До складу таких великих компіляційний робіт можна віднести “Кутюми Бове” Ф. де Бомануара (1247/1254 - 1296 рр.) у Франції, “Саксонське зерцало” Е. фон Репкова у Німеччині (прибл. 1180 - 1233 рр.) і в якійсь мірі так звані “Провінційні закони” у Норвегії та Швеції , записані лагманами. З іншого боку, застосування правового звичаю стало активно стримуватися канонічним правом і так званим правом вчених та університетів (тобто правовою доктриною, на яку як на джерело права все більш активно посилалися суди при вирішенні справ) [6, с. 237].

Навіть при створенні великих компіляцій звичайного права останні не могли претендувати на всебічне, всеохопне регулювання суспільних відносин які існували. І тому укладачі компіляцій та їх редактори самим життям все більше підштовхували до висновку про другорядне значення місцевого звичаю як джерела права. Самі мінливі умови життя змушували компіляторів відкидати зокрема місцевого значення, відходити від казуального характеру творів і наближатися до універсалізму правових норм. У міру розширення державного регулювання видавалося все більше законів, що зачіпають публічне право (державне, кримінальне, адміністративне, процесуальне). Однак не можна сказати, що у всіх сферах публічного права романо-германської системи звичай поступався місцем закону однаково швидко. Так, у Швеції та Фінляндії у Загальних уложеннях 1734 р., в розділі, що був присвячений процесуальному праву, було закріплено правило, що судді можуть застосовувати процесуальні звичаї, якщо в законі не передбачено відповідної правової регламентації. У Фінляндії, де цей розділ Уложення діяв до 1948 р., суддям дозволялося використовувати місцеві звичаї (підтверджуючи особистим переглядом письмові докази та свідчення фахівців) [9, с. 538].

В основному сфера дії звичаю обмежувалася приватноправовими відносинами між окремими громадянами (тобто сферами цивільного, сімейного, земельного права). Наприклад, у фінській Карелії і в східній Фінляндії до цих пір існує звичай, згідно з яким жінка повинна мати певну кількість приданого при укладанні шлюбного договору. Судова практика грає помітну роль як джерело права як в романо-германській, так і в англосаксонській системі. У романо-германській правовій сім'ї, де визнається формальний пріоритет закону, суддя, не перетворюючись на законодавця, створює норми тоді і там, коли і де в суспільних відносинах існують прогалини, не врегульовані законом. Це робиться шляхом винесення судових рішень співвідносних з аналогією закону. Недарма статтею 1 Цивільного кодексу Швейцарії встановлено, що “... при відсутності закону і звичаю суддя повинен приймати рішення на підставі такого правила, яке він встановив, якби був законодавцем, слідуючи традиції і судовій практиці” [3, с. 24]. Але судова нормотворчість в цієї правової сім'ї допускається, по-перше, в рамках принципів права, встановлених законодавцем, по-друге, лише в тій мірі, в якій вони не коливають пріоритет і верховенство закону. Крім того, судова нормотворчість не повинна носити загально-універсального характеру.

Незважаючи на останню обставину в державах з романо-германською правовою системою з часом зростає кількість збірників судових рішень і довідників по судовій практиці (з такими тлумаченнями, які дещо відрізняються від простих різноваріантних тлумачень норм права при їх застосуванні). Це не можна не враховувати, говорячи в наші дні про роль судової практики як джерела права в романо-германській правовій сім'ї. В даний час офіційні загальнодержавні збірники судової практики видаються в таких країнах групи романо-германської правової сім'ї як Німеччина, Іспанія, Італія, Туреччина, Франція і Швейцарія [15].

Сучасний російський правознавець Кулябін А.І. відзначає, що на структуру, правове становище і співвідношення вищих органів державної влади значний вплив робить характер правової системи, якій складався в державі. Різниця країн романо-германської правової сім'ї та країн англосаксонської правової сім'ї в контексті поділу влади випливає, головним чином, з оцінки ролі того чи іншого джерела права. Якщо в країнах романо-германської правової сім'ї основним джерелом права визнається введений в дію закон, то роль і престиж судової влади в політичній системі дуже обмежені. При цьому представницькі органи державної влади та видавані ними акти займають домінуюче становище лише теоретично, а реально основна нормотворча діяльність виконується органами державного управління [14].

У країнах з романо-германською правовою системою, як зазначено вище, пріоритет серед джерел права належить закону. Закони розробляються і приймаються вищими представницькими органами, називаються, або парламентом, як у Франції, або бундестагом, як у Німеччині, або риксдагом, як у Швеції, або едускунта, як у Фінляндії, або сеймом, як у Польщі, або Державною думою, як у Росії, і т. п. Законодавчі акти в романо-германській правовій сім'ї підпорядковуються суворій ієрархії. На чолі її знаходиться Конституція, що складається з одного закону (як у Франції, Німеччині, Швеції) або ряду основних законів (як у Франції періоду Третьої Республіки або в сучасній Фінляндії). Конституції в даній сім'ї є писаними. У них визначають основи державного і суспільного ладу, структура і компетенція органів державної та судової влади, а також виконавчих органів. Розроблена особлива процедура ухвалення Конституції (зазвичай кваліфікованою більшістю голосів не від числа присутніх на засіданнях вищого представницького органу, а від загальної кількості її депутатів). Існують спеціальні органи, покликані охороняти її (наприклад, Конституційна рада у Франції, Конституційний суд в Росії і т. д.), і особлива процедура її зміни і скасування. Особливо це стосується так званих “жорстких конституцій”. Все це повинно попередити необдуманість та поспішність при прийнятті рішення про зміну Основного закону [14].

