- Вступ
- Розділ I. Поняття осудності та неосудності та їх кримінально-правове значення
- 1.1 Поняття осудності як кримінально-правова категорія
- 2.2 Загальна характеристика поняття неосудності у кримінальному праві
- Розділ II. Характеристика медичного критерію неосудності
- Розділ III. Характеристика юридичного критерію неосудності
- Розділ IV Проблема обмеженої (зменшеної) осудності, її співвідношення з осудністю
- Розділ V. Кримінальна відповідальність осіб, які вчинили злочин у стані осудності, але до встановлення вироку захворіли на психічну хворобу
- Розділ VI. Особливість кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочин у стані сп'яніння
- Висновки
- Список використаних джерел
Вступ
В сучасних умовах регулювання кримінальної відповідальності вийшла на загальнодержавний рівень та має надзвичайно важливе значення. Значущою умовою для вирішення цих питань є досконалість законодавчої бази, де будуть вказані не просто загальні положення, а й розглянуті більш детально всі питання.
Безперечно, вчення про осудність складає одне із головних питань теорії кримінального права. Цій проблемі надзвичайно багато уваги приділяють спеціалісти у різних галузях знань, зокрема, юристи, психологи, психіатри, філософи, соціологи та інші. Проблеми неосудності та осудності і обмеженої осудності є комплексними та досліджуються на стику різних наук: кримінального права, юридичної психології, психології, патопсихології, психіатрії, соціології, філософії та інших.
Актуальність проблеми осудності зумовлена насамперед тим, що вони торкаються найбільш складної сторони суспільного життя та соціальної діяльності людей, а саме - їх здатності бути винними та кримінально відповідальними за свідому та вольову кримінально карану поведінку. Адже проблема осудності - проблема кримінального права, розв'язання якої ґрунтується на закономірностях соціального та природничо-наукового порядку, визначаючих психічну діяльність людини. Проблема осудності безпосередньо пов'язана з теоретичними положеннями психології та психіатрії, але це не дає приводу розуміти осудність як інститут психології або психіатрії, як це роблять деякі вчені, визначаючи осудність як медико-психологічний інститут.
Проблема осудності була покладена в предмет наукових досліджень таких вчених як Ю.В. Александров, Ю.М. Антонін, О.В. Беклеміщев, П.С. Берзін, В.М. Бурдін, А.А. Васильєв, Ю.А. Внукова, В.О. Гацелюк, М.Ю. Коржанський, Н.С. Лейкіна, М.В. Марчак, Р.І. Міхєєв, О.М. Омельчук, А.А. Піонтовський, В.Я. Тацій, С.В. Чорней.
Об'єктом дослідження у даній роботі виступає такий елемент складу злочину як суб'єкт злочину (з точки зору осудності).
Предметом дослідження виступає проблема осудності особи як обов'язкова ознака суб'єкту злочину.
У даній роботі поставлені наступні
завдання:
1. Розглянути поняття "осудність" та "неосудність" як кримінально-правову категорію.
2. Охарактеризувати медичний та юридичний критерій неосудності.
3. Розглянути проблему обмеженої осудності, а також проаналізувати її співвідношення з поняттям осудності.
4. Розкрити особливості кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочин у стані сп'яніння.
Розділ I. Поняття осудності та неосудності та їх кримінально-правове значення
1.1 Поняття осудності як кримінально-правова категорія
Питання про осудність особи виникає тільки у зв'язку зі вчиненням нею злочину. Саме щодо нього необхідно з'ясувати здатність особи правильно оцінювати суспільно небезпечний характер учиненого діяння, його суспільно небезпечні наслідки та керувати своїми діями (бездіяльністю).
У статті 18 Кримінального кодексу України (далі КК України) законодавець закріпив поняття "суб'єкт злочину", де суб'єктом злочину визнається фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність. Розглядаючи дане поняття, необхідно зазначити, що законодавець передбачив поняття осудної особи - обов'язкової умови суб'єкта злочину у ч.1 ст. 19 КК України. Догматично визначено, що осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Тобто стан осудності - це норма.
Закріплене в законі поняття осудності припускає наявність нерозривної сукупності двох здібностей:
1) здібності усвідомлювати свої дії (бездіяльність);
2) здібності керувати ними
Кримінальний закон виходить з того, що тільки осудна особа може вчинити злочин і тому може нести кримінальну відповідальність. Це обумовлено тим, що злочин завжди є актом поведінки свідомо діючої особи [15, c.140].
А.А. Піонтовський вбачав у сутності поняття "осудність" здатність особи розуміти скоєне і свідомо керувати своїми вчинками. Здатність особи приймати рішення з розумінням скоєних ним дії і, на думку А.А. Піонтовського служить підставою кримінальної відповідальності особи за скоєний злочин [20, c.231].
Стосовно цього В.Я. Тацій зазначає, що здатність особи під час учинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об'єктивних ознак злочину (об'єкта, суспільно небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільно небезпечних наслідків). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов'язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємопов'язані і тільки в сукупності визначають характер поведінки особи в конкретній ситуації [15, c.140].
