Пенітенціарна функція держави - це діяльність органів державної влади і управління та громадських інституцій, спрямована на забезпечення безпеки суспільства шляхом створення умов для ресоціалізації осіб, які відбули чи відбувають покарання, та повернення останніх до суспільства в якості повноцінних його членів.

Пенітенціарна функція держави знаходить своє відображення та конкретизацію у функціях пенітенціарної системи, серед яких можна виділити:

- охоронну - забезпечує захист суспільства від злочинних посягань шляхом реалізації соціальних заходів у процесі і після виконання покарань;

- попереджувальну - полягає у превентивному впливі як на засуджених, так і на інших осіб з метою недопущення скоєння ними злочинів;

- правоохоронну - забезпечує охорону прав та законних інтересів осіб, які відбувають чи відбули кримінальні покарання, та осіб, які працюють в інституціях пенітенціарної системи;

- соціальну - полягає у реалізації заходів соціальної допомоги засудженим як у процесі відбування покарання, так і після його завершення;

- нейтралізаційну - сприяє нейтралізації негативних наслідків діяльності пенітенціарних установ та недопущенню соціального виключення засуджених шляхом проведення комплексу соціально спрямованих заходів;

- стимулюючу - сприяє мобілізації внутрішніх сил особистості злочинця для його повернення до суспільства шляхом створення відповідних для цього соціальних, правових та організаційних умов;

- інтегральну - полягає в тому, що всі суб'єкти пенітенціарної системи в процесі реалізації пенітенціарної функції держави виступають як єдина цілісна система;

- координаційну - полягає у відведенні пенітенціарному відомству головного місця при реалізації пенітенціарної функції держави і в забезпеченні цим відомством взаємодії всіх інших суб'єктів пенітенціарної системи;

- інформаційну - полягає у створенні прозорого інформаційного простору навколо діяльності всіх суб'єктів пенітенціарної системи [27, с. 8-9].

1.2 Історія формування пенітенціарної системи України

пенітенціарний система держава засуджений

Історія тюрми багато повчальна. В ній, мов у краплі води, заломлювалося безліч різнопланових аспектів державного і суспільного життя, серед яких, слід мати на увазі:

становище особистості в державі

більшу чи меншу міцність, стійкість державного ладу;

стан державних фінансів, що залежить від бідності або заможності більшості громадян;

більшу чи меншу зручність системи внутрішнього управління;

погляди епохи на підвалини та завдання певної царини людської діяльності.

Протягом I тис. н.е. на території сучасної України у східних слов'ян відбувався процес формування державності. Цей процес закінчився в IX ст. н.е. створенням Київської Русі - могутньої феодальної держави східних слов'ян. Основні відомості про кримінальне право тих часів містить Руська Правда. У цій законодавчій пам'ятці злочини називаються «образою», під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у завдаванні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди. Метою покарання було насамперед відшкодування збитків потерпілому та його родичам, а також поповнення державної казни. Не можна заперечувати і такої, ще слабо вираженої мети, як відплата. Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з боку потерпілого або його родичів. Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове стягнення з майна злочинця. Вищою мірою покарання, за Руською Правдою, був так званий «потік і розграбування» - злочинець, в якого конфісковували все майно виганявся разом із жінкою й дітьми з общини [30].

Литовсько-Польська доба внесла ряд істотних змін до системи існуючих кримінальних покарань, і сприяла виокремленню кримінально-виконавчої функції.

Розгляд законодавства відповідної доби не можна обмежити рамками розгляду норм трьох відомих редакцій Литовського статуту 1529, 1566, 1588 років. Певну роль у формуванні кримінально-виконавчої системи і законодавства відігравали й інші джерела - Магдебурзьке право та «судові обрядки» Запорізької Січі. Значний інтерес становить також кодифікація «Права, за якими судиться малоросійський народ». В епоху Литовських статутів панівне становище займає публічна помста та залякування, провідну роль у системі покарань цього періоду відігравали смертна кара, тілесні покарання, позбавлення волі, позбавлення честі і прав, а також майнові у формі конфіскації. Такі самі риси мало покарання за Магдебурзьким правом [14, с. 43 - 44 ].

За межами польсько-литовського законодавства опинилася система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася, відповідно до старовинних звичаїв, згідно зі «словесним правом і здоровим глуздом». Запорізькі козаки уникали писаних законів, побоюючись, щоб вони не змінили їхніх свобод. Тому самі покарання і страти у запорізьких козаків стосувалися найбільше кримінальних і майнових злочинів. У запорізьких козаків крадіжка, карається штрафом чи позбавленням свободи, призначалася смертна кара «У них за єдино путо или плеть вешают на дереве». Звичай, замість писаних законів, визнавав як гарантію твердого ладу в Запоріжжі. Із кримінальних злочинів найбільшим вважалося убивство козаком товариша, побої, завдані козаком козаку у тверезому чи п'яному стані, крадіжка чогось козаком у товариша. Зв'язок із жінкою і содомський гріх, крадіжка коней, худоби та майна у мирних жителів, приведення у Січ жінки, пияцтво під час походу на неприятеля.

Суддями у запорізьких козаків була вся військова старшина, тобто кошовий отаман, суддя, писар, військовий осавул, довбиш, паланковий полковник і часом весь Кіш.

