3) постановами Кабінету Міністрів України (наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України «Положення про організацію роботи по сприянню зайнятості населення в умовах масового вивільнення працівників» від 31 грудня 1993 р. № 1090, Постанова Кабінету Міністрів України «Положення про державний фонд сприяння зайнятості» від 24 червня 1991р. №47 тощо); 4) наказами і розпорядженнями Міністерства праці і соціальної політики України та інших міністерств і відомств (наприклад, Наказ Міністерства праці і соціальної політики України «Інструкція про порядок виплати громадянам матеріальної допомоги в період професійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації за направленням Державної служби зайнятості» від 28 вересня 1998 р. тощо); 5) міжнародними договорами й угодами (наприклад, договір між Урядом України і Урядом Литовської Республіки «Про взаємне працевлаштування громадян», договір між Урядом України і Урядом Словацької Республіки «Про взаємне працевлаштування громадян» тощо) [47, С. 2-20]. .

1.3 Міжнародні правові акти про зайнятість і працевлаштування

Право на працю і захист від безробіття проголошено Загальною декларацією прав людини (ООН, 1948 p.), Міжнародним Пактом про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 p.), ратифікованим Верховною Радою УРСР, Конвенціями і Рекомендаціями Міжнародної організації праці (МОП), 55 з яких ратифіковано Україною. На європейському рівні право на працю встановлено Європейською соціальною хартією (Рада Європи, 1961 p., переглянута у 1996 р.). підписаною Україною при вступі до Ради Європи. Окремі положення щодо трудових прав закріплено в Європейській конвенції про захист прав людини та основних свобод (Рада Європи, 1950 p.), ратифікованій Україною. Отже, закріплення права на працю у згаданих міжнародних актах має юридичне значення для нашої держави. Міжнародні акти визначають зміст права людини на працю як можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується (ст. 6 Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права. Європейська соціальна хартія проголошує, що «кожен повинен мати можливість заробляти собі на життя шляхом вільного вибору професії та занять» [74, С. 95]. Право на працю, як уже зазначалося, належить до групи соціально-економічних прав людини, і ця подвійність -- економічна та соціальна складові -- свідчить про комплексний характер названого права. Воно є економічним правом, оскільки здійснення права на працю надає можливість людині здобути засоби до Існування. Проблеми у забезпеченні економічної складової цього права полягають в адекватності оплати праці трудовим затратам, а також у тому, щоб оплата праці забезпечувала б гідне існування для людини. Право на працю є також соціальним правом людини. «Соціальність» -- від французької, означає громадськість, таке» що характеризує спільне життя, взаємні обов'язки цивільного побуту. «Соціальність» від латинської (socialis -- спільний, громадський) -- це назва усього міжлюдського, тобто пов'язаного зі спільним життям людей, з різними формами їх спілкування, насамперед стосовно суспільства і громади, що має міжособовий і суспільний характер.

У Європейській соціальній хартії (переглянутій), яку Україні належить ратифікувати, з 31 права людини, передбаченого Хартією, 22 стосуються сфери праці. З них 6 прав передбачено статтями, які належать до числа обов'язкових, тобто таких, без взяття державою зобов'язань щодо яких ратифікація відбутися не може. Це такі права: право на працю (ст. 1); право на створення організацій (ст. 5); право на укладення колективних договорів (ст. 6); право дітей та підлітків на захист (ст. 7); право трудящих-мігрантів і членів їхніх сімей на захист і допомогу (ст. 19); право на рівні можливості та рівне ставлення при вирішенні питань щодо працевлаштування та професії без дискримінації за ознакою статі (ст. 20). З числа додаткових статей Хартії 16 статей передбачають права у сфері праці. До таких належать: право на справедливі умови праці (ст. 7); право на безпечні та здорові умови праці (ст. 3); право на справедливу і достатню винагороду (ст. 4); право працюючих жінок на охорону материнства (ст. 8); право на професійну орієнтацію (ст. 9); право на професійну підготовку (ст. 10); права інвалідів на самостійність, соціальну інтеграцію та участь у громадському житті (ст. 15); право займатися прибутковою діяльністю на території інших сторін (ст. 18); право на інформацію і консультацію (ст. 21); право брати участь у визначенні та поліпшенні умов праці (ст. 22); право на захист у випадках звільнення (ст. 24); право працівників на захист їхніх прав у випадку банкрутства їхнього роботодавця (ст. 25); право на гідне ставлення на роботі (ст. 26); право працівників із сімейними обов'язками на певні можливості та рівне ставлення до них (ст. 27); право представників на захист на підприємстві та умови, які мають створюватися для них (ст. 28); право на інформацію та консультації під час колективного звільнення (ст. 29)[74, С. 95 ].

З самого початку створення МОП, вже на першій Міжнародній конференції праці, що відбулася у Вашингтоні з 29 жовтня 1919 по 27 січня 1920 р., розглядалися питання зайнятості. Цією конференцією було прийнято шість конвенцій, серед яких слід виділити Конвенцію № 2 про безробіття, в якій були розглянуті питання організації бірж праці, обліку робочих місць і вільної робочої сили, надання матеріальної допомоги безробітним тощо. Інші конвенції першої сесії Міжнародної конференції праці були присвячені тривалості робочого часу, праці жінок, дітей, неповнолітніх. Конвенція № 2 була доповнена Рекомендацією № 1 про безробіття. Конвенція № 2 про безробіття ратифікована постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р.

