Міністерство освіти і науки України

Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого

І Н Д И В І Д У А Л Ь Н А Р О Б О Т А

З ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

«Роль судової практики і судового преценденту у формуванні права»

Виконав:

Студент 1 курсу 4 групи факуоьтету №10

Опанасюк Євген

План

1. Поняття та етапи формування права

2. Судова практика: поняття, види, функції

3. Місце судового прецеденту в системі джерел права України

4. Значення судової практики і судового прецеденту у формуванні права країн романо-германської та англо-американської правової сім'ї

5. Роль судової практики і судового прецеденту у формуванні права України

Висновки

Список використаних джерел

1. Поняття та етапи формування права

Конституційне проголошення України правовою соціальною державою зумовлює необхідність не лише закріплення верховенства права у всіх сферах життєдіяльності суспільства, а і гарантування його впровадження в практику суспільного і державного будівництва, підвищення рівня законності та правопорядку. У зв'язку з цим значно збільшується роль і значення для розвитку держави і права наукових розробок проблем сутності, природи та значення інститутів правоутворення, правотворчості та законодавчої діяльності в контексті забезпечення верховенства права. В юридичних джерелах неодноразово наголошується на тому, що “питання виникнення та утворення права, тобто питання, яким чином виникає право, до сих пір не вирішено наукою позитивно. Існує ряд гіпотез, з яких жодна не може бути прийнята без суттєвих зауважень”; а винайдення єдиної відповіді щодо формування права, перш за все ускладнено відсутністю одностайності розуміння передумов виникнення права.

Зазначена проблематика є досить актуальною для України на сьогодні, оскільки модернізація вітчизняних державно-правових інституцій потребує адекватного (сучасного) та ефективного правового регулювання, що забезпечується, перш за все, за допомогою досконалого механізму правотворення.

В сучасних умовах розвитку держави і права підвищується потреба у науковому переосмисленні сутності і цінності права, механізму його утворення, значення для розвитку правової системи та оновлення державно-правових інституцій в контексті становлення державності.

Етимологія слова “правоутворення” полягає в органічному поєднанні двох самостійних слів “право” та “утворення” або “творення”. Поняття “право” визначається в тлумачному словнику української мови як здійснювана державою форма законодавства, що залежить від соціального устрою країни; система встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки, які виражають волю панівного класу або всього народу. Тлумачення слова “право” вкладає у зміст цього явища соціальну природу загальнообов'язкових норм (правил), що є похідними від соціального устрою країни. В свою чергу поняття “утворення” (дія за значенням “утворювати”, “утворитися”) визначається як певна праця, творча діяльність (процес), що викликає появу або виникнення чого-небудь. Самостійного тлумачення поняття “правоутворення” у словнику не надається. Поєднуючи надані визначення вказаних слів, що об'єднані у словосполученні “правоутворення”, можливо зробити висновок про те, що зазначене словосполучення “правоутворення” позначає певну творчу діяльність, яка націлена на появу (виникнення) системи встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил (норм) поведінки, які мають безпосередню залежність від соціального устрою країни.

Враховуючи вказані вище підходи до тлумачення поняття “правоутворення”, вказуючи на їх неоднозначність та відзначаючи актуальність визначення поняття на сьогодні, на нашу думку, правоутворення являє собою соціальний, гносеологічний, творчий процес формування, закріплення та введення в дію правових норм у вигляді системи нормативно-правових актів держави, що обумовлений рівнем суспільного розвитку та забезпечує прямопропорційну залежність між потребами суспільства та адекватним якісним рівнем законодавчої бази.

Правоутворення як процес виникнення і становлення права складається з трьох етапів:

1. формування певних суспільних відносин в громадському житті, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру, тобто відбувається їх самоврегулювання;

2. узагальнення державою конкретних правових відносин, що виникли еволюційним шляхом, формулювання відповідних правил поведінки загального характеру та їх відображення у нормативно-правових актах чи інших правових документах;

3. втілення формалізованих правових норм в конкретні суспільні відносини, але вже більш упорядковані, стабільні, захищені.

На сьогодні в Україні процес правоутворення відбувається в надзвичайно складних умовах. В суспільстві проходять трансформаційні процеси, які на фоні низької правової культури населення призводять до зниження рівня законності і правопорядку. Все це відбувається при поглибленні кризових явищ в економічній, фінансовій та бюджетній сферах. Узагальнюючи особливості сучасного правоутворення як умови становлення державності в Україні, можливо зупинитися на наступних аспектах зазначеної проблематики:

- за сучасних умов розбудови державності та правової системи в Україні інститут правоутворення потребує посиленої уваги зі сторони науковців, що пов'язується із виробленням цілісної науково обґрунтованої концепції правоутворення;

