І це не все. Стаття 155 Господарського кодексу України визначає одним з прав інтелектуальної власності у сфері господарювання і комерційну таємницю. При цьому частина 1 статті 162 ГК України встановлює правочинності суб'єктів господарювання по відношенню до комерційної таємниці. Так, власник технічної, організаційної або іншої комерційної інформації має право на захист від незаконного використовування такої інформації третіми особами за умов, що ця інформація має комерційну цінність у зв'язку з тим, що вона невідома третім особам і до неї немає вільного доступу інших осіб на законних підставах, а власник інформації застосовує заходи по охороні її конфіденційності. Законом України «Про інформацію» встановлюється, що інформація, що входить в комерційну таємницю, відноситься до конфіденційної і у зв'язку з цим може бути поширена лише за бажанням її власників, користувачів або розпорядників. Цим же законом встановлюється перелік видів інформації, яка ні за яких умов не може бути визнана конфіденційною, а, отже, і комерційною таємницею. Ці обмеження спрямовані, перш за все, на захист прав людини: знати про стан навколишнього середовища, якості харчових продуктів, стан здоров'я населення, його життєвий рівень, про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадовців тощо. З іншого боку, постановою Кабміну України №611 від 1993 року «Про перелік відомостей, які не складають комерційну таємницю» визначено обсяг інформації, якій ні за яких умов не може бути наданий статус комерційної таємниці. Це: засновницькі документи; документи, що дозволяють здійснювати підприємницьку діяльність в цілому і окремі її види; інформація по усіх формах державної звітності; дані, необхідні для перевірки, нарахування і сплати податків і інших обов'язкових платежів і документи про їх сплату; документи про платоспроможність та інші відомості. Згадані вище акти так чи інакше визначаючи поняття комерційної таємниці, повинні її регламентувати і захищати. Але багато норм цих актів мають характер відсилання, і посилають до спеціального закону, якого в Україні поки немає. 1.2 Охорона інформації що становить комерційну таємницю Умовно виділяють два види охорони інформації, що використовуються в підприємницькій діяльності, тобто два види інформаційної безпеки: пасивну й активну. Пасивна охорона характеризується тим, що власник інформації надає їй режим відкритості, доступності для всіх зацікавлених осіб, але ці особи не можуть використовувати її в комерційних цілях. Саме власникові належить виключне право дозволяти кому-небудь використовувати цю інформацію. Таку охорону інформації встановлюють патентне та авторське право. Захист інтересів власника інформації у випадку її несанкціонованого використання реалізується в судовому порядку на підставі законодавства України. Прикладів інформаційних об'єктів, на які їхні власники поширюють пасивну охорону, досить багато: винаходи, корисні моделі, промислові зразки (дизайн), товарні знаки, фірмові найменування, музичні, драматичні, аудіовізуальні, літературні, письмові здобутки різного характеру, комп'ютерні програми, лекції тощо. Активна охорона інформації, що більше підходить для охорони комерційної таємниці від несанкціонованого власником використання, пов'язана з тим, що власник встановлює певний режим доступу, наприклад, обмежує доступ до інформації вузьким колом фахівців з числа персоналу, організує режимні зони на підприємстві, використовує носії інформації, що роблять неможливим несанкціоноване копіювання тощо. Прикладом інформації, що може підпадати під активну охорону, та становити комерційну таємницю можуть служити відомості типу “ноу-хау”, тобто відомості технічного характеру - режими, методики, технологічні карти тощо, результати різних досліджень, методи управління, а також інформаційні об'єкти, що мають настільки значну комерційну цінність, що власник - з міркувань доцільності або безпеки - надає цій інформації режим обмеження доступу. На сьогоднішній день втратам комерційної таємниці в Україні сприяє безсистемність її захисту. Спостерігається роз'єднаність зусиль держави і приватних підприємців у забезпеченні цілісності інформації, відсутність у власників комерційної таємниці організаційного досвіду щодо її захисту, недостатність правової підготовки та інформаційної культури. При застосуванні організаційно-правового механізму захисту комерційної таємниці постає цілий ряд невирішених питань, серед яких відсутність чіткого визначення поняття “комерційна таємниця” з урахуванням інтересів як юридичних, так і фізичних осіб; розробки механізму здійснення прав власності на інформацію, віднесену до комерційної таємниці; методики визначення її вартості; визначення органу державної виконавчої влади, що буде формувати й реалізовувати державну політику щодо охорони прав на комерційну таємницю тощо. Що стосується визначення органу державної виконавчої влади, який буде формувати й реалізовувати державну політику щодо охорони прав на комерційну таємницю, Законом України “Про Службу безпеки України” в статті 25 визначено, що до обов'язків СБУ віднесено “сприяти у порядку, передбаченому законодавством, підприємствам, установам, організаціям та підприємцям у збереженні комерційної таємниці, розголошення якої може завдати шкоди життєво важливим інтересам України”. Як бачимо, формулювання даної норми не дозволяє чітко визначити, чи є СБУ саме тим органом державної виконавчої влади, який буде формувати і реалізовувати державну політику щодо охорони прав на комерційну таємницю, чи ні. Крім того, законодавець не визначає, що