Служба зайнятості в Україні утворена Постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 1990 р. № 381 «Про створення державної служби зайнятості України». Постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 1991 р. № 47 затверджено Положення про державну службу зайнятості. Цим Положенням державна служба зайнятості визнана централізованою структурою спеціальних органів, утворених для комплексного вирішення питань регулювання зайнятості населення, професійної орієнтації, працевлаштування і соціальної підтримки тимчасово непрацюючих громадян [47, С. 3-20].

Державна служба зайнятості складається з Центру зайнятості Міністерства праці та соціальної політики України, центру зайнятості Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міжрайонних, міських і районних у місті центрів зайнятості. До складу служби зайнятості входять також центри професійної орієнтації, навчальні заклади професійної підготовки незайнятого населення, інформаційно-обчислювальні центри, територіальні та спеціалізовані бюро зайнятості, центри трудової реабілітації населення. Місцеві центри зайнятості та інші органи державної служби зайнятості підпорядковуються Міністерству праці України та відповідним органам місцевої державної адміністрації.

Громадяни мають право на безплатне сприяння державної служби зайнятості. За сприянням у працевлаштуванні можуть звертатися усі незайняті громадяни, які бажають змінити місце роботи, працевлаштуватися за сумісництвом чи у вільний від навчання час. Порядок реєстрації, перереєстрації та ведення обліку громадян, які шукають роботу, і безробітних, виплата допомоги по безробіттю, а також умови надання матеріальної допомоги в період професійної підготовки та перепідготовки визначені Положенням, що затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 578. Правові норми про зайнятість населення поширюються на громадян України, іноземних громадян і осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, якщо інше не передбачено законодавством. Якщо міжнародним договором або угодою, укладеною Україною, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством про зайнятість, то застосовуються правила міжнародних договорів і угод [47, С. 24].

Зайнятість населення є проблемою не тільки національною, а й міжнародною. Кодекс Законів про працю України встановлює низку гарантій забезпечення права на працю та працевлаштування. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України: вільний вибір виду діяльності; безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і в працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб; надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів; безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи. Закон України «Про зайнятість населення» встановлює державні гарантії у сфері зайнятості та працевлаштування [73, С. 29]. Частково ці гарантії повторюють встановлені у КЗпП. Разом з тим сюди включено й низку спеціальних гарантій, зокрема виплату безробітним в установленому порядку допомоги по безробіттю; надання роботи за фахом на період не менше трьох років молодим спеціалістам -- випускникам державних навчальних закладів держави, заявленим підприємствами, установами, організаціями.

Юридичні гарантії встановлюються і державою, для того щоб забезпечити неї ухильне дотримання законів та підзаконних актів. Вони є одним із засобів, за допомогою яких впроваджуються принципи законності, забезпечується реальне здійснення та надійна охорона прав працівників. Гарантії забезпечення права громадян на працю визначені в статті 51КЗпП в редакції Закону України від 5 липня 1995 р. Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, вільний вибір виду діяльності: безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти з урахуванням суспільних потреб; надання підприємствами відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних закладів; безплатне навчання безробітних новим професіям, перепідготовку з виплатою стипендій; компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв'язку з направленням на роботу в іншу місцевість; правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи [3, С. 25].

Для реалізації політики зайнятості населення і забезпечення громадянам гарантій на всій території України створені служби зайнятості, діяльність яких здійснюється під керівництвом Міністерства праці та соціальної політики України і місцевих державних адміністрацій. Послуги громадянам, пов'язані із забезпеченням зайнятості населення, державними службами зайнятості надаються безплатно.

1.2 Нормативні акти, що регулюють працевлаштування

Перехід до ринкових відносин призводить до того, що частина населення відстороняється від виробничої діяльності і не має можливості знайти собі роботу. Поява безробіття викликає соціальну напруженість у суспільстві, тому у правовій, соціальній державі питанням зайнятості надається велике значення. Європейська соціальна хартія проголошує, що всі працівники мають право на захист у разі припинення зайнятості.

Зайнятість -- це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі [58, С. 47].