На другій сесії Міжнародної конференції праці, що відбулася в Генуї з 15 червня по 10 липня 1920 р., було прийнято конвенції № 8 про допомогу по безробіттю у разі корабельної аварії та № 9 про працевлаштування моряків. Ці конвенції були доповнені Рекомендацією № 10 про страхування по безробіттю для моряків [8, С. 20; 16, с. 4; 19, с. 86].

Вже тільки цей короткий екскурс до перших років діяльності МОП свідчить про те, що ця організація після першої світової війни напередодні післявоєнної депресії, коли військова промисловість почала скорочуватись, кількість робочих місць зменшуватись, а демобілізація з армій збільшила кількість працівників, які шукали роботу і не завжди знаходили, змушувала світове співтовариство шукати шляхи подолання проблеми забезпечення роботою усіх бажаючих.

На дев'ятнадцятій сесії Міжнародної конференції праці 4-25 червня 1935 р. була прийнята Рекомендація № 45 про безробіття серед молоді. Двадцять п'ятою сесією Міжнародної конференції праці 8-28 червня 1939 р. була прийнята Конвенція № 66 про вербування, працевлаштування і умови праці трудящих-мігрантів, доповнена Рекомендацією № 61 під такою ж назвою.

В 1934 р. були прийняті Конвенція № 44 про допомогу особам, які є безробітними з незалежних від них обставин, і Рекомендація № 44 про страхування на випадок безробіття і про різні види надання допомоги безробітним. Конвенція з багатьма застереженнями і винятками зобов'язала держави -- учасниці МОП створювати системи обов'язкового і добровільного страхування по безробіттю. Рекомендація дещо розширила коло осіб, які мають право на одержання допомоги по безробіттю, і встановила більш сприятливі умови для страхування [60, С. 67- 72].

Крім того, в нормотворчій діяльності МОП знайшли відображення певний розвиток і регламентація професійного навчання як один із засобів полегшення працевлаштування. До другої світової війни з цього питання було прийнято ряд рекомендацій, а саме: № 15 -- про розвиток технічного навчання в галузі сільського господарства (1921 р.); № 42 -- про бюро зайнятості; № 57 про професійне навчання (1939 р.); № 60 -- про учнівство (1939 р.). Обмеженість міжнародних нормативних актів, прийнятих в цей період, з питань зайнятості полягає в тому, що в більшості з них навіть не ставилося завдання вирішення проблеми безробіття в цілому, хоча вже намітилась тенденція покладення на державу відповідальності за організацію системи працевлаштування, страхування по безробіттю, професійне навчання.

Перед закінченням другої світової війни підхід до проблеми трудової зайнятості почав змінюватись. В 1944 р. Філадельфійська декларація про мету і завдання МОП проголосила як основну мету організації «досягнення повної зайнятості».

МОП знову звернулася до питань зайнятості. В 1948 р. була прийнята Конвенція № 88 про організацію служб зайнятості, яка остаточно встановила обов'язок держав створювати національні служби зайнятості під керівництвом держави. З рекомендацій особливо необхідно відзначити Рекомендацію 1944 р. № 71 про урегулювання питань зайнятості в період переходу від війни до миру, якою була запропонована досить докладна програма заходів щодо забезпечення роботою великих мас людей, котрі повинні були влитися на ринок праці в зв'язку із закінченням війни. У разі запровадження державою цієї програми вона могла б певною мірою полегшити проблему працевлаштування у післявоєнний час.

Тридцять першою сесією Міжнародної конференції праці 17 червня -- 10 липня 1948 р. в Сан-Франциско була прийнята Конвенція № 88 про організацію служби зайнятості, яка була доповнена Рекомендацією № 83 під такою ж назвою. Було прийнято також ряд рекомендацій: № 87 -- про професійну орієнтацію (1949 р.); № 88 -- про професійне навчання дорослих, включаючи інвалідів (1950 р.); № 99 -- про перекваліфікацію інвалідів (1955 р.).

Сорок восьмою сесією Міжнародної конференції праці в 1964 р. була прийнята Конвенція № 122 про політику в області зайнятості. В ст. 1 цієї Конвенції зазначалося, що з метою «ліквідації безробіття і неповної зайнятості кожний Член Організації проголошує і здійснює як основну мету активну політику, що спрямована на сприяння повній, продуктивній і вільно обраній зайнятості». Ця політика має за мету забезпечити, щоб: а) була робота для всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає роботу; б) така робота була б можливо найбільш продуктивною; в) існувала б свобода вибору зайнятості і найширші можливості для кожного трудящого одержати підготовку і використати свої здібності для роботи, до якої він здатний, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних поглядів, іноземного походження або соціального становища [60, С. 93].

Статтею 2 Конвенції проголошено, що кожний Член Організації визначає і щорічно переглядає в рамках координованої економічної і соціальної політики заходи, яких необхідно вжити для досягнення мети, що вказана в ст. 1, а також здійснити необхідні кроки до застосування цих заходів, включаючи, коли це доцільно, розробку спеціальних програм.

Статтею 3 передбачалось, що при застосуванні Конвенції представники підприємців і трудящих залучаються до консультацій в галузі політики зайнятості, з тим щоб повністю врахувати їх досвід і думки та заручитися їх підтримкою, співробітництвом у формуванні та реалізації такої політики.

Конвенція № 122 доповнюється Рекомендацією № 122 з цією ж назвою, яка пропонує досить докладний перелік загальних і спеціальних заходів щодо здійснення політики зайнятості, зокрема по стимулюванню безперервного економічного зростання, усунення сезонних коливань зайнятості тощо [37, С. 112].