Шляхом Конституції Сполучених Штатів Америки від 17 вересня 1787 року, прийнята на Конституційному Конвенті у Філадельфії, пішла переважна більшість конституцій держав світу: вони закріпили обидва підходи - організаційно-правовий (про "гілки" влади) і політологічний (про владу народу). Так, у Конституції Македонії від 17.11.1991 року, зафіксовано, що суверенітет Республіки виходить від народу і належить народові; а також згадується посеред основоположних цінностей конституційного ладу Республіки поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. Такий же підхід прийнятий і Конституцією Росії від 12.12.1993 року: в якій проголошується влада народу, а також говориться про розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Водночас у деяких сучасних конституціях тріада розподілу влад піддана модифікаціям і доповненням. У Конституції Ірландії 1937 роки, наприклад, називаються чотири види влади - управління, законодавча, виконавча та судова. В Конституції Єгипту із поправками 1980 роки згадується інформаційна влада, під якою розуміються засоби масової інформації.

Розкриваючи зміст даного питання не можна оминути своєю увагою Конституцію Пилипа Орлика, прийняту 5 квітня 1710 року на Козацькій Раді. Проаналізувавши розділ VI цієї Конституції можемо побачити, що Пилип Орлик пропонує проводити державне управління розмежувавши повноваження і об'єднавши всі гілки влади в єдиний державний механізм: "Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме - під час війни, і в умовах миру збирати приватні й публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і незалежні володарі у присутності Його Величності не відмовлялися підкорити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чому ж вільній нації не дотримуватись такого ж прекрасного порядку?". Далі визначалось, що влада в країні належить Генеральній старшині, якій підпорядковуються Полковники, що за характером обов'язків прирівнюються до радників. Щодо законодавчого органу, то від кожного полку повинні були бути обрані декілька знатних ветеранів "досвідчених і вельми заслужених мужів, що повинні були складати публічну раду. Ясновельможний Гетьман (так називає Пилип Орлик в Конституції гетьмана України) за Конституцією прирівнюється до президента у республіці з президентською формою правління. Взаємовідносини в державному механізмі визначаються так: "Генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому Ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо і про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися...і. Після обрання гетьмана повинні бути обрані три Генеральні Ради" [17].

Отже, ще до прийняття Конституції у Сполучених Штатів Америки від 17 вересня 1787 року, в нашій державі було визначено поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, але через її декларативний характер та через відсутність матеріального вираження й до нині обґрунтованою є думка, що саме Конституція Сполучених Штатів Америки, 1787 року є першим джерелом, яке офіційно визначило та закріпило концепцію поділу влади.

В нашій державі також діє принцип розподілу влад на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча влада в нашій країні належить - Верховній Раді України, виконавча - виконавчим органам влади на чолі з Кабінетом Міністрів України, а судова - Конституційному Суду України та судам загальної юрисдикції. Також в Україні запроваджено інститут Президента України, який не належить до жодної з гілок влади та є гарантом суверенітету та незалежності нашої держави. З огляду на те, що наш Основний Закон кожного разу змінювався під новообраного Президента України, можна зробити невтішний висновок, що Конституція України від 28.06.1996 року, що прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України, діє при формуванні гілок влади та державного механізму у всіх інших положеннях, вона нажаль, носить декларативний характер.

Отже, теорія поділу влади займає значне місце в сучасній юридичній та соціально-політичній літературі як Заходу, так й постсоціалістичних країнах. З'ясування і роз'яснення основних положень даної концепції присвячена наукова, популярна та навчальна література. Практично немає таких підручників і навчальних посібників в яких не містилися б глави або розділи, що стосуються даної теорії.

Таким чином, в раціонально влаштованій державі, якою є правова держава, влада здійснюється за допомогою спеціальних органів. Звідси різні галузі влади: законодавча, виконавча і судова. Для того, що запобігти зловживанню владою і виникненню авторитарної, абсолютної влади, не зв'язаної правом, ці гілки не повинні з'єднуватися в руках одного органу, тобто повинні бути роздільні. Розподіл влад таким чином є структуроутворюючим і функціональним принципом раціональної організації і контролю. Розмежування орієнтовано на те, щоб утримати державну владу від можливих зловживань. Всі органи і гілки державної влади покликані бути хоронителями Конституції. Конституція повинна стояти над цими владами, а не влади над Конституцією. Розподіл влад виражається в розподілі компетенції, у взаємному контролі, в системі здержувань і противаг, збалансованості, тобто рівновага досягається через процеси налагодження і взаємопогодження [9].

Правова держава означає відсутність будь-якої необмеженої, абсолютної влади не зв'язаної правом і принципами конституції. З допомогою розподілу влад правова держава організовується і функціонує правовим методом.

Принцип розподілу влад має два аспекти. По-перше, це розподіл влади між самими органами держави. Жодному з органів не належить вся державна влада в її повному об'ємі. Забороняється реалізовувати функції, що належать іншому органу. Розподіл влади слугує засобом стримування влади держави в рамках принципів розвинутого суспільства, слугує механізмом захисту прав особи, закріплених в конституції. По-друге, розподіл влад полягає і в тому, щоб ні один з органів не зайняв авторитарно-абсолютного положення і не перевернув право і конституцію. Таким чином, положення про те, що розподіл влад являє собою розподіл роботи в державному механізмі з ціллю раціоналізації та контролю є цілком прийнятним щодо реалій нинішнього життя.

