Сучасне поняття парламентаризму, що подасться науковцями, мало чим відрізняється від визначення, яке дав П. Міжуєв століття тому. А. Мішин вважає, що парламентаризм - «це особлива система державного керівництва суспільством, яка характеризується розподілом праці, законодавчої і виконавчої, при привілейованому становищі парламенту». На думку І. Степанова, «парламентаризм є особливою системою організації державної влади, яка структурно і функціонально побудована на принципах розподілу влад, верховенства закону при провідній ролі парламенту в цілях утвердження і розвитку відносин соціальної справедливості і правопорядку». Юридичний словник дає визначення парламентаризму як «системи організації і функціонування верховної державної влади буржуазії, яка характеризується поділом законодавчих і виконавчих функцій при привілейованому стано вищі парламенту». Автори монографії «Загальна і прикладна політологія» вважають, що парламентаризм - це «система державного керівництва суспільством, яка характеризується чітким розподілом законодавчих і виконавчих функцій при привілейованому становищі законодавчого органу - парламенту щодо інших державних органів». Дородний П. Г. Проблема поняття «парламентаризм» та його співвідношення з поняттям «парламентська форма державного правління» // Держава і право, 2008.-Вип. 42.- С. 106-107

Деякі вчені для позначення форми правління, в якій головну роль у здійсненні державної влади грає парламент, використовують таке поняття як Парламентарна форма державного правління. Це поняття включає в себе і республіки і монархії, в яких майже всі вищі органи державної влади формуються представницьким органом відповідної держави , незалежно від виду інституту глави держави : «Нерідко для позначення парламентської монархії й парламентської республіки в конституціях багатьох країн використовуються терміни: «парламентарна форма правління» (Ефіопія), «парламентська монархія» (Іспанія), «парламентська республіка» (Албанія, Греція), «республіка з парламентарним правлінням» (Болгарія) тощо. Парламентські республіка і монархія розрізняються, насамперед, щодо формального походження владних повноважень глави держави. Якщо президент здійснює повноваження на основі мандата, отриманого за результатами виборів, то монарх володарює за власним правом, визначеним у порядку престоло- наслідування. У зарубіжній літературі часто виділяється так званий парламентський режим, тобто форма правління, що поєднує парламентарну монархію й парламентарну республіку.» Протасова В. Республіканська форма правління: юридична природа й різновиди/ / Юридична Україна.-2007.-№6.- С. 21

Історично парламентарна формі правління спочатку отримала визнав ня й розвиток у Сполученому Королівстві, а згодом розповсюдилася по всі Європі. Первісна британська модель піддалася таким суттєвим змінам, що нині не існує парламентської форми правління в тому розумінні, в якому вона існувала навіть XIX ст. У найбільш узагальненому вигляді парламентарній формі (системі) правління властивий м`який поділ влади, при цьому управління державними справами забезпечується співробітництвом виконавчої та законодавчої влади через посередництво уряду (Кабінету Міністрів). який несе відповідальність перед парламентом . Георгіца А. Парламентарна форма правління: особливості та видові ознаки // Право України.-2009.-№10.-С. 68-69

Деякі вчені розрізняєть декілька моделей організації влади в парламентарних республіках, звертаючи увагу на специфіку уряду : «Як знову ж таки «класичний» приклад, але вже парламентських форм правління, можна навести Велику Британію, де розгляд законопроектів у парламенті майже в усіх випадках ініціюється кабінетом, а розпуск палати громад -- нижньої палати -- здійснюється королевою (королем) практично за рішенням прем'єр-міністра. Персональний склад кабінету формується за результатами виборів до нижньої палати, причому існує презумпція сумісності посади члена кабінету і мандата члена палати. Така презумпція означає, що склад кабінету формується переважно з лав нижньої палати, точніше -- парламентської більшості, і призначена членом кабінету особа зберігає мандат і місце у палаті. Саме у Великій Британії склалася модель структури уряду, відповідно до якої урядом визнається кабінет або кабінет міністрів. За такої моделі не існує уряду у складі керівників усіх центральних органів виконавчої влади. Ухвалювати урядові рішення уповноважений кабінет (кабінет міністрів), до складу якого входять найавторитетніші за змістом їх компетенції відповідні керівники.», «За іншою моделлю до складу уряду входять керівники усіх центральних органів виконавчої влади. У сукупності вони становлять уряд, назвою якого зазвичай є рада міністрів. За таких умов всередині уряду часто утворюють вузьку колегію -- президію. Але тільки уряд у цілому уповноважений ухвалювати урядові рішення. Зауважимо, що кожна з розглянутих моделей притаманна усім сучасним формам правління.

Однак наведені вище «класичні» приклади не є стандартом для інших країн з відповідними формами державного правління. Конституцій] практика засвідчує, що, як зазна. лось, форма правління у кожній краї має індивідуальні риси.» Шаповал В.М.

Конституцiйне право зарубiжних країн: Пiдручник.- К., Вища школа,С. 42

Оскільки до цього часу в фаховій літературі немає дефініції цього різновиду форми правління, яке було б сприйняте більшістю авторів, на нашу думку, найдоцільніше буде характеризувати його шляхом виокремлення розпізнавальних ознак. На основі аналізу конституційних положень і доктринальних поглядів, які існують у конституційному праві, можна окреслити такі характерні риси парламентарної форми державного правління :

1. Проголошення принципу політичного верховенства парламенту. Основні закони практично всіх парламентарних держав проголошують так чи інакше парламент органом держави, який представляє інтереси народу. Так, п. 1 ст. 38 Основного закону ФРН проголошує депутатів Бундестага представниками усього народу. Аналогічні формулювання зафіксовані в конституціях Греції (п. 2 ст. 51), Португалії (ст. 150), Фінляндії (§ 2 Форми правління), Латвії (ст. 64), Македонії (ст. 61), Молдови (ст. 60). Отже, будь- яка установа у системі вищих органів мади повинна бути або поставлена у залежність від парламенту, або зберігати політичну нейтральність. Так і відбувається, у будь-якому разі з формальної точки зору.