розуміється під поняттям “сприяти”, а також механізм реалізації цього “сприяння”. Необхідно зважати на досить невеликий досвід України щодо захисту комерційної таємниці. В умовах планової соціалістичної економіки СРСР для комерційної таємниці - атрибута ринкових відносин - не існувало ані економічної, ані юридичної основи. Комерційна таємниця в колишньому СРСР замінювалась системою відомчої секретності. Тому важливим є вивчення досвіду компаній провідних країн світу, адаптація іноземного законодавства, що стосується захисту комерційної таємниці до українських реалій. Підсумовуючи викладене, необхідно зауважити, що коли інформація стає об'єктом власності, виникають певні питання щодо правомірності її використання. Це пов'язують з тим, що власність звичайна або інформаційна - це певного роду монополія особи на об'єкт права. Монополія дозволяє отримувати прибутки за дозвіл використовувати об'єкт. А ця можливість - мрія будь-якої структури, як приватної так і державної. Як підкреслюють деякі науковці [1], інформація - це об'єкт який не споживається, який можливо продати безліч разів. Небезпека цього очевидна, адже монополія - це не тільки право дозволяти за гроші, але й забороняти з примхи. 1.3 Відповідальність за розголошення комерційної таємниці З метою забезпечення належного захисту комерційної та банківської таємниці та вдосконалення її правового режиму Національний банк України розробив проект Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" і вніс ці зміни до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України. Статтею 34 Конституції України встановлено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб - на свій вибір. У той же час зазначеною статтею передбачена можливість обмеження цих прав законом для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, а статтею 32 Конституції України встановлено, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.[12 c.789] Законом України "Про інформацію" одним з основних принципів інформаційних відносин визначено законність одержання, використання, поширення та зберігання інформації (стаття 5), а однією з гарантій права на інформацію є встановлення відповідальності за порушення законодавства про інформацію (стаття 10). Статтею 62 Закону України „Про банки і банківську діяльність" передбачено, що особи, винні в порушенні порядку розкриття та використання банківської таємниці, несуть відповідальність згідно із законами України.[8] Було доповнено Кримінальний кодекс України новою статтею 232 „ Розголошення комерційної або банківської таємниці" від 16.12.2004 , у якій передбачається кримінальну відповідальність за незаконне використання або розголошення банківської таємниці особами, яким ця інформація стала відома у зв'язку з виконанням професійних чи службових обов'язків, якщо такі дії завдали матеріальної шкоди банку, іншим юридичним чи фізичним особам або державі. Кримінальний кодекс України передбачає кримінальну відповідальність за порушення правового режиму інформації, що становить передбачену законом таємницю, а саме: шпигунство (ст. 114 КК); незаконне розголошення лікарської таємниці (ст. 145 КК); порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв'язку або через комп'ютер (ст. 163 КК); розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) (ст. 168 КК); незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну чи банківську таємницю (ст. 231 КК); розголошення державної таємниці (ст. 328 КК), втрата документів, що містять державну таємницю (ст. 329 КК), передачу або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави (ст. 330 КК).[12 c.790] До 2004 року порушення правового режиму інформації, яка містить банківську таємницю, не передбачало кримінальної відповідальності, хоча така інформація могла бути використана для недобросовісної конкуренції між суб'єктами підприємницької діяльності, стати передумовою розкрадань, шахрайства та вчинення інших більш тяжких злочинів. Ураховуючи те, що відповідно до чинного законодавства, зокрема Цивільного та Господарського кодексів України, Законів України "Про інформацію", "Про банки і банківську діяльність", "Про державну таємницю" поняття "комерційна таємниця" та "банківська таємниця" не є тотожними і відрізняються одне від одного за своїм змістом, а також те, що згідно із статтею 1076 Цивільного кодексу України банк гарантує таємницю банківського рахунку, операцій за рахунком і відомостей про клієнта, Національний банк України вважав за необхідне встановити окремою статтею кримінальну відповідальність за незаконне розголошення або використання інформації, що містить банківську таємницю.[11 c.87] Суспільне небезпечне діяння полягає в порушенні правового режиму доступу до інформації, яка визнана державою комерційною таємницею, контролюється та охороняється нею (статті 60, 61, 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність", статті 28, 47 Закону України "Про інформацію"). Кримінальна відповідальність за порушення правового режиму комерційної таємниці встановлена в законодавстві багатьох зарубіжних країн. Наприклад, в Австрії, Греції, Данії, Іспанії, Франції, Швеції, Росії, Вірменії та інших зарубіжних країнах з метою юридичного захисту інформації, що містить комерційну таємницю, передбачена кримінальна відповідальність у вигляді позбавлення волі та штрафу.[6 c.190] Також згідно змін до Кримінально-процесуального кодексу України 19.06ю2003 р., КПУ передбачає відповідну норму щодо проведення виїмки з банку документів, які містять банківську таємницю щодо фізичної особи, за вмотивованою постановою судді.