Розподіл влад - це не тільки юридичний і організаційний, але й соціально-політичний принцип, що дозволяє з'єднати такі протиречиві аспекти соціального життя, як влада і свобода, закон і право, держава і суспільство.

Джерелом влади є народ, який передає її відповідно до Основного Закону органам влади, що формуються його волею через процедуру виборів. Владні інституції одержують певні повноваження, визначені Основним Законом, відносно народу. При визначенні цих владних повноважень слід пам'ятати, що влада, яка вкрай необхідна для нормального функціонування держави, для захисту її громадян від зовнішніх і внутрішніх загроз, може виявитися неспроможною виконувати свої функції, а також застосовувати повноваження на шкоду народу чи навіть перетворитися на деспотію.

Саме тому одним із головних завдань і проблем будь-якої конституції є питання повноважень органів державної влади та їх взаємовідносин між собою. Для прихильників теорії розподілу влад ще в давні часи було зрозуміло, що держава існує для людей, а не навпаки. Тому органи державної влади повинні мати стільки влади, скільки необхідно для забезпечення прав і свобод громадян, охорони їх власності, захисту від загроз. Однак, щоб не допустити надмірної концентрації влади в одному органі, що неминуче веде до встановлення тоталітарного режиму, владні повноваження повинні бути розподілені між різними органами [9].

Доктрина розподілу державної влади на три гілки - законодавчу, виконавчу і судову, авторами якої були англійський філософ Джон Локк та французький вчений і просвітитель Шарль Монтеск'є, визнана у цивілізованих державах світу як загальнодемократичний принцип та існує вже понад двісті років. Хоча в Україні, як уже зазначалося в попередньому розділі, спроба законодавчого закріплення цього принципу була зроблена ще на початку XVIII століття у Конституції Пилипа Орлика від 05.04.1710 року, однак до його осмислення і послідовного втілення у життя наше суспільство підходить лише тепер [7].

Вперше принцип розподілу влади був запроваджений на практиці у 1787 році творцями Конституції Сполучених Штатів Америки, яка є чинною й сьогодні, Гамільтоном, Джейом, Медисоном у знаменитих "Federalist Paperes". Юридична форма закріплення ідей розподілу влад тут мала вигляд функціонального визначення кожного з вищих органів держави (конгресу, президента, верховного суду) як органів, які здійснюють відповідно законодавчу, виконавчу і судову владу. Саме така форма закріплення ідей розподілу влад стала найпоширенішою в конституційній практиці країн світу.

На відміну від теорії розподілу влад демократичних країн, у тоталітарних суспільствах цей принцип ніколи не визнавався навіть концептуально. В.І.Ленін вказував, що радянська система не визнає буржуазного поділу влад і виходить з єдності законодавчої та виконавчої діяльності при верховенстві Рад. На території Союзу Радянських Соціалістичних Республік та й в інших країнах соціалістичного табору, де при владі були комуністичні партії, мало в кого виникав сумнів у ненормальності ситуації, коли вся повнота влади в державі належала єдиному органу, причому, здебільшого, він не мав будь-якої конституційної легітимності, оскільки був найвищим партійним статутним органом. Багато хто й досі пам'ятає, як у Радянському Союзі найважливішими постановами, що регулювали все життя країни, були спільні постанови Політбюро Комуністичної партії та Ради Міністрів Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Це стосувалось і України, хоча за Конституцією Української Радянської Соціалістичної Республіки від 1978 року вища державна влада належала зовсім іншому органові - Верховній Раді Української Радянської Соціалістичної Республіки. Фактично ж владу здійснювала Комуністична партія на підставі стаття 6 Конституції Союзу Радянських Соціалістичних Республік, яка проголосила її ядром політичної системи, державних і громадських організацій. Навіть у період перебудови кінця 80-х років структура вищої влади Союзу Радянських Соціалістичних Республік у цьому аспекті залишалася незмінною. Створений так би мовити представницький орган - З'їзд народних депутатів Союзу Радянських Соціалістичних Республік - був вищим державним органом (законодавчим, розпорядчим і контрольним одночасно), який міг розглянути і прийняти рішення з будь-якого питання [8].

Всі інші державні органи (Президент, Уряд, суди) формувалися ним і відповідали перед ним. За всю історію існування Радянського Союзу у ньому ніколи не було органу конституційної юрисдикції. Місцеві ради вважалися органами державної влади на місцях, тобто місцеве самоврядування як таке було відсутнім. Усе це свідчило про не сприйняття розподілу або сегментації (розпорошення по горизонталі та вертикалі) публічної влади навіть у формально-правовому розумінні [8].

Як бачимо, конституційне закріплення концентрації влади в одному органі, при засиллі однієї політичної партії, веде до повного підкорення всієї влади в країні владою партійною. А це прямий шлях до встановлення партійної диктатури.