Однак за чинної редакції Закону та ВКУ реалізація такого принципу у конкретних правовідносинах видається неможливою з наступних підстав. По-перше, аналізований принцип в Законі чомусь визначений в якості принципу державної політики у відповідній сфері, тобто обмежує його поширення саме на локальну державну політику як достатньо абстрактне явище. На думку деяких науковців, доцільним було би визначити вказаний принцип не тільки в якості принципу державної політики, але й як принцип відповідного законодавства. Такий підхід вказував би на необхідність дотримання принципу пріоритетності питного водопостачання при формулюванні нормативних приписів, які врегульовують здійснення спеціального водокористування, що за сучасного стану законодавства забезпечується недостатньо. Водним кодексом передбачається створення зон санітарної охорони, якими відповідно до положень його ст.1 є територія і акваторія, де запроваджується особливий санітарно-епідеміологічний режим з метою запобігання погіршення якості води джерел централізованого господарсько-питного водопостачання, а також з метою забезпечення охорони водопровідних споруд. Статтею 36 ВКУ для оцінки можливостей використання води з водних об'єктів для потреб населення та галузей економіки передбачається встановлення екологічних нормативів водокористування, серед яких гранично допустимі концентрації речовин, в тому числі - радіоактивних, у водних об'єктах, вода яких використовується для задоволення питних потреб населення. В статті 44 ВКУ одним із обов'язків водокористувачів визначено утримання в належному стані зони санітарної охорони джерел питного водопостачання. При регламентації обмежень прав водокористувачів ст. 45 цього Кодексу встановлено, що у разі маловоддя, загрози виникнення епідемій та епізоотій, а також в інших передбачених законодавством випадках права водокористувачів можуть бути обмежені або змінені умови водокористування з метою забезпечення охорони здоров'я людей та в інших державних інтересах, але при цьому пріоритетність надається використанню вод для питних і побутових потреб населення. Всі перелічені випадки регламентації у ВКУ питань питного водокористування хоч і спрямовані на забезпечення належної якості води, яка використовується для задоволення питних потреб людини, але мають на меті упорядкування спеціального водокористування для «не питних» потреб, яке вже здійснюється. Так, наприклад, дотримання екологічних нормативів водокористування можливо при здійсненні останнього, а обов'язок утримувати в належному стані зони санітарної охорони, виходячи зі змісту відповідної статті, поширюється виключно на суб'єкта, який здійснює водокористування. Наведене, на мою думку, не забезпечує безпечного для життя і здоров'я населення питного водопостачання та його пріоритетності по відношенню до інших видів спеціального водокористування. Так, відповідні положення ВКУ цілковито допускають паралельне і одночасне використання одного і того ж самого водного об'єкта для забору води для питних потреб та для, зокрема, скидання у нього відпрацьованих стоків, що вже саме по собі створює забруднення під час такого скидання вод, які потрапляють у водогін. Від цього не убезпечують ані вищевказані нормативи, ані обов'язки. І обумовлюється це різними факторами, серед яких можна виділити: відсутність технічних можливостей для правильного визначення вмісту забруднюючих речовин у воді; об'єктивну неможливість за конкретних умов водокористування (через рівень вже наявного забруднення) не порушувати відповідні нормативи; необізнаність конкретних водокористувачів або їх працівників із їх обов'язками; свідоме порушення приписів чинного законодавства, в тому числі через обізнаність про проблемність доведення порушень водного законодавства (насамперед через технічні складнощі фіксації таких порушень конкретними особами). Змінити таку ситуацію можливо лише шляхом удосконалення нормативного регулювання принципу пріоритетності питного водопостачання перед іншими видами спеціального водокористування. Такі зміни мають забезпечити реальність, а не формальність вказаного пріоритету та попереджувати порушення екологічної безпеки через вживання населенням неякісної питної води. 4. Основні напрямки державно-правової політики в галузі використання та охорони вод Україні Сучасний стан розвитку еколого-управлінських відносин в Україні свідчить про необхідність максимального забезпечення екологічної функції держави, яка здійснюється шляхом управління природокористуванням та охороною навколишнього природного середовища. Управління в галузі охорони довкілля є складовою частиною соціального управління, насамперед, державного управління. Згідно статті 16 Конституції України забезпечення екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, збереження генофонду Українського народу є обов'язком держави (16). На