Отже, романо-германська система виходить з найвищого авторитету закону. Всі інші нормативні акти повинні виходити з нього і відповідати йому. Вищим видом закону вшановується Основний закон країни, або її Конституція. Закони, що регулюють суспільні відносини, які охоплюються певною галуззю права, можуть об'єднуватися законодавчими органами в єдиний звід, який базується на загальних принципах. Такий звід законів називається кодексом. Система романо-германського права орієнтована на кодекси, в яких отримують закріплення основні права як фізичних, так і юридичних осіб. Те, що дана система надає закону (кодифікації) виключно важливе значення, істотно обмежує сферу дії звичаю як самостійного джерела права, крім закону, а тим більше, майже зводить на нуль роль звичаю, який міг би діяти проти закону.

Висновки

Серед існуючих нині правових груп та сімей романо-германська правова сім'я займає особливе місце і має для розвитку юридичної теорії та практики особливе значення. Дослідження цієї сім'ї дало можливість вирішити комплекс завдань, зокрема, в результаті проведеної роботи були зроблені наступні висновки:

1. Поняття “правова система” є комплексною, інтегруючою категорією, що відображає всю правову організацію суспільства, цілісну правову дійсність, поняття ж “правова сім'я” є дещо ширше і під ним розуміється більш-менш велика сукупність типів національних правових систем, близьких за конструктивними, техніко-юридичними та іншими особливостями. Опираючись на ідеологічний і техніко-юридичний критерії класіфікації правові системи поділяються на три правові сім'ї: романо-германську, англосаксонську і соціалістичну, а також “інші системи”, мало пов'язаних між собою, - ісламську, систему іудейського права систему права країн Азії і Мадагаскар.

2. Романо-германська правова сім'я виникла в XII і XIІІ століттях на заході Європи і ії виникнення пов'язано з відродженням, яке відбулося у ті часи. Одним з найважливіших аспектів відродження був юридичний. Нове суспільство знову усвідомило необхідність права вважаючи, що тільки право може забезпечити порядок і безпеку, яких вимагає Божественний задум і які необхідні для прогресу. Ідеал християнського суспільства, заснованого на милосерді і ідея створення на Землі Граду Божого були відкинуті. Перестали ототожнювати релігію і мораль з громадянським порядком і правом. За правом знову була визнана його власна роль і автономія і з цього часу це стало характерною рисою для західного способу мислення і цивілізації де суспільні відносини мають бути засновані на праві.

3. Розвиток і становлення романо-германської правової системи відбулося в результаті зусиль університетів латинських і німецьких країн, що виробили і розвинули, починаючи з XII століття на базі кодификації імператора Юстиніана загальну для всіх юридичну науку, пристосовану до умов сучасного світу. Ряд шкіл, кожна зі своїми завданнями й своїми власними методами зробили свій внесок в еволюцію та становлення романо-германської правової сі'ї. Школа глосаторів прагнула встановити первісний зміст римських законів, школа постглосаторів в XIV столітті характеризувалась тенденцією до очищення римського права і підданні його переробці, відтепер юристи прагнули практично використовувати римське право, пристосувати його рішення до нових умов, нова школа, іменована доктриною природного права, яка перемагає в університетах у XVII і XVIII століттях вимагала, щоб поряд з приватним правом, заснованим на римському праві, Європа виробила і бракуючи їй норми публічного права, які виражають природні права людини і гарантують свободу людської особистості. Школа природного права підготувала підґрунтя для періоду, в якому ми знаходимося, - періоду, де переважає законодавство.

4. Характерною особливістю правового регулювання в країнах романо-германської правової сім'ї є те, що найвищий авторитет надається закону. Всі інші нормативні акти повинні виходити з нього і відповідати йому. Вищим видом закону вшановується Основний закон країни, або її Конституція. Закони, що регулюють суспільні відносини, які охоплюються певною галуззю права, можуть об'єднуватися законодавчими органами в єдиний звід, який базується на загальних принципах. Такий звід законів називається кодексом. Система романо-германського права орієнтована на кодекси, в яких отримують закріплення основні права як фізичних, так і юридичних осіб. Те, що дана система надає закону (кодифікації) виключно важливе значення, істотно обмежує сферу дії звичаю як самостійного джерела права, крім закону, а тим більше, майже зводить на нуль роль звичаю, який міг би діяти проти закону.

Список використаних джерел та літератури

І. Література

1. Задорожний, Ю.А. Вплив римського права на формування романо-германської правової сім'ї [Текст] / Ю.А. Задорожний // Часопис Київського університету права. - 2006. - №4. - С. 37-42.

2. Задорожний, Ю.А. Римське право - доктринальна першооснова права та юридичної науки в країнах романо-германської правової сім`ї та Україні [Текст] : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 - “Теорія та історія держави і права” / Ю.А. Задорожний. - К., 2008. - 23 с.

3. Зайчук, О. Правові системи сучасності та тенденції їх розвитку [Текст] / О. Зайчук, Н. Онищенко // Право України : Юридичний журнал. - 2002. - №11. - С. 23 - 26. - ISBN 0132-1331.

4. Матузов, Н.И. Право как центральный элемент и нормативная основа правовой системы [Текст] / Н.И. Матузов // Вопросы теории государства и права : Юридический журнал Саратовского университета. - 1988. - №7. - С. 20-29.

5. Підопригора, О.А. Римське право [Текст] : підручник / О. А. Підопригора, Є. О. Харитонов. - К. : Юрінком Інтер, 2003. - 512 с. - ISBN 966-667-082-8.

6. Решетников, Ф.М. Правовые системы стран мира [Текст] : енциклопедический справочник / Ф.М. Решетников. - М. : Наука, 1993. - 256 с. - ISBN 5-7260-0590-2.