Рене Давид виділяє три періоди у формуванні романо-германської правової сім'ї. Першим періодом він вважає період, який передує XIII століттю, коли збиралися матеріали, але поки що ще були відсутні спроби синтезувати їх. На даному етапі ще не було системи у будь-якому вигляді. Другий період розпочався з відродження вивчення римського права в університетах. Протягом п'яти століть у системі панувала доктрина, під визначальним впливом якої еволюціонувала і правова практика в різних державах. Доктрина, разом зі школою природного права, підготувала підґрунтя для наступного періоду, в якому ми знаходимося і в даний час - періоду, де переважає законодавство [14].

Створення романо-германської правової сім'ї пов'язано з відродженням, яке відбулося в XII і XIІІ століттях на заході Європи. Це відродження проявилося у всіх сферах; одним з його важливих аспектів був юридичний. Нове суспільство знову усвідомило необхідність права; воно почало розуміти, що тільки право може забезпечити порядок і безпеку, яких вимагає Божественний задум і які необхідні для прогресу. Ідеал християнського суспільства і ідея створення на Землі Граду Божого, заснованого на милосерді були відкинуті. Церква почала більш чітко розрізняти релігійну громаду віруючих і світське суспільство, суд совісті і правосуддя і створила в цю епоху канонічне приватне право. У XIII столітті вже перестали ототожнювати релігію і мораль з громадянським порядком і правом; за правом знову була визнана його власна роль і автономія, що з цього часу стало характерною рисою для західного способу мислення і цивілізації [6, с. 147].

І хоча ідея про те, що суспільство повинно керуватися правом і підкорятися нормам розуму, не була зовсім новою. У відносинах між приватними особами вона допускалася римлянами. Але повернення до цієї ідеї в XII столітті - революційний крок. Філософи та юристи стверджували, що суспільні відносини мають бути засновані на праві і що потрібно покласти кінець режиму анархії і сваволі, який панував протягом століть. Вони хотіли нового права, заснованого на справедливості, осягнути яку дозволяє розум, вони одночасно засуджували сваволю і відкидали звернення в цивільних відносинах до надприродного. Цей рух в XII і XIII століттях був настільки ж революційним, як у XVIII столітті рух за заміну особистої влади демократією або рух XX століття, який прагнув замінити анархію капіталістичного ладу марксистською громадською організацією. Громадянське суспільство має ґрунтуватися на праві: право має забезпечити в громадянському суспільстві порядок і прогрес. Ці ідеї стають пануючими в Західній Європі в XII і XIII століттях і будуть там безроздільно панувати аж до наших днів [11, с. 116].

Зародження романо-германської правової системи в XII і ХIII століттях жодним чином не є результатом затвердження політичної влади чи централізації, здійсненої королівською владою. Цим романо-германська правова система відрізняється від англійського права, де розвиток загального права був пов'язаний з посиленням королівської влади та з існуванням сильно централізованих королівських судів. На Європейському континенті нічого подібного не спостерігалося. Система романо-германського права, навпаки, стверджується в епоху, коли Європа не тільки не становить єдиного цілого, але сама ідея такого роду здається нездійсненною. У цю епоху стає очевидним, що зусилля папства або імперії не приведуть до відновлення в політичному плані єдності Римської імперії. Система романо-германського права ніколи не ґрунтувалася ні на чому іншому, крім спільності культури. Вона виникла і продовжувала існувати незалежно від будь-яких політичних цілей; це важливо підкреслити [14].

Отже, романо-германська правова сім'я виникла в XII і XIІІ століттях на заході Європи і ії виникнення пов'язано з відродженням, яке відбулося у ті часи. Одним з найважливіших аспектів відродження був юридичний. Нове суспільство знову усвідомило необхідність права вважаючи, що тільки право може забезпечити порядок і безпеку, яких вимагає Божественний задум і які необхідні для прогресу. Ідеал християнського суспільства, заснованого на милосерді і ідея створення на Землі Граду Божого були відкинуті. Перестали ототожнювати релігію і мораль з громадянським порядком і правом. За правом знову була визнана його власна роль і автономія і з цього часу це стало характерною рисою для західного способу мислення і цивілізації де суспільні відносини мають бути засновані на праві.

2. Роль університетів у формуванні романо-германської правової системи

Як вже зазначалося вище, основним джерелом, звідки поширилися нові ідеї, які сприяли відродженню права, стали виниклі в Західній Європі осередки культури. Головна роль при цьому належала університетам, з яких першим і найбільш відомим був Болонський університет в Італії. Саме з повернення вивчення римського права в університетах розпочався другий період. Протягом п'яти століть у системі панувала доктрина, під визначальним впливом якої еволюціонувала і правова практика в різних державах.

Основою викладання права у всіх університетах Європи стало римське право і поряд з ним канонічне право [1, с. 38].

На противагу різновидам і недосконалості місцевих звичаїв існувало право, придатне для вивчення і цікаве для всіх - і професорів, і студентів. Це було римське право. З цим правом легко було ознайомитися: кодифікації Юстиніана викладали його норми мовою, яку Церква зберегла і спростила, на мові, якою користувалися всі канцлерства і всі вчені, - на латині. Римське право було правом блискучої цивілізації, що простягалася від Середземного моря до Північного, від Візантії до Бретанії, що викликала в душі сучасників схоже на ностальгію почуття єдності, втраченого християнським світом. Римське право, яким керувалася Церква і яке було основою канонічного права, яке внесло у нього лише невеликі доповнення і оновлення, тривалий час піддавалося критиці. Говорилося, що воно створено язичницьким світом, було плодом цивілізації, яка не знала Христа, що воно пов'язане з філософією, що суперечить поглядам Євангелія, Святих Отців Церкви і християнства [7, с. 69].