Відмінне від законодавчого визначення поняття "осудність" надає Ю.М. Антонін, який вважає, що осудність - це психічний стан особи, який полягає в її здатності при певному розвитку, соціалізації, віці та стані психічного здоров'я під час вчинення злочину віддавати собі звіт в своїх діяннях та керувати ними, а в подальшому нести у зв'язку з цим кримінальну відповідальність та покарання [5, с.123-124].
Натомість Н.С. Лейкіна звужує поняття "осудність" до психічного стану особи, яка в момент вчинення злочину не страждала душевним захворюванням і здатна була усвідомлювати у своїх діях, керувати своїми вчинками [17, c.48].
Стосовно цієї проблеми на наш погляд доречно буде навести, поняття запропоноване А.А. Васильєвим, де під поняттям "осудність" він розуміє передбачену законом обставина, що є фіксованим показником достатніх в особи здібностей для усвідомлення своїх дій (бездіяльності) і керування ними під час вчинення злочину, що є необхідною умовою наявності суб'єкта злочину та його можливості зазнавати заходів кримінально-правового впливу [11, c.8].
Розглядаючи дану проблематику, В.Я. Тацій визначив поняття "стан осудності" як норма, типовий стан психіки людини, характерний для її певного віку. Як правило, стан осудності презюмується, бо він характерний для переважної більшості людей. Тому на практиці питання про встановлення осудності виникає тільки за наявності сумнівів у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння. Зі станом осудності пов'язане і досягнення (реалізація) мети покарання. Відповідно до ч.2 ст.50 КК покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Тільки осудна особа здатна правильно усвідомлювати сутність учиненого злочину, а тому розуміти обґрунтованість і справедливість призначеного покарання. Лише за таких умов призначене покарання багато в чому визначає подальшу поведінку засудженого, спонукає його не вчинювати нових злочинів [15, c.139-140].
На думку Р.І. Міхєєва, у визначенні поняття осудності повинні знайти відображення такі ознаки: по-перше, повинно бути вказано, що осудність - це не психічний стан особи, не її психофізіологічна властивість, а правова категорія, яка характеризує здатність особи визнаватися злочинцем; по-друге, необхідно вказати на нерозривний зв'язок осудності з діянням в цілому та часом його вчинення; по-третє, потрібно вказати на зв'язок осудності з виною та кримінальною відповідальністю; по-четверте, у визначенні мають бути названі суттєві ознаки осудності; по-п'яте, в науковому визначенні осудності повинна бути відображена її соціально-політична сутність - здатність особи проявляти своє негативне ставлення (у формі умислу чи необережності) до інтересів суспільства та держави [19, c.17].
З вище сказаного можна зробити висновок, що під поняттям осудність слід розуміти певний стан психіки особи, який надає їй можливість усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та керувати ними.
Важливість встановлення осудності особи визначено перш за все тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності і покарання.
2.2 Загальна характеристика поняття неосудності у кримінальному праві
Самостійним видом кримінально-правової неделіктоздатності є "неосудність”. У цьому випадку неможливим є притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка порушила кримінально-правову заборону, така особа не може вважатися суб'єктом злочину. Найрозповсюдженіші підстави кримінально-правової неделіктоздатності - недосягнення віку кримінальної відповідальності та наявність хворобливого психічного розладу визначеної законом тяжкості. Неможливість в останньому випадку притягнути до відповідальності і є неосудність.
Поняття неосудності є похідним від поняття осудності, оскільки воно є його антиподом. Особа, яка перебуває в стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності і покаранню за вчинене суспільно небезпечне діяння, оскільки вона не є суб'єктом злочину. У ч.2 ст. 19 КК наведено законодавче визначення поняття неосудності, з якого випливає, що неосудною визнається така особа, яка під час учинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки [2].
З тексту ст. 19 КК видно, що неосудність (як, до речі, й осудність) визначається тільки стосовно часу вчинення особою суспільно небезпечного діяння і тільки у зв'язку з ним. Неприпустимо за межами такого діяння порушувати питання про неосудність або осудність особи [15, c.144-145].
П.С. Берзін зауважив поняття неосудність, до хворобливого психічного стану людини, який спричиняє втрату нею здатності усвідомлювати свою поведінку та керувати нею. Аби стати підставою для визнання особи неосудною, такий стан повинен мати місце під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК України [7, c.153].
На думку А.А. Пионтовського закон при визначенні змісту поняття неосудності необхідно користується психологічним і медичним критеріями, тобто психологічними та медичними ознаками, які характеризують неосудна особа. Психологічний критерій іноді іменують юридичним критерієм. Це найменування неточно. Встановлення психологічного критерію неосудності не може вважатися винятковою компетенцією юристів. Як для встановлення медичного критерію, так і для встановлення психологічного критерію однаково необхідно мати висновок судово-психіатричної експертизи [20, c.238].
Слід сказати, виходячи з історичного контексту даної проблематики, поняття "неосудність" за своїм змістом не завжди було конюктивне по відношенню обов'язковості до певної психічної хвороби. Так в ст.14 Керівних начал з кримінального права 1919 р. зазначалося, що суду та покаранню не підлягають особи, які вчинили діяння у стані душевної хвороби чи взагалі в такому стані, коли не тямили, усвідомлювали своїх дій, а так само і ті, які хоч і діяли в стані душевної рівноваги, проте до моменту приведення вироку до виконання страждали на душевну хворобу.
