Хоча принцип розподілу державної влади був проголошений в Україні ще в 1990 році у Декларації про державний суверенітет, реальне розмежування всіх гілок влади знайшло втілення лише у Конституції України від 28.06.1996 року, що прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України. Вона не лише сформулювала поділ влади як один із принципів конституційного ладу держави, а й закріпила його через перерозподіл повноважень між вищими владними інституціями [6].

Це зроблено двома способами:

1) наділення гілок влади самостійними повноваженнями,

2) створення системи стримувань і противаг між суб'єктами владних стосунків (Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України і Конституційним Судом України).

Значення сегментації публічної влади для українського суспільства виражається в таких її завданнях:

1. Необхідність створення механізму стримувань і противаг для недопущення узурпації влади чи зловживання нею.

2. Утворення механізму співробітництва і взаємодії вищих органів влади на основі принципів їх взаємозв'язку та спеціалізації.

3. Обмеження (лімітування) державної влади як такої для становлення інститутів громадянського суспільства.

4. Відокремлення місцевого самоврядування від системи державних органів, сприяння його становленню та розвитку [6].

Отже, оцінюючи двохсотлітню дію системи поділу влади, американські автори констатували: "Незважаючи на те, що ця система стала причиною певної неефективності центрального уряду, вона була колосально успішною у досягненні цілі, поставленої творцями конституції, - уникнення тиранії" [13].

РОЗДІЛ ІІІ. ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА

Законодавча влада - це делегована народом своїм представникам у парламенті державна влада, що має виключне право приймати закони [12].

В різних країнах законодавча влада іменується по різному: в Україні це Верховна Рада України, в Росії - Державна Дума, в Сполучених Штатах Америки - Конгрес тощо.

Назва гілки влади "законодавча" не означає, що, крім основної законодавчої діяльності (законодавча функція), представницькі органи не здійснюють ніякої іншої діяльності.

Не менш істотною функцією законодавчої влади є фінансова, яка реалізується в праві щорічно затверджувати бюджет країни.

Є засновницька функція, яка здійснюється через участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і судових органів. Показником прояву "стримувань і противаг" слугує контроль, здійснюваний законодавчим органом, за роботою уряду, інших посадових осіб виконавчої влади (контрольна функція). Вираження недовіри уряду, перевірка виконання законів, парламентські розслідування слугують потужними стимулами парламентського контролю. Проте головною особливістю організації та діяльності парламенту є його представницький характер. Парламент можна назвати владою прямого загальнонародного представництва [15].

Таким чином, слід виділити такі укрупнені функції парламенту:

- представницьку,

- законодавчу,

- фінансову,

- засновницьку,

- контрольну.

Розглянемо діяльність законодавчої гілки влади на прикладі Українського парламенту.

Відповідно до Конституції України від 28.06.1996 року, що прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України [1].

Назва „Верховна Рада" вперше була вжита в радянській конституції 1937 року, але існування представницьких структур влади - давня українська політична традиція, яка періодично відновлювалася протягом сторіч. У давньоруських містах і князівствах Київської Русі в якості представницького органу існувало віче, в часи Запорізької Січі - козацькі ради, пізніше існували сходи по селах та повітах, у 1917-1918 роках діяла Центральна Рада Української Народної Республіки.

Верховна Рада незалежної України розпочинає свій відлік від 16 липня 1990 року. У цей день Верховна Рада Української Радянська Соціалістичної Республіки ХІІ-го скликання проголосувала за Декларацію про державний суверенітет України. Згідно з цим документом було скасовано статтею 6 Конституції Української Радянської Соціалістичної Республіки про керівну роль Комуністичної партії та проголошено розмежування влади на законодавчу, виконавчу та судову як принцип побудови державного механізму [7].

З 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада України одностайно підтримала "Акт проголошення незалежності України", почалося відродження парламенту в нових умовах суверенної держави. У лютому 2000 року Верховною Радою України було прийнято рішення про зміну обчислень її скликань. Відтепер ХІІ скликання парламенту, яке працювало на постійній основі з 1990 року по 1994 рік, стало іменуватися першим скликанням Верховної Ради України.