- інститут правоутворення розвивається в умовах загальної політизації соціальних інституцій, що впливає на розвиток законодавчої бази України в контексті правового закріплення інтересів тих політичних сил, що мають домінуюче значення та відіграють провідну роль на політичній арені. Тим самим, зміст правоутворення набуває рис політичної змагальності між різноманітними політичними силами та інтересами, що були закріплені у політичних програмах;

- інтеграційний характер розвитку України, що націлений на активізацію участі України у розвитку міжнародного співробітництва, участі у міжнародних (міждержавних) об'єднаннях передбачає гармонізацію розвитку законодавчої бази України із розвитком міжнародного права та законодавства іноземних держав;

- поточне становлення інституту правоутворення як елементу правової системи відбувається в умовах відсутності наукових шкіл і традицій правотворення, що пояснюється відсутністю належної наукової уваги до проблем сутності і значення правотворчості як цілісного явища, що має утворюючий характер по відношенню до держави, права та правової системи.

2. Судова практика: поняття, види, функції

Що є судовою практикою? Питання цілком природне, оскільки навіть сьогодні, за поширеної популяризації юридичних знань, звертаючись до цього терміну, зустрічаємо різні і навіть абсолютно полярні думки у статтях, монографіях, підручниках, виступах посадових осіб. Наприклад, проаналізувавши зміст розділу «Судова практика» найпопулярнішого українського юридичного порталу www.liga.ua, ми змушені визнати, що він перенасичений рішеннями і постановами Пленуму Верховного Суду України, тоді як практику районних судів у розділі майже не представлено. Водночас не можна не пригадати збірник «Бюлетень законодавства і юридичної практики України. Практика судів України в цивільних справах», де велику його частину становить практика нижчих судів. Так чому в першому випадку укладачі обмежилися лише рішеннями Верховного Суду? Через недоступність відповідної інформації з нижчих ланок судової системи, що в принципі виключається за умов існування і функціонування Єдиного державного реєстру судових рішень чи це є їхнім концептуальним переконанням? Які ж акти судової влади можна однозначно включити до поняття судової практики?

По-перше, необхідно усвідомити таке. Ні за радянських часів, ні на сучасному етапі єдиного уніфікованого визначення поняття «судової практики» не було і немає. Взагалі це питання поставало найчастіше в контексті з'ясування вченими юридичної природи постанов Пленуму Верховного Суду та можливостей їхнього визнання джерелами права. Відповідно автори намагалися дійти правильних висновків з цього приводу через такі поняття, як судовий прецедент, судова правотворчість, судова практика нарешті. Висновки були різні, як і власне визначення вищезазначених понять. Єдине, в чому збігались думки,- це визнання особливого статусу актів пленумів Верховних судів радянських республік і CPCP, однак остаточні положення тим не менш були не просто різні, а навіть протилежні.

Зокрема, Й.C. Іоффе, не визнаючи судової практики джерелом права, намагався довести, що керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду CPCP мають нормотворчу силу шляхом відокремлення останніх від судової практики. «Від керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду слід відрізняти судову практику. Під судовою практикою розуміють узагальнене вираження єдиної лінії радянських органів при вирішенні справ даної категорії, що знаходить своє втілення у рішеннях та ухвалах народних судів і вищих судових інстанцій, які вступили в законну силу». Якщо не зосереджувати увагу на висновках щодо можливості визнання судової практики джерелом права, то, на нашу думку, в самій тезі яскраво проступає її антитеза. Чим же ще є роз'яснення Пленуму Верховного Суду, як не найвищим вираженням, так би мовити, квінтесенцією такої «єдиної лінії» судових органів при вирішенні тих чи інших категорій справ? Таким чином, виключення вищезазначених актів судової влади з поняття судової практики за таким критерієм вважається нам не зовсім доцільним. Ми не можемо в цьому сенсі погодитися з Й.C. Іоффе. Подібної точки зору дотримувався і C. Вільнянський, хоча свої висновки він обгрунтував дещо інакше. Розуміючи під судовою практикою правові положення, що виникли внаслідок постійного й одноманітного застосування їх у діяльності суду при розгляді конкретних справ, він також виключав керівні роз'яснення з поняття судової практики, оскільки останні не є рішеннями у конкретних справах, з яких, власне, і складається судова практика.

Абсолютно протилежною з цього приводу була думка П. Орловського. Знову ж таки, розглядаючи можливості визнання судової практики джерелом права, він розумів під судовою практикою не окремі судові рішення та ухвали навіть і вищого судового органу -- Верховного Суду CPCP,- а саме висновки й узагальнення, зроблені Пленумом Верховного Суду CPCP з низки одноманітних судових рішень, що застосовуються судовими органами протягом певного періоду в одноманітних справах. Таким чином, ним визнається, що виключно Пленум Верховного Суду CPCP створює судову практику у формі своїх висновків та узагальнень.