Часткова відповідальність є в цивільному праві загальним правилом, яке витікає із ст.541 ЦК, яка передбачає, що солідарні зобов'язання (в, тому числі і солідарна відповідальність) виникають, якщо вони передбачені договором або встановлені законом, наприклад, при неподільності предмета зобов'язання. Таким чином, солідарна відповідальність, коли кредитор має право вимагати від любого із боржників виконання зобов'язань в повному об'ємі, так же як і санкції до кожного із боржників можуть бути застосовані в повному об'ємі, повинна бути прямо передбачена законом або договором. При цьому в договорі вона повинна бути виражена в чіткій формі. Слід відмітити, що на практиці, договірне встановлення солідарної відповідальності зустрічається нечасто, як правило, в тих випадках, коли така вимога к договору встановлюється законом. Наприклад, солідарна відповідальність встановлюється сторонами засновницького договору про створення повного товариства. Однак вимога такої умови в засновницькому договорі витікає із ст.66 Закону "Про господарські товариства", в якому повне господарське товариство визначається як товариство, усі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність по зобов'язанням товариства усім своїм майном. Інколи норма про солідарну відповідальність формулюється диспозитивно. Наприклад, ст.554 ЦК передбачає, що у випадку невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлена додаткова (субсидіарна) відповідальність. Крім того, як передбачено ч.3 цієї ж статті ЦК, особи, які разом поручились, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки. Таким чином, загальним правилом відповідальності у випадках поручительства є солідарна відповідальність основного боржника і поручителя. Основною відповідальністю в цивільному праві визнається відповідальність боржника, яка виникає на підставі загальних приписів закону. Це є загальним правилом відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань. Разом з тим для більш повного захисту інтересів кредитора інколи встановлюється додаткова (субсидіарна) відповідальність, яка характеризується тим, що вона: 1) наступає тільки у випадках, прямо передбачених законом або договором; 2) є покладенням додаткової відповідальності, яка передбачає наявність основної відповідальності, яку несе основна відповідальна особа; 3) покладається на осіб, які не несуть безпосередньо основної відповідальності перед кредитором; 4) не може бути більшою основної відповідальності. Субсидіарно відповідальна особа, яка задовольнила вимогу кредитора, в передбачених законом випадках має право регресної вимоги до основної відповідальної особи; 5) може бути обмежена законом (або у відповідності з ним договором) у часі або пов'язана законом з наявністю певних умов. Харитонов Е.О. и др. Гражданское право Украины: Учебник. - Харьков, 2008. - С. 510. Так, наприклад, за гарантією банк, інша фінансова установа відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. У цьому разі до пред'явлення вимоги гаранту кредитор повинен пред'явити вимогу до основного боржника. Якщо основний боржник відмовився задовольнити вимогу кредитора чи кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на пред'явлену вимогу, кредитор може пред'явити вимогу в повному обсязі до особи, яка несе субсидіарну відповідальність. Після отримання вимоги кредитора особа, яка несе субсидіарну відповідальність, повинна до задоволення вимоги, пред'явленої їй кредитором, повідомити про це основного боржника, а у разі подання позову, - подати клопотання про залучення основного боржника до участі у справі. Оскільки існує субсидіарна (додаткова) відповідальність, то існує і основна відповідальність, якою в цивільному праві визнається відповідальність боржника, що виникає на підставі загальних приписів закону. Це є загальним правилом відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань. Цивільне право України (в запитаннях та відповідях): Навч. посібник. - Харків, 2005. - С. 223. 2.4 Інші види договірної цивільно-правової відповідальності Норми ЦК України про відповідальність за порушення зобов'язань, а також про окремі види договорів передбачають різний обсяг відповідальності, який в юридичній літературі поділяють на три види: повний, обмежений і підвищений. При цьому загальним правилом є відповідальність боржника в повному обсязі. Однак за окремими видами зобов'язань законодавством може бути встановлена обмежена відповідальність за невиконання або за неналежне виконання зобов'язань. Обмеження відповідальності можливо як законом, так і угодою сторін, але з дотриманням певних вимог (так, між соціалістичними організаціями обмеження відповідальності не допускалося їх угодою, якщо розмір відповідальності для даного виду зобов'язань точно визначався законом). Звідси можна зробити висновок, що у всіх інших випадках сторони можуть встановлювати для себе обмежену відповідальність. У літературі як випадок обмеження відповідальність боржника називають зменшення обсягу відповідальності останнього, якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання сталося не тільки з його вини, але із вини кредитора (вже згадувана змішана провина). Однак думається, що статтю 616 ЦК, на яку посилаються прихильники цієї точки зору, все-таки правильніше тлумачити не як таку, що встановлює обмежену відповідальність, а як таку, що визