У період відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку жінка має право працювати на умовах неповного робочого часу або вдома, тим часом це не позбавляє її права на отримання допомоги, яка виплачується особі, яка фактично здійснює догляд за дитиною. На підставі медичного висновку відпустка для догляду за дитиною без збереження заробітної плати може бути подовжений до досягнення дитиною шестирічного віку.

Ще одна пільга, яка дозволяє жінці більше часу присвятити своїм дітям, встановлена ст. 182-1 КЗпП та ст. 19 Закону про відпустки. Жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або яка усиновила дитину, одинокій матері, батьку, який виховує дитину без матері (у тому числі й у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла дитину під опіку, надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів. За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів.

Правове регулювання праці молоді базується на нормах Конституції України і складається з Законів України та інших нормативно-правових актів. Молодь, молоді громадяни -- громадяни України віком від 14 до 35 років, а неповнолітні -- громадяни віком до 18 років. Держава гарантує працездатній молоді рівне з іншими громадянами право на працю.

Держава забезпечує працездатній молоді надання першого робочого місця на строк не менше двох років після закінчення або припинення навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах, завершення професійної підготовки і перепідготовки, а також після звільнення зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби. Дворічний строк першого робочого місця обчислюється з урахуванням часу роботи молодого громадянина до призову на строкову військову або альтернативну (невійськову) службу.

Молоді громадяни, які звернулися до державної служби зайнятості в пошуках роботи, одержують безплатну інформацію та професійну консультацію з метою вибору виду діяльності, професії, місця роботи, а також, у разі необхідності, проходять професійну підготовку і перепідготовку.

Питання охорони праці неповнолітніх урегульовані главою ХІІІ «Праця молоді» (ст. ст. 187-200) КЗпП.

Відповідно до національного законодавства трудова дієздатність наступає з 16-річного віку. З метою охорони здоров'я неповнолітніх ст.188 КЗпП не допускає прийняття на роботу осіб молодше 16 років. У виняткових випадках можуть прийматись особи, які досягли 15 років при письмовій згоді одного з батьків або особи, що їх замінює.

Згідно ст.187 КЗпП, неповнолітні, тобто особи, що не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України. Умови праці неповнолітніх на виробництві повинні відрізнятися від умов праці дорослих працюючих. Це пояснюється як фізіологічними особливостями організму підлітків, який тільки формується, так і відсутністю у більшості з них відповідної професії і спеціальності.

Ця категорія працівників до досягнення ними 21-го року щороку підлягає обов'язковому медичному огляду. Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за свої кошти організовувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу неповнолітніх) та щорічного обов'язкового медичного огляду до досягнення ними 21 року. Порядок проведення медичних оглядів визначається Міністерством охорони здоров'я (Порядок проведення медичних оглядів працівників певних категорій, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 21 травня 2007р. №246).

Законодавство України допускає прийняття на роботу осіб, що навчаються у загальноосвітніх школах, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладах для виконання легкої роботи, яка не шкодить здоров'ю і не порушує процес навчання, у вільний від навчання час після досягнення ними 14-річного віку, з відома одного з батьків або особи, яка його замінює. Чинне законодавство не встановлює переліку легких робіт, проте вказує на роботи, які визнаються важкими.

Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також граничні норми підіймання і переміщення важких речей особами молодше 18 років затверджуються Міністерством охорони здоров'я України за погодженням із Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.

Відповідно до ст. 192 КЗпП, особи, які не досягли 18 років, не можуть залучатися до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні.

Ст.5 ЗУ «Про зайнятість населення» встановлює, що для прийняття на роботу молоді місцеві органи державної виконавчої влади визначають в межах Закону квоту робочих місць.

Відповідно до ст.17 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» такій окремій категорії працівників як інваліди забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Роботодавець, що використовує працю інвалідів, зобов'язаний створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії (далі -- МСЕК) та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, що відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.

Залучення інвалідів до наднормових робіт і робіт у нічний час можливе тільки за їх згодою та за умови, що це не суперечить рекомендаціям МСЕК. Це прямо зазначено в ст. 55, 63 і 172 КЗпП.

У випадках, передбачених законодавством, роботодавець зобов'язаний організувати навчання, перекваліфікацію та працевлаштування інвалідів згідно з медичними рекомендаціями. Крім того, слід зауважити, що на власника чи уповноважений ним орган покладається обов'язок установити на прохання інваліда неповний робочий день або неповний робочий тиждень і створити пільгові умови праці (ст. 172 КЗпП).

Власнику забороняється відмовляти в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільняти, переводити інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров'я перешкоджає виконанню професійних обов'язків, загрожує здоров'ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров'я інвалідів.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Розділ 2. Відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров'я працівників

2.1 Державні гарантії застрахованим

Згідно з висновками розрахунків Німецької спілки підприємців наслідки нещасних випадків коштують в десять разів більше, ніж витрати на заходи та засоби з їх попередження. В Україні, враховуючи мінімальні витрати на заходи з охорони праці, ця різниця ще більша. Крім того, спеціалісти Міжнародної організації праці свого часу підрахували, що економічні витрати, пов'язані з нещасними випадками, складають один відсоток світового валового національного продукту.

Як відомо, випадки травматизму на виробництві, на жаль, є непоодиноким явищем на підприємствах нашої держави. Те, що сьогодні відбувається на будівельних майданчиках, на територіях промислових підприємств і в автопарках, примушує замислитися про тлінність людського існування, бо недотримання правил техніки безпеки зрештою призводить до травматизму і нещасних випадків на виробництві, і, як правило, потерпілими від цих нещасних випадків є самі співробітники підприємств. Перелік законодавчих актів і нормативно-правових процесуальних документів, спрямованих на усунення цих негативних явищ, достатньо великий, але не кожен керівник намагається їх дотримуватися. І можна довго дискутувати про те, що в отриманих травмах і каліцтвах часто винні самі потерпілі, проте обов'язок відшкодування шкоди, заподіяної їх життю та здоров'ю, лежить на адміністрації підприємства.

Держава гарантує усім застрахованим громадянам забезпечення прав у страхуванні від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання. Нещасний випадок на виробництві законодавець розглядає як обмежену в часі подію або раптову дію на працівника виробничого чинника, або обставин, які трапилися в процесі виконання ним трудових обов'язків, внаслідок яких заподіяна шкода його здоров'ю або настала смерть та професійне захворювання як захворювання, що виникло внаслідок професійної діяльності застрахованого та зумовлюється виключно або переважно впливом шкідливих речовин і певних видів робіт та інших факторів, пов'язаних з роботою. Перелік професійних захворювань також затверджує Кабмін.

Відповідно до ст.3 Конституції України людина, її життя та здоров'я, честь та гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Безумовно, спроможність ефективного захисту таких базових особистих немайнових прав, як невід'ємне право на життя і на охорону здоров'я є показником, що характеризує правову і соціальну державу. 1 квітня 2001р. набрав чинності Закон України №1105-XIV «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (далі - Закон №1105-XIV) від 23 вересня 1999р., який встановлює специфічну форму захисту і деліктної відповідальності у справах про відшкодування майнової шкоди і компенсації моральної шкоди, заподіяної працівнику його здоров'ю.

Відповідно до ст.173 КЗпП шкода, заподіяна працівникам каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням трудових обов'язків, відшкодовується у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до Закону №1105-XIV відшкодування шкоди, заподіяної працівникові внаслідок ушкодження його здоров'я, здійснює Фонд соціального страхування від нещасних випадків - некомерційна самоврядна організація, що діє на підставі статуту, який затверджується її правлінням.

Дія Закону №1105-XIV поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності та господарювання, у фізичних осіб, на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян - суб'єктів підприємницької діяльності. Отже, важливо підкреслити, що чинність Закону №1105-XIV не поширюється на працівників, які виконували роботу не за трудовим договором, а на інших юридичних підставах і не є суб'єктами страхування від нещасного випадку, а також на осіб, зазначених у ст.11 цього Закону, котрі не платили страхові внески з добровільного страхування від нещасного випадку.