Так, у своєму рішенні Верховний Суд України встановив, що при-проведенні повторного голосування, крім цілої низки інших порушень, були допущені й суттєві порушення Закону України «Про вибори Президента України» в частині виготовлення, обліку, видачі та використання відкріпних посвідчень, які відбувалися з порушеннями вимог ст. 33 та без здійснення належного контролю Центральної виборчої комісії. Дійсно, зазначена стаття встановлювала деякі заходи, які б дозволили здійснювати голосування за відкріпними посвідченнями. Зокрема, в ній зазначалося, що виборець, який пізніше ніж за тридцять днів до дня виборів включно або після дня виборів до дня повторного голосування включно вибуває з населеного пункту, де він включений до списку виборців на звичайній виборчій дільниці, може звернутися до дільничної виборчої комісії особисто або через іншу особу із заявою про виключення його зі списку виборців. На підставі цієї заяви дільнична виборча комісія видавала виборцю або особі, вказаній у заяві виборця, відкріпне посвідчення. У разі видання такого посвідчення у списку виборців повинні були зазначатися дата видачі та номер відкріпного посвідчення, мали ставитися підписи виборця або особи, яка отримала посвідчення, та члена дільничної виборчої комісії, який його видав. Водночас, ст. 34 Закону передбачала, що виборець, який прибув до дня виборів або до дня повторного голосування включно до населеного пункту не за місцем свого проживання і відповідно до ч. 1 ст. 33 був виключений зі списку виборців на звичайній виборчій дільниці за місцем проживання, включається головою, заступником голови або секретарем дільничної виборчої комісії звичайної виборчої дільниці до списку виборців без рішення комісії, на підставі його письмової заяви, одного з документів, зазначених у ч. 2 ст. 2 Закону та відповідного відкріпного посвідчення, яке долучається до списку виборців. Все це утворювало можливість багаторазового голосування за відкріпними посвідченнями, що, власне, й було зафіксовано міжнародними спостерігачами та набуло свого відображення у рішенні Верховного Суду.

Саме тому з метою запобігання подібним порушенням (Закону депутати парламенту 08.12.2004 прийняли спеціальний Закон «Про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004 року» [8], який значно звужував коло можливих махінацій із відкріпними посвідченнями, а також із процедурою голосування за межами виборчих дільниць. Зокрема, в зазначеному Законі було передбачено, що виборець, який має намір проголосувати на підставі відкріпного посвідчення, крім заздалегідь поданої заяви, має отримати відкріпне посвідчення, запис про його видачу, відбиток печатки, зібрати підписи двох членів територіальної виборчої комісії і представників обох кандидатів (ч. 3 і ч. 4 ст. 4). Водночас, як зазначалося в ч. 2 ст. 5, неналежне оформлення або невідповідність записів у відкріпному посвідченні, відмітці про отримання посвідчення позбавляло виборця права бути включеним до списку виборців.

Дещо пізніше цей Закон розглядався в Конституційному Суді України на предмет його відповідності Конституції України. При цьому в конституційному поданні депутатів зазначалося, що запровадження обмежень щодо використання відкріпних посвідчень, голосування поза межами приміщень для голосування, кількості виборчих бюлетенів, які мають бути виготовлені для проведення повторного голосування (статті З, 4, 5, 6, 9 Закону) суттєво ускладнювало, а в багатьох випадках практично унеможливлювало реалізацію конституційного виборчого права значною кількістю громадян України. Це, на думку народних депутатів України, всупереч статтям 22, 24, 33, 64, 69 Конституції України створювало перешкоди для здійснення реального народного волевиявлення, звужувало зміст і обсяг існуючих прав громадян, порушувало принцип рівності та гарантовану Конституцією України свободу пересування. Як ми знаємо, в частині щодо голосування за відкріпними посвідченнями норми закону було визнано конституційними.

Зафіксований на конституційному рівні принцип формальної рівності повинен підтверджуватися не лише юридичним закріпленням формули «один виборець -- один голос», а й розробкою таких механізмів, які б унеможливлювали застосування будь-яких способів передачі в руки певних категорій виборців більшої кількості голосів, ніж вона надається іншим громадянам держави [9].

Таким чином, намагання окремих дослідників повністю перевести дослідження формального аспекту принципу рівності виключно в історико-правовий аспект, який не має суттєвого значення або ж актуальності для сучасного конституційного права, є хибним. Сучасний досвід вітчизняних виборів підтверджує всю важливість дотримання й забезпечення формальної складової принципу рівності виборчого права.

2.2 Матеріальна складова принципу рівності виборчого права

На відміну від формальної рівності, зміст матеріального аспекту принципу рівності пов'язаний з тим, що голос кожного без винятку виборця повинен мати рівну вагу і, відповідно, рівний вплив на процес визначення результатів голосування [9]. Необхідність подібного «розширеного» тлумачення змісту принципу рівності виборчого права (інколи цей процес визначають як «матеріально-правове тлумачення принципу рівності») випливає з самого поняття «демократія», яке характеризується не лише рівністю тих чи інших прав, а й рівною мірою участі громадян у процесі управління державними справами (в тому числі й коли громадяни беруть у цьому участь завдяки інститутам безпосередньої демократії). Тобто, гарантуючи кожному громадянинові рівне право вибору, держава несе ще одне додаткове зобов'язання, яке полягає у забезпеченні рівної міри впливу кожного, хто бере участь у виборах через реалізацію власного активного виборчого права, на результат виборчого процесу.

Традиційно проблема матеріальної рівності виборчого права розглядається щодо до тих виборчих систем, де підрахунок голосів ведеться за результатами голосування у кількох виборчих округах, і практично ніколи не постає, коли йдеться про вибори одноосібного органу (наприклад -- про президентські вибори) або ж про «конкурентні партійні вибори» [10], де підрахунок голосів проводиться за пропорційною системою в єдиному загальнонаціональному виборчому окрузі. Суть цієї проблеми полягає в тому, що, маючи рівні можливості для голосування (тобто коли процесуально принцип рівності забезпечується повною мірою в формальному аспекті), різні виборці отримують різні квоти щодо свого представництва. Ця ситуація виникає внаслідок того, що при голосуванні у різних виборчих округах (незалежно від того, чи співпадають вони з межами адміністративно-територіальних одиниць, чи ні), кількість виборців у них може суттєво різнитися. В результаті чого різні кількості виборців отримують рівну кількість представників, що, в свою чергу, підвищує вагу голосів одних (тих, чия кількість є меншою) і зменшує вагу голосів інших (тих, чия кількість є більшою). Класичним прикладом порушення матеріальної складової принципу рівності виборчого права, за словами Дж. Вілсона, є практика так званого джеррімандерінга, коли на певній підставі (це можуть бути відповідні соціологічні дані щодо преференцій окремих мешканців тієї або іншої території або будь-які інші міркування) відбувається така «нарізка» виборчих округів (включаючи навіть можливість їхнього розриву), що цей виборчий округ охоплює лише одну з категорій виборців (наприклад тих, хто голосує лише за республіканську партію) [11]. Відомо, що у США подібна практика була заборонена рішенням Верховного Суду лише у 1964 р. (мається на увазі справа Reynolds v. Sims).