про існування двох різних форм припинення судимості судом. Крім того, розглядаючи судимість як правовий стан особи, що належить до змісту кримінальної відповідальності і має свої чітко визначені часові межі, коректнішим, на наш погляд, було б говорити не про її зняття (і тим більше - не про дострокове зняття), а про її припинення. Слово "знімати" у своєму значенні "позбавити чого-небудь, звільнити від чого-небудь, відмовитись від чогось попереднього" [26, 774] в даній ситуації є вторинним відносно слова "припинити" ("припиняти"), що означає покласти край чому-небудь, прийти до завершення, закінчитися [26, 901-902]. При цьому слово "припинення" більш вдало розкриває зміст анульованих потенційно можливих кримінально-правових наслідків та загальноправових обмежень, що були накладені на особу. Використання у нормах, що регулюють зняття судимості, терміна "припинення" чітко вказувало б на остаточне завершення кримінально-правових відносин між засудженою особою та державою і відповідало б змісту інституту судимості в тому сенсі, що момент "зняття" судимості завжди співпадає з моментом припинення кримінальної відповідальності за конкретний злочин. У ч. 4 ст. 414 КПК України, що визначає порядок розгляду судом клопотання про зняття судимості, міститься така норма: "Після розгляду клопотань суддя виносить мотивовану постанову в нарадчій кімнаті. Постанова судді оголошується в судовому засіданні, і копія її видається особі, щодо якої вирішено питання про погашення або про дострокове зняття судимості". Очевидно, що вирішення питання про погашення судимості в судовому порядку суперечить змісту існуючих форм припинення стану судимості, передбачених кримінальним законодавством. Не випадково у п. 7 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України наголошується, що погашення судимості не потребує посвідчення спеціальним рішенням суду чи іншим документом. Тому ч. 4 ст. 414 КПК потребує редакційних змін: виключення із компетенції суду вирішення питання про погашення судимості, залишивши при цьому прерогативою суду лише зняття судимості. На мою думку, особа може претендувати на дострокове відновлення обмежених прав, що супроводжують правовий стан судимості, лише після відновлення порушених прав потерпілих.