Будувати суспільство на основі римського права вважолося порушенням Божественного закону, пошуком справедливості за рахунок і на шкоду милосердя.

Фома Аквінський на початку XII століття поклав край цій критиці. В його працях використовуються праці Аристотеля і обґрунтовується думка, що дохристиянська філософія, яка ґрунтувалася на розумі, значною мірою відповідала Божественному закону та сприяла “вигнанню бісів” з римського права.

Творчість Фоми Аквінського знаменувало остаточну відмову від всяких спроб побудувати громадянське суспільство за Апостольським зразком, який заснований на милосерді. З працями Фоми Аквінського зникла остання перешкода на шляху відродження вивчення римського права. Лише значно пізніше в університетах почали викладати національне право. Шведське право викладається в Уппсалі з 1620 року, кафедра французького права була створена в Сорбоні в Парижі в 1679 році. Але в більшості країн національне право почали викладати в університетах лише в XVIII столітті: у 1707 році - у Віттенберзі, першому університеті, де викладалося німецьке право; в 1742 році - в Іспанії; в 1758 році - в Оксфорді і в 1800 році - в Кембриджі в Англії; в 1772 році - в Португалії. До XIX століття і до періоду національних кодифікацій римське право викладалося у всіх університетах, і його вивчення становило основу освіти; викладання ж національного права мало другорядне значення. Вивчення римського права у всіх університетах мало першорядне значення протягом багатьох століть. Цей феномен відродження вивчення римського права вийшов за своїм значенням за рамки Болонського університету, з одного боку, і за межі XII і XIII століть - з іншого [2, с. 12].

Викладання римського права в університеті зазнало певної еволюції; ряд шкіл, кожна зі своїми завданнями й своїми власними методами, змінювали одна одну. Перша з них - школа глосаторів - прагнула встановити первісний зміст римських законів. Багато розділів кодифікацій Юстиніана були на той час забуті, оскільки вони говорили або про вже зниклі відносини (наприклад, рабство), або про відносини, регламентацію яких взяло на себе канонічне право Церкви (шлюби, заповіти). Підсумком роботи представників цієї школи стала у XIII столітті узагальнююча праця найвідомішого італійського юриста Аккурсія (1182 - 1260 рр.), до якої увійшло близько 96 тисяч Глосс [3, с. 25].

Зі школою постглосаторів в XIV столітті пов'язана нова тенденція. Ця школа провела зовсім іншу роботу: римське право було очищено і піддане переробці. Таким чином воно було підготовлено для зовсім нового періоду подальшого розвитку (торговельного права, міжнародного приватного права) і в той самий час систематизовано та впорядковано, різко контрастуючи з хаосом дигест і з казуїстичним і емпіричним духом юрисконсультів Риму. Відтепер юристи прагнули практично використовувати римське право, пристосувати його рішення до нових умов. У XIV і XV століттях під назвою “usua modernus Pandectarum” в університетах викладається римське право, сильно видозмінене під впливом канонічного права. Відповідно до схоластичних методів, при вирішенні різних проблем, робилися посилання на думку Бартолі, Бальді, Азо і інших постглосаторів; істотне місце займали також спроби опертися на “спільну думку знаючих” (communis opinio doctrum) [5, с. 238].

Описане вище допомагає зрозуміти, чім є романо-германська правова система. Ця система прагне показати юристам мету їх діяльності, словник і методи, орієнтувати їх у пошуках справедливих рішень. Це творіння університетів не можна зрозуміти, не звернувшись до поняття природного права.

Систематизоване і пристосоване юристами до потреб нового суспільства право, яке викладалося в університетах, починаючи з епохи постглосаторів, все більше і більше відходить від права Юстиніана. Воно стає систематизованим правом, заснованим на розумі і призначеним в силу цього для загального застосування. Турбота про повагу римського права уступає в університетах місце прагненню встановити та викласти принципи права, які є у всіх відносинах вираженням раціональних начал.

Нова школа, іменована доктриною природного права, перемагає в університетах у XVII і XVIII століттях.

Ця школа у багатьох істотних відносинах відрізняється від постглосаторів. Вона відмовилася від схоластичного методу, прагнула, слідуючи точним наукам, бачити в праві логічну аксиоматизовану систему. Вона відходить від ідеї природного порядку речей, заснованого на волі Бога, ставить у центр будь-якого суспільного ладу людину, підкреслюючи невід'ємні “природні права”. Відтепер в юридичній думці запанувала ідея суб'єктивного права [5, с. 286].

Всупереч своїй невдалій назві школа природного права бачила в праві не якесь природне явище (як продиктована Богом природа речей у постглосаторів), а творіння людського розуму, визнаного відтепер єдиною направляючою правовою силою. В епоху панування філософії освіти юристи надихалися ідеєю універсалізму і прагнули до створення таких норм справедливості, які утворюють загальне незмінне для всіх часів і народів право (Нові статути, які маркіз де Помбалу дав у 1772 році Університету в Коїмбре, наказували, що відтепер викладання має вестися не на базі римського права, воно повинно ґрунтуватися на порівняльному праві та принципах, визнаних усіма цивілізованими народами. Ці засади посилили тенденцію до злиття місцевих і регіональних звичаїв. Висування на перший план розуму як сили, яка творить право, підкреслювало нову важливу роль відведену закону, і відкривало шлях кодифікації [8, с. 132].