її основі була прийнята Постанова Верховної Ради України „Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки ”. Державна водна політика, що є складовою частиною державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, спрямована на забезпечення раціонального використання і охорони вод, відтворення водних ресурсів та регулювання водних відносин. З семи пріоритетних напрямів державної політики, проголошених вищезгаданою постановою, два безпосередньо стосуються водних ресурсів - це „поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води ” та „запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану ”. Державне управління у сфері використання й охорони вод здійснюється за басейновим принципом на основі державних, міждержавних і регіональних програм використання й охорони вод. Таке управління здійснює Кабінет Міністрів України, місцеві Ради народних депутатів і їх виконавчі комітети, спеціально уповноважені органи державної виконавчої влади. Такими органами державної виконавчої влади у сфері управління та охорони вод виступають Міністерство екології та природних ресурсів України, Державна екологічна інспекція України, Державна служба геології та надр України. Впродовж останніх років прийнято ряд нормативних актів, які мають стратегічне значення для розвитку водного господарства України та охорони водних ресурсів. Їх можна об'єднати в 3 групи: 1) такі, що стосуються державної політики розвитку водного господарства України в цілому, зокрема: - Постанова Верховної Ради України „Про Концепцію розвитку водного господарства України ” від 14 січня 2000 р. № 1390-XIV, прийнята з метою визначення стратегічних цілей і головних напрямів щодо створення умов для підвищення екологічної стійкості та збалансованого розвитку водогосподарського комплексу; - Закон України „Про Загальнодержавну програму розвитку водного господарства України ” від 17 січня 2002 р. № 2988-III, спрямований на реалізацію державної політики щодо поліпшення забезпечення якісною водою населення і галузей економіки, розв'язання водогосподарських і екологічних проблем, створення умов для переходу до сталого та ефективного водогосподарського комплексу; 2) такі, що стосуються державної політики з питань забезпечення населення питною водою, зокрема: - Закон України “Про питну воду та питне водопостачання ” від 10.01.02 р. № 2918-ІІІ; Закон України “Про Загальнодержавну програму „Питна вода України ” на 2006-2020 роки ” від 3 березня 2005 р. № 2455-IV; Розпорядження Президента України “Про додаткові заходи для організації роботи щодо поліпшення якості питної води ” від 21.10.92 р. № 163/92-рп; Указ Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 11 листопада 2002 року “Про стан безпеки водних ресурсів держави та якість питної води в містах і селах України ” від 04.02.03 р. № 75/2003; Постанова Кабінету Міністрів України “Про утворення Ради з екологічних проблем басейну Дніпра та якості питної води ” від 19.08.99 р. № 1544; 3) такі, що спрямовані на захист, контроль та охорону водних ресурсів і водокористування, зокрема: - Наказ Державного комітету України по водному господарству “Про затвердження Положення про здійснення органами Держводгоспу України контролю за раціональним використанням, охороною та відтворенням водних ресурсів ” від 29.01.01 р. № 20; Наказ Міністерства екології та природних ресурсів України; Державного комітету України по водному господарству “Про затвердження Порядку взаємодії органів Державного комітету України по водному господарству і Міністерства екології та природних ресурсів України з питань здійснення контролю за раціональним використанням, охороною та відтворенням водних ресурсів ” від 29.01.01 р. № 13/21; Розпорядження Кабінету Міністрів України “Про заходи щодо оздоровлення водопостачання України ” від 24.04.00 р. № 197-р; Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Правил охорони поверхневих вод від забруднення зворотними водами ” від 25.03.99 р. № 465; Постанова Кабінету Міністрів України “Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів ” від 18.12.98 р. № 2024; Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження переліку видів діяльності, що належать до природоохоронних заходів ” від 17.09.96 р. № 1147; Постанова Кабінету Міністрів України “Про укладення Угоди між Урядом України та Урядом Республіки Молдова про спільне використання та охорону прикордонних вод ” від 12.12.94 р. № 831, тощо. Неодмінними умовами ефективного застосування методів природоохоронного контролю є оперативність (своєчасне проведення перевірок та обстежень, мобільність та цілісність від початку до кінця, логічна послідовність і юридична грамотність дій службових осіб, які їх проводять) та додержання кожним контролюючим органом меж своїх повноважень та наданих прав. Головними аспектами діяльності природоохоронних контрольних