Страти, як і покарання, у запорізьких козаків призначалися різні. Найстрашнішою стратою було закопування злочинця живим у землю, проте найпопулярнішою стратою у запорізьких козаків було забивання киями біля ганебного стовпа. Крім ганебного стовпа у запорізьких козаків використовували шибеницю й залізний гак. Для виконання усіх перелічених страт у запорізьких козаків узагалі не існувало ката. Коли була потреба стратити якогось злочинця, то його наказували стратити злочинцеві, якщо ж на той час був лише один злочинець, то його залишали у в'язниці до того часу, поки не з'являвся другий і тоді новий злочинець страчував старшого [20, с. 149-153 ].

У другій половині XVIII ст. під впливом прогресивних гуманістичних ідей починає набирати сили тюремно-філантропічний рух. Під впливом ідей французького просвітителя Вольтера вперше ідею виправлення і перевиховання злочинців через працю висловила Катерина II. Початку тюремних реформ передував період правління імператора Олександра І, який став засновником - Піклувального про тюрми товариства. За час правління Миколи І здійснюється поступове становлення системи нормативно-правових актів, яка спрямовується на кодифікацію імперського кримінального та кримінально-виконавчого законодавства. Наслідком цих заходів було прийняття у 1842 році - Зводу Установ і Статутів про утриманих під вартою та про засланих. В ньому вперше юридично закріплюється фактично існуюча система місць позбавлення волі.

Період до 1862 року був достатньо важливим для становлення і розвитку народжуваної пенітенціарної системи, оскільки саме в цей час закладались її ідейно-теоретичні засади. З 18 серпня 1862 року завідування місцями позбавлення волі цивільного відомства зосереджується в Міністерстві внутрішніх справ, яке розпочало збирання офіційної інформації про стан тюремної системи імперії, що послугувало основою організаційних та правових засад для проведення тюремної реформи. 27 лютого 1879 року Державною Радою ухвалюється закон «Об учреждении в составе Министерства внутренних дел Главного тюремного управления». В основу каральної системи держави були закладені наступні види кримінальних покарань: смертна кара; каторга; вислання; ув'язнення у виправні будинки; ув'язнення у фортеці; ув'язнення в тюрмі; арешт; грошова пеня [23, с. 26].

З 1893 року Головне тюремне управління починає видавати щотижневий журнал «Тюремный весник», який був основним джерелом інформації для працівників тюремної системи. 12 червня 1900 року «Об отмене ссылки на житье и ограничении ссылки на поселение», перевага надається тюремному ув'язненню. У 1906 році при Головному управлінні створюється центральне дактилоскопічне бюро функції якого - розробка законодавчих та інших питань по тюремній частині. Останнім нормативним актом епохи самодержавного управління, залишивши помітне місце в історії тюремної системи, стала Загальна тюремна інструкція, яка була затверджена 28 грудня 1915 року.

В перші місяці 1917 р. Тимчасовий уряд під тиском революційної демократії видав низку важливих актів, які пом'якшували політичний режим та каральну політику: 6 березня 1917 р. було затверджено указ про амністії, 12 березня 1917 р. уряд ухвалив постанову «Про скасування смертної кари», 17 березня 1917 р. Тимчасовий уряд ухвалив постанову «Про полегшення долі осіб, які вчинили кримінальні злочини», «Про скасування для засланих поселенців і арештантів покарання різками», а 26 квітня скасовано і саме заслання на поселення як покарання. 

Водночас Тимчасовий уряд залишив майже без змін статті Кримінального Уложення 1903р., якими мали керуватися судово - слідчі органи. Залишилися без зміни також в основному царське тюремне законодавство та відомчі акти: тюремний статут і загальна тюремна інструкція. Внаслідок боротьби різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її тоталітарним режимом. Система місць позбавлення волі та характер їхньої діяльності за роки Радянської влади постійно видозмінювалися. Змінювалася і система управління ними.

До проголошення незалежності пенітенціарна система України, як і усіх інших республік колишнього СРСР, функціонувала відповідно до законодавчих та нормативних вимог, встановлених Кримінальним кодексом СРСР та його підзаконними актами. Після 24 серпня 1991 року ця структура була значно виправлена з метою врахування нових обставин. У 1993 році набув чинності український Виправно-трудовий кодекс, положення якого з того часу неодноразово змінювалися В той же час іде робота над розробкою нового Кримінального кодексу, Кримінально-процесуального кодексу та Кримінально-виконавчого кодексу [19, с. 320 ].

22 квітня 1998 року Президент України видав Указ про утворення на базі Головного управління виконання покарань Міністерства внутрішніх справ України - Державного департаменту України з питань виконання покарань як центрального органу виконавчої влади. Цим же Указом визначено низку заходів щодо реформування та забезпечення діяльності системи виконання покарань. І вже 31 липня 1998 року Президентом України затверджено Положення про Державний департамент України з питань виконання покарань.

Наступним указом, який реорганізував пенітенціарну систему України став Указ Президента України від 09 грудня 2010 року про утворення Державної пенітенціарної служби України, а від 06 квітня 2011 року №394 затверджено Положення «Про Державну пенітенціарну службу України» 22 квітня 2003 року, з нагоди п'ятої річниці утворення Державного департаменту України з питань виконання покарань, в приміщенні адміністративного будинку центрального відкрились двері відомчого музею [30].

У розвитку кримінально-виконавчої системи і законодавства України варто виділити три головних періоди: каральний (допенітенціарний), філантропічний, політичний.

- перший характеризується повною байдужістю уряду і суспільства до засуджених;

- другий, починаючи з Джона Говарда, - активною діяльністю філантропічного характеру приватних осіб, які співчували засудженим;

- третій - переходом тюремного питання на політичний грунт, прагненням зробити тюрму активною учасницею загальнополітичної діяльності держави, спрямованої на боротьбу із злочинністю як соціальною хворобою.