2. Наявність посади прем'єр-міністра та уряду як самостійного колегіального органу, наділеного широкими владними повноваженнями. Так, 81 Конституції Греції визначає, що Урядом є Рада міністрів, яка складеться з прем'єр-міністра та міністрів. А пункт 1 ст. 69 Конституції Австрії містить такий припис: «Здійснення вищого управління справами Федерації… доручається Федеральному канцлеру, віце-канцлеру та іншим федеральним міністрам. Вони утворюють у своїй сукупності Федеральний уряд, який очолюється Федеральним канцлером».

Уряд формується тільки парламентським шляхом із числа лідерів партії, яка має більшість у нижній палаті. Участь глави держави -- президента -- у формуванні уряду має суто номінальний характер. Так, згідно з ч. 2 ст. 92 Конституції Італії Президент Республіки володіє правом призначення Голови Ради міністрів і, за пропозицією останнього, міністрів. Але відповідно до ч. 1 ст. 94 Уряд повинен отримати підтримку обох палат Парламенту. Так само станеться і з відставкою уряду. Наприклад, якщо в італійському парламенті розпадеться партійна коаліція і сформується нова правляча група фракцій, це призведе до призначення нових міністрів. Австрійська конституція прямо вказує, шо президент приймає рішення про відставку федеральних міністрів за пропозицією канцлера (ст. 70). Отже, в парламентарній республіці при дотриманні режиму конституційної законності правління завжди має партійний характер. Мабуть, не випадково у державознавчій літературі зарубіжних країн парламентарні форми правління нерідко визначаються як «правління партії», «партійна державність»

3. Відсутність у глави держави значущої політичної влади. Президент, як глава держави у парламентарній республіці, не є самостійним учасником політичного процесу: зміст рішень, які приймаються ним, не залежать від нього, а визначаються, як правило, політичними відповідальними органами -- парламентом, урядом, міністрами. Так, кожний акт, який видається президентом, стає чинним і підлягає. виконанню за умов його контрасигнації (contr -- зустрічне; assignation -- підписання) прем'єр-міністром на документах загальнополітичного змісту або міністром, коли акт глави держави зачіпає відповідну галузь управління.

Глава держави парламентарної республіки формально наділяється значними повноваженнями, але на практиці не справляє майже ніякого впливу на здійснення державної влади. Зокрема, участь президента у законодавстві формальна: він не володіє правом відкладального вето на рішення парламенту. Він не має права також самостійно запропонувати референдум, а тим більше визначити зміст питань, які ставляться на голосування. Будь - яка дія президента, включаючи розпуск парламенту, може бути здійснено також тільки зі згоди уряду. Символічна й участь президента у зовнішній політиці держави, адже зміст міжнародних договорів, рішення про дипломатичні представництва держави приймають прем'єр-міністр і керівник зовнішньополітичного відомства. Глава держави у парламентарній республіці є політично нейтральною посадовою особою (наочний приклад -- монархи Великої Британії, Швеції та Японії).

4. Принцип політичної відповідальності уряду перед парламентом. У парламентарній республіці уряд, міністри несуть відповідальність тільки перед парламентом (як правило, перед нижньою палатою), в усіх без винятку парламентарних державах у конституціях закріплюється інститут політичної відповідальності уряду. Традиційно вважається, що, наприклад, відхилення парламентом важливого урядового законопроекту або іншої важливої пропозиції є вотумом недовіри. Резолюцію про довіру пропонується самим урядом. Він наполягає: якщо законопроект не буде прийнятий, уряд піде відставку. Це спричиняє дострокової розпуск парламенту і нові вибори, цм не завжди влаштовує депутатів. Отже, загрожуючи відставкою, уряд домагається прийняття потрібних йомі законів. Основний закон ФРН, напряв клад, у ст. 67 встановлює, що Бундестаг може висловити недовіру Федеральному канцлеру, але лише за умови обраня більшістю голосів наступника.

5. Зростання ролі голови уряді який визначає його політику -- одна з сучасних тенденцій розвитку системи взаємовідносин вищих органів держави у парламентарній державі. Прем'єр-міністр стає зосередженням усієї державної діяльності. Про це свідчать такі факти: прізвище прем'єр-міністрів Індії Д. Неру, І. Ганді, Р. Ганді знають у всьому світі, тоді як прізвища президентів, які були при урядах цих діячів, мало відомі. Аналогічно небагато людей можуть назвати прізвища у недалекому минулому президента ФРН Р. Герцога, тоді як ім'я канцлера Г. Коля знають чимало. Георгіца А.З. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. - Тернопіль: Астон, 2003. -С. 69-70

Отже, виходячи з перерахованих ознак, ми можемо сформулювати наступне визначення парламентської республіки - це така республіка, в якій президент обирається парламентом, уряд формується парламентом і підзвітний йому. Загальна теорія держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. - Харків: Право,-С. 109