Проблеми зайнятості, принципи державної політики зайнятості населення відображені в конвенціях і рекомендаціях Міжнародної організації праці. Так, Конвенція № 122 «Про політику у сфері зайнятості» проголошує як головну мету державної діяльності активну політику, спрямовану на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості з метою стимулювання економічного зростання та розвитку, підвищення рівня життя, задоволення потреб у робочій силі та ліквідації безробіття і неповної зайнятості. Конвенція «Про професійну орієнтацію і професійну підготовку у сфері розвитку людських ресурсів» № 142 (а також відповідні рекомендації: «Про професійну орієнтацію» № 87; «Про професійне навчання» № 117; «Про політику у сфері зайнятості» № 122; «Про професійну орієнтацію та професійну підготовку у сфері розвитку людських ресурсів» № 150) визначає розвиток всебічної і скоординованої політики і програми професійної орієнтації й професійної підготовки через державні служби зайнятості. Важливе значення також мають Конвенція «Про безробіття» і відповідні рекомендації: «Про безробіття» № 1; «Про запобігання безробіттю в сільському господарстві» № 11; «Про міжнародну співпрацю у сфері громадських робіт» № 50 тощо [74, С. 28-30].

Основним нормативним актом, який регулює правові питання зайнятості в Україні, є Закон України «Про зайнятість населення», який в умовах ринкової економіки і рівноправності різних форм власності закріплює правові, економічні й організаційні основи зайнятості населення України та його захисту від безробіття, а також соціальні гарантії з боку держави щодо реалізації громадянами права на працю.

Цей Закон визначає зайнятість як діяльність громадян, пов'язану із задоволенням особистих і суспільних потреб і, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі. Зайнятість населення, що проживає на території України, забезпечується державою за допомогою проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення його потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулюванні створення нових робочих місць і розвитку підприємництва. Цей нормативно-правовий акт дає перелік категорій громадян, які віднесені до зайнятого населення; у ньому дається визначення понять безробітного і підходящої роботи. Так, відповідно до ст. 2 Закону України «Про зайнятість населення» безробітними визнають громадян працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані в Державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові і здатні приступити до підходящої роботи.

Частина 1 ст. 43 Конституції України встановлює, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується [1, С. 19]. Це формулювання є більш чітким і відображає реальний стан речей. Зараз ідеться не про одержання гарантованої роботи, а про право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці. Крім того, свобода вибору не обмежується необхідністю врахування суспільних вимог. Однак не можна не відмітити, що на перший погляд рівень гарантованості реалізації права на працю знизився -- держава сьогодні не гарантує надання роботи кожному громадянину. На підставі цього можна було б зробити висновок про погіршення становища громадян. Вважаємо, що однозначно такий висновок зробити не можна. Дійсно, в становищі трудящих стало менше стабільності -- з'явилося безробіття, а разом з ним можливість втратити роботу. Проте на зміну стабільності прийшла свобода, яка зовсім їй не суперечить. Тільки в умовах дійсної свободи буде йтися про стабільність трудових правовідносин, де гарантією збереження роботи слугуватиме висока кваліфікація, а у разі, коли робота все-таки буде втрачена, -- допомога держави. «В цьому плані закріплення права на захист від безробіття буде набагато чеснішим, ніж лозунговий підхід до визначення права на працю» [52, С.11]. Отже, в умовах побудови правової суверенної держави в Україні вперше на найвищому - конституційному рівні закріплено право людини на працю. Головне в цьому - не лише визнання цього права шляхом закріплення в законодавчому порядку. А в застосуванні певних заходів щодо його належного забезпечення.

Політико-юридичне значення зайнятості полягає в тому, що «кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці і на захист від безробіття» (ст. 23 Загальної декларації прав людини 1948 р.). Діяльність служби зайнятості визначається Законом України від 1 березня 1991 р. «Про зайнятість населення» з наступними змінами та доповненнями [73, С. 82].

Відповідно до ст.1 цього Закону зайнятість -- це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що приносить їм доход у грошовій або іншій формі. Зайнятість громадян, які проживають на території України, забезпечується державою шляхом проведення активної соціально-економічної політики, спрямованої на задоволення їх потреб у добровільному виборі виду діяльності, стимулювання створення нових робочих місць і розвитку підприємництва. Окрім Закону України «Про зайнятість населення», правове регулювання зайнятості здійснюється:

іншими законами України (наприклад, Законом України «Про місцеве самоврядування», Законом України «Про сприяння соціальному становленню і розвитку молоді в Україні», Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» тощо);

указами Президента України (наприклад, Указ Президента України «Про національну програму громадських робіт» від 19 червня 1993 р. № 221/93; Указ Президента України «Заходи щодо поліпшення становища дітей-сиріт і дітей, які залишилися без опіки батьків» від 17 жовтня 1997 р. №1153/97 тощо);