В Україні запроваджено однопалатний Парламент, що в цілому на сучасному етапі відповідає конституційній формі державного устрою України як унітарної держави.

Конституційний склад Верховної Ради України становить 450 народних депутатів, котрі обираються шляхом таємного голосування на п'ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права [1].

Керує Верховною Радою України Голова Верховної Ради України, який обирається народними депутатами таємним голосуванням. У Голови Верховної Ради України є два заступники, які обираються народними депутатами таємним голосуванням за пропозицією Голови. Роботу Голови Верховної Ради України і його заступників забезпечують відповідні секретаріати [1].

Основними галузевими органами Верховної Ради України є її комітети, які здійснюють законопроектну роботу. Комітет, визначений головним розробником з певного законопроекту чи проекту іншого акту Верховної Ради України, узагальнює та систематизує пропозиції, поправки та висновки інших комітетів та готує їх на розгляд Верховної Ради України.

Верховна Рада України у межах своїх повноважень може організовувати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.

Для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, Верховна Рада України може створювати тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувало не менше третини від конституційного складу Верховної Ради України [7].

Для контролю за використанням коштів Державного бюджету від імені Верховної Ради України створюється Рахункова палата.

Народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі.

Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги на вірність Україні. Відмова скласти присягу призводить до втрати депутатського мандата.

Народним депутатам гарантується депутатська недоторканість [1].

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України [16].

Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менше двох третин від її конституційного складу. Верховна Рада України працює сесійно. Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року. Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування, яке здійснюється народними депутатами особисто. Нажаль цей принцип не дотримується самими депутатами, але нинішня влада робить намагання щодо виправлення порушення цієї норми Конституції України від 28.06.1996 року, що прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України [1].

Парламент України розпочинає свою діяльність з обрання зі свого складу Голови Верховної Ради України, Першого заступника Голови Верховної Ради України і заступника Голови Верховної Ради України. Також парламент затверджує перелік комітетів, які здійснюють законодавчу роботу.

Закони, прийняті Верховною Радою України, підписує Президент України, який має право вето щодо них.

До основних повноважень і завдань Верховної Ради України належить:

1) внесення змін до Конституції України,

2) призначення всеукраїнського референдуму з визначеного кола питань,

3) прийняття законів,

4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього,

5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики,

6) призначення виборів Президента України,

7) надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України,

8) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладання миру,

9) схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України,

10) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля тощо [6].

Верховна Рада України за пропозицією не менш третини народних депутатів від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від її конституційного складу [15].

Отже, законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади. Проте, є сутнісні і політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають із її делегованості, визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися лише купою фраз на папері, повинний відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальному праву - конституції.

влада поділ законодавчий виконавчий

РОЗДІЛ ІV. ВИКОНАВЧА ВЛАДА

Виконавча влада - це влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд [2].

Назва уряду встановлюється конституцією і законодавством. Частіше за все уряд має офіційну назву - Ради або Кабінети міністрів. У Швейцарії, наприклад - це Федеративна Рада, в Італії - Рада Міністрів, у Японії - Кабінет.

Основною діючою особою уряду є його глава. Найчастіше він зветься прем'єр-міністром, хоча прийняті і інші титули: голова, канцлер тощо. У президентських республіках, наприклад Сполучених Штатах Америки, систему органів виконавчої влади очолює президент, а посада прем'єр-міністра відсутня.

У ряді країн зі змішаною формою правління, до яких відноситься й Україна, виконавчої влади роль центру розподіляється між главою та президентом. При цьому головні повноваження можуть бути сконцентровані або у президента, або у прем'єр-міністра.

Відставка прем'єр-міністра з будь-яких причин практично завжди веде до відставки уряду в цілому. Склад уряду визначається його главою, а участь парламенту та глави держави в цьому процесі багато в чому має формальний характер. Вибір же прем'єр-міністра зумовлений не тільки його особистими уподобаннями, а й передусім загальними політичними чинниками - розстановкою сил у парламенті та в партії, яку він репрезентує [5].