З даного поняття неосудності можна зробити висновок, що законодавець допускає певний стан (не тотожний поняттю "стану душевної (психологічної) хвороби"): "… в такому стані, коли скоїла його не віддаючи собі звіту в своїх діях…", - але при цьому допускає визнання особу неосудною [1]. Варто зауважити, що порівнюючи поняття "осудність" і "неосудність" Н.С. Лєйкіна зауважила, що ці поняття характеризують не загалом психічні здібності особи, а стан її інтелекту і волі по відношенню до конкретного суспільно небезпечного діяння. Здатність особи усвідомлювати конкретну дію, керувати нею - ось що складає сутність цих понять як кримінально-правового поняття [17, c.49]. Установлення судом у особи стану неосудності за певних умов тягне за собою застосування до неї примусових заходів медичного характеру. Розділ II. Характеристика медичного критерію неосудності Положення закону, в яких описано поняття неосудності, прийнято називати формулою неосудності. Причому до цієї формули включено як медичні, так і юридичні ознаки (критерії). У науці кримінального права така формула іменується змішаною формулою неосудності. Поєднавши в цій формулі медичні та юридичні ознаки, законодавець тим самим обмежив поняття неосудності чіткими, точно визначеними законом рамками. Закріплені в законі ознаки є однаково обов'язковими як для експертів, так і для юристів при вирішенні питання про не осудність конкретної особи. Обов'язковими ознаками "неосудності”, які складають її медичний критерій, у цьому випадку виступають: хронічне психічне захворювання, тимчасовий розлад психічної діяльності, недоумство або інший хворобливий стан психіки. Кримінально-правове поняття, яке характеризує "неосудність" - "хронічне психічне захворювання” - передбачене в ч.2 ст. 19 КК України. М.В. Марчак у дослідженні медичного критерію неосудності розподілив "хронічне психічне захворювання" на два види: "… всі процесуальні психічні захворювання ендогенного (внутрішнього) або екзогенного (зовнішнього) походження, які мають продовжуваний характер та практично невиліковні. До процесуальних захворювань ендогенного характеру відносять шизофренію, маніакально-депресивний психоз та інші розлади, у виникненні яких головне значення мають внутрішні фактори. До процесуальних захворювань екзогенного характеру відносять такі органічні захворювання, як мозкові травми, різні інтоксикації, у походженні яких головну роль відіграють зовнішні фактори" [18, c.31]. Тимчасовий розлад психічної діяльності характеризується раптовим приступом психічної хвороби, швидким її розвитком, відносно нетривалим перебігом, що закінчується одужанням. Це деякі алкогольні психози (наприклад, біла гарячка), гострі психози при загальних інфекційних захворюваннях (наприклад, при тифі), реактивні стани (тимчасовий розлад психічної діяльності під впливом тяжких душевних потрясінь) і так звані виняткові стани (патологічне сп'яніння, паморочні стани, патологічний афект та ін.) [16, c.131]. Недоумство (олігофренія) - найбільш тяжке психічне захворювання (психічне каліцтво), що виражається у порушенні розумових здібностей, викликаних внутрішньоутробними ушкодженнями плоду, гострими і хронічними захворюваннями батьків, травмами і захворюваннями самого плоду з ознаками ураження мозку. Воно є постійним, природженим видом порушення психіки, що уражає розумові здібності людини. Можливі три форми недоумства: ідіотія (найглибший ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найлегша форма). Таким чином, між собою ці захворювання різняться різним ступенем тяжкості ураження психіки [15, c.145]. Інший хворобливий стан психіки означає не всяке захворювання, а тільки таке, яке пов'язане з розладом психічної діяльності. До них відносяться різні форми психопатії, аномалії психіки у глухонімих та інші психічні розлади, викликані деякими захворюваннями. Наприклад, тимчасові психічні розлади можливі при хворобах внутрішніх органів і обміну речовин, які мали тяжкий і затяжний характер, при деяких інфекційних захворюваннях (черевному і висипному тифах). Це тяжкі форми психопатії та психастенії, стан абстиненції при наркоманіях (морфійне голодування), під час яких у хворого може бути порушена здатність до розумової або вольової діяльності. Медичний критерій є лише можливим (потенційним) джерелом неосудності. Це означає, що констатація наявності медичного критерію встановлює лише можливе і необхідне джерело неосудності, але не вирішує питання про стан неосудності [16, c.131-132]. Для наявності медичного критерію неосудності достатньо встановити, що на час учинення суспільно небезпечного діяння особа страждала хоча б на одне із перелічених захворювань. Розділ III. Характеристика юридичного критерію неосудності Другу частину формули неосудності складає юридичний (психологічний) критерій неосудності. Цей критерій вказує на ступінь або глибину розладу психічної діяльності як наслідок психічного захворювання. Варто зазначити, що наявність медичного критерію ще не дає підстави для отримання висновку про неосудність особи, а є тільки підставою для встановлення юридичного критерію, за яким вже остаточно визначається стан неосудності. Юридичний критерій неосудності, на думку Ю.А. Внукової, свідчить про глибину ураження психіки особи та виражається у нездатності особи усвідомлювати характер та суспільну небезпеку діяння (бездіяльності) та у нездатності особи керувати власною поведінкою саме внаслідок наявності психічного захворювання, тобто медичного критерію [12, c.142]. Поняття стану неосудності введене законодавцем у ч.2 ст. 19 КК України. У ній зазначено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного, кримінально караного діяння, не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки [2]. Проводячи формально-логічний аналіз закріпленого у Кримінальному кодексі поняття "неосудность" В.М. Бурдін зауважив, що для цього поняття характерним є те, що особа під час вчинення злочину не могла здійснювати свідомо-вольовий контроль за своїми діяннями. Тобто тільки за наявності одночасно двох можливостей - усвідомлювати свої діяння та керувати ними, особу можна вважати осудною. Відсутність хоча б однієї з них дає підстави визнати особу не осудною [9, c.96]. На думку В.М. Бурдіна у загальній формі проблема свободи волі - це передусім філософська проблема, оскільки вона виражає собою відношення природи та людини, об'єкта та суб'єкта, буття та свідомості, фізичного та психічного. Водночас це велика соціальна проблема, яка має безпосереднє практичне значення. Зокрема, вона пов'язана з розумінням особи та її взаємовідносинами із суспільством, оцінкою поведінки людини, визначенням підстав та меж відповідальності за свої вчинки, і в кінцевому результаті - з питанням про формування та виховання людини [8, c.113]. Юридичний критерій неосудності означає нездатність особи усвідомлювати свої дії або керувати ними внаслідок психічного захворювання або розладу психічної діяльності. Юридичний критерій має дві ознаки: інтелектуальну і вольову [16, c.132]. Ю.А. Внукова визначила інтелектуальну ознаку юридичного критерію неосудності як не здатність особи усвідомлювати фактичну сторону діяння, тобто не розуміння дійсного змісту своєї поведінки, а тому не можливість розуміти і його суспільну небезпечність [12, c.143]. М.В. Марчак, характеризуючи юридичний критерій неосудності, зауважив, що особа, діючи в стані неосудності фактично не може усвідомлювати три юридично значимих обставини: 1) фактичну сторону своїх дій; 2) соціальну значимість вчинених нею дій, тобто їхню суспільну небезпечність; 3) причинний зв'язок між своїми діяннями та їх суспільно небезпечним результатом. Проте як зазначає В.Я. Тацій у деяких випадках особа розуміє фактичну сторону своєї поведінки. Так, хворий, який страждає на олігофренію, підпалив у вечірній час сарай сусіда для того, щоб освітити вулицю, де веселилася молодь. Тут він розумів фактичну сторону своїх дій, однак унаслідок психічного захворювання не усвідомлював їх суспільної небезпечності [15, c.146]. Вольова ознака неосудності виражається у неможливості особи в силу психічного розладу керувати своїми діями. Психічне захворювання, здійснюючи руйнуючий вплив на свідомість людини, призводить до розладу й інших її психічних функцій, в результаті чого особа не тільки не здатна усвідомлювати і розуміти свою поведінку, але і не може керувати своєю волею. Нездатність керувати своїми діями при їх усвідомленні може виражатися, наприклад, у психічнохворих, які відчувають нездоланний потяг до крадіжок (клептоманія), пристрасть до підпалів (піроманія), потяг до безцільних подорожей, що найчастіше виявляються у бродяжництві (дромоманія), потяг вчинити вбивство або самовбивство (гоміцидоманія, суїцидоманія) тощо [13, c.38]. Розділовий сполучник "або" (ч.2 ст. 19 КК України) поставлений між словами, які характеризують інтелектуальні і вольові ознаки юридичного критерію, означає, що особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, хоч і усвідомлювала в момент його скоєння свої дії, але не могла керувати ними. Тим самим законодавець не тільки підкреслив їх відносну самостійність, а й, головне, закріпив їх рівне значення при визначенні поняття неосудності [16, c.133]. Варто зауважити, що в науці кримінального права немає єдиного бачення проблеми виділення критеріїв неосудності. Так на думку С.В. Чорнея, більш доцільно виділяти три критерії неосудності: медичний, психологічний та юридичний. Медичний критерій повинен визначатися словами "за своїм психічним станом" і означає, що суб'єкт під час учинення злочину, по-перше, досяг певного рівня психічних функцій та соціалізації, який дозволяє йому усвідомлювати істинний сенс того, що діється, та керувати своїми вчинками, по-друге, він страждає жодною з хворобливих вад психіки, що позбавляє його спроможності звітувати в своїх діях чи керувати ними. Психологічний критерій осудності, на його думку, формулюється, як і в класичному розумінні цього критерію - це здатність особи усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпечність діяння та керувати ним.

осудність неосудність кримінальне право

Юридичний критерій виростає з двох попередніх і позначає здатність особи, яка вчинила злочин, бути відповідальною за вчинене діяння, підлягати кримінальній відповідальності [21, c.129-130].

Похожі думки стосовно даної проблематики викладає Ю.В. Александров, де під юридичним критерієм неосудності він розумів факт вчинення особою суспільно небезпечного діяння, передбаченого КК, за наявністю доказів вчинення його особою, стосовно якої вирішується питання про неосудність.

Підсумовуючи варто сказати, що законодавець для встановлення стану неосудності особи встановив необхідність наявності одного із психічних захворювань, що входять до медичного критерію, а також інтелектуальна або вольова ознака (чи їх сукупність) юридичного критерію.