У сучасному світі правам людини надається велике значення. У міжнародних актах вони часто називаються «права та принципи», тим самим підкреслюється значення дотримання державами основних прав як принципів правового регулювання. Таку модель застосовано у Європейській соціальній хартії (переглянутій), а також у Трудовому кодексі Російської Федерації. Показово, що трудовий кодекс РФ у ст. 2 закріплює цілий комплекс трудових прав як принципи правового регулювання трудових і безпосередньо пов'язаних з ними відносин [74, С. 32]. До їх числа належать такі: свобода праці; право на працю; право на захист від безробіття і сприяння у працевлаштуванні; право на справедливі умови праці, в тому числі право на умови праці, які відповідають вимогам безпеки та гігієни; право на відпочинок, включаючи обмеження робочого часу, надання щоденного відпочинку, вихідних і святкових днів, оплачуваної щорічної відпустки; рівність прав і можливостей працівників; заборона примусової й обов'язкової праці та дискримінації у сфері праці; право на справедливу заробітну плату, що забезпечує гідне людини існування для неї та її сім'ї, не нижчу встановленого федеральним законом мінімального розміру; право на отримання заробітної плати своєчасно та у повному розмірі; право на професійну підготовку та перепідготовку; забезпечення рівних можливостей без всякої дискримінації у просуванні по роботі з урахуванням продуктивності праці, кваліфікації і стажу роботи за спеціальністю; право працівників і роботодавців на об'єднання для захисту своїх прав та інтересів, включаючи право працівників утворювати професійні спілки і вступати до них; право працівників на участь в управлінні організацією у передбачених законом формах; право на участь працівників, роботодавців, їх об'єднань у договірному регулюванні трудових та безпосередньо пов'язаних з ними відносин; право на відшкодування шкоди, заподіяної працівникові у зв'язку з виконанням ним трудових обов'язків; встановлення державних гарантій щодо забезпечення визнання, додержання і захисту прав працівників і роботодавців, здійснення державного нагляду і контролю за їх дотриманням, забезпечення права кожного на захист державою його прав і свобод, у тому числі в судовому порядку; право на розв'язання індивідуальних і колективних трудових спорів, включаючи право на страйк, у порядку, установленому федеральним законом; право роботодавців вимагати від працівників виконання трудових обов'язків і дбайливого ставлення до майна роботодавця; право працівників вимагати від роботодавця додержання його обов'язків стосовно працівників, законодавства про працю та інших актів, які містять норми трудового права, в тому числі право представників здійснювати профспілковий контроль за додержанням законодавства про працю та інших актів, що містять норми трудового права [71, С. 66].

Чинна Конституція України вперше замість фрагментарного набору прав і свобод визначила систему прав і свобод людини і громадянина в усіх основних сферах людської діяльності -- політичній, економічній, соціальній та культурній. Крім багатьох інших в ній закріплені основні трудові права особи, які відобразили головні принципи трудового права як галузі права. Конституція України містить такий перелік трудових прав: 1) право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід занять та професію; 2) право на належні, безпечні та здорові умови праці; 3) право на своєчасне одержання заробітної плати, не нижчої від визначеної законом; 4) право на захист від безробіття; 5) право на захист своїх прав через механізм індивідуальних та колективних трудових спорів з використанням установлених законом способів їх вирішення, включаючи право на страйк; 6) право на соціальний захист; 7) право на відпочинок [58, С. 76 ].

При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст. 22 Конституції України закріплені в ній права і свободи людини і громадянина не є вичерпними.

Відповідно до ст. 8 Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституційні права і свободи людини і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і зміст законів та інших нормативно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя. Слід відмітити, що у наведеному переліку частина прав належить до загальноправового статусу особи (людини) і громадянина [1, С. 6]. Це, наприклад, 1) право кожного на працю, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; 2) право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід занять і професію; 3) право на захист від безробіття. По суті перелічені права належать до вже згаданих загальних соціально-економічних прав людини, «а тому ними володіє кожна фізична особа, незалежно від того, всякій формі і в яких сферах, суспільних відносин ця особа реалізує свою здатність до праці» [60, С. 62]. Основний Закон проголосив концептуально інше право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Вперше в Конституції України було закріплено заборону примусової праці, право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. При задоволенні громадянами права на працю ними визначаються гарантії, яких вони будуть дотримуватись протягом усього часу існування трудових відносин. Інколи при виконанні трудових зобов'язань у громадян виникають причини, які потребують тимчасових змін трудових правовідносин. Це тимчасове переведення працівника на іншу роботу, службові відрядження, підвищення кваліфікації, вагітність і догляд за дитиною тощо. В таких випадках держава також забезпечує працівників належними гарантіями, які виникають тільки на короткий період для забезпечення відповідних обставин. Такі гарантії обмежені значно вужчим проміжком часу, який попередньо визначений у законодавстві. Водночас при зміні істотних умов праці будуть змінюватись тільки довготривалі або постійні гарантії та встановляться нові, які повинні врегульовувати вже нововстановлені відносини. На підставі вищесказаного юридичні гарантії за часом дії поділяють на постійні, довготривалі (які діють протягом усього часу дії трудових правовідносин) та тимчасові (поширюються протягом нетривалого періоду) [71,С.36].Вирішення соціальних та економічних проблем, які в сучасних умовах стоять перед Україною, значною мірою залежить від того, чи будуть забезпечена кожна працездатна людина роботою, мобілізовані її можливості по підвищенню активності як працівника і господаря.

Виконувана працівником робота повинна відповідати індивідуальним якостям людини. У разі невідповідності роботи особистим нахилам працівника така невідповідність протягом якогось часу тамуватиметься зусиллями волі. Але перенапруженість організму обов'язково відіб'ється на настрої працівника, продуктивності його праці [61, С. 19]. Така офіційна державна політика в сфері зайнятості була близька і зрозуміла багатьом мільйонам трудящих, була основою соціального оптимізму. Вона настільки створювала впевненість у завтрашньому дні, що про нього сьогодні можна було й не думати. Відсутність зацікавленості в праці вимагала від держави, яка володіла усіма засобами виробництва, пошуків різноманітних стимулів до праці, активізації трудової діяльності. З цією метою проводилось соціалістичне змагання, працівників примушували брати соціалістичні зобов'язання, створювались правові перешкоди у звільненні з роботи з ініціативи працівника, встановлювались негативні правові наслідки при частій зміні місця роботи. Установка на повну зайнятість диктувала низьку ціну робочої сили, що в свою чергу призводило до низької ефективності праці. Підприємствам було невигідно застосовувати дорогу і високоефективну техніку, а працівникам -- підвищувати свою кваліфікацію. Фізична праця залишалась основою усіх виробничих процесів. У цих умовах і народився сумний жарт: держава робить вигляд, що вона платить, а працівники роблять вигляд, що вони працюють.

З переходом країни до ринкових відносин стала реальністю загроза повній зайнятості. З'явились ознаки безробіття. При цьому її першими жертвами стали далеко не найгірші працівники. У своїй більшості це люди з вищою і середньою спеціальною освітою, переважно жінки, люди перед пенсійного віку. В тому, що освічені і кваліфіковані працівники виявляються непотрібними у першу чергу, ніякого протиріччя законам ринку немає. Ринкові відносини вибраковують не тільки поганих працівників, а й недієздатні виробничі структури, де можуть бути зайнятими і висококваліфіковані працівники. Це стосується науково-дослідних інститутів, конструкторських бюро, підприємств військово-промислового комплексу, машинобудівних заводів, які раніше були престижними, багатими, могутніми, здатними залучити до роботи кваліфікованих працівників. Можна навіть вважати, що економічна криза елітних організацій -- це розплата за тривалі роки не завжди потрібної і ефективної трудової діяльності за рахунок державної казни. В нових умовах господарювання стали оцінюватись наслідки відчужуваної праці, а не кількість працюючих. Значно зменшилась потреба у робочій силі, і це призвело до вивільнення надлишкової робочої сили. Негативну роль при цьому відіграла і криза в економіці, що викликала значний спад виробництва. І хоча безробіття стало реальністю, кваліфіковані кадри, як і раніше, потрібні. Але саме кваліфіковані кадри, а не взагалі робоча сила невисокої професійної кваліфікації [73, С. 29].

Для того щоб полегшити громадянам підшукання роботи, а підприємства забезпечити робочою силою, була створена державна служба зайнятості. Її створення було обумовлене тим, що забезпечення зайнятості і раціональне розміщення трудових ресурсів мають не тільки соціально-економічне, а й глибоке політико-юридичне значення. Зайнятість є економічним поняттям, оскільки вона становить один з основних елементів, що сприяє розвитку економіки кожної країни. Одночасно зайнятість є й гуманітарним поняттям, бо за її допомогою трудящим забезпечується здобуття засобів до існування. Зайнятість є також умовою для розвитку здібностей і особистості людини.

Громадяни вільно обирають види діяльності за умови, що вони не заборонені законодавством. Така діяльність може бути і не пов'язаною з виконанням оплачуваної роботи. Вільно обираються також професія та місце роботи відповідно до своїх здібностей. Примушення до праці в будь-якій формі не допускається, за винятком випадків, що визначені законодавством. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної або кримінальної відповідальності. Основні принципи державної політики зайнятості населення проявляються у забезпеченні рівних можливостей усім громадянам незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, віку, політичних переконань, ставлення до релігії в реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей та професійної підготовки з урахуванням особистих інтересів і суспільних потреб; сприянні забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганні безробіттю, створенню нових робочих місць та умов для розвитку підприємництва, координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики на основі державної та регіональних програм зайнятості, співробітництві професійних спілок, асоціацій та спілок підприємців, власників підприємств або уповноважених ними органів у взаємодії з органами державної виконавчої влади в розробці, реалізації та контролі за виконанням заходів, спрямованих на забезпечення зайнятості населення; міжнародному співробітництві у розв'язанні проблем зайнятості населення, включаючи працю громадян України за кордоном та іноземних громадян в Україні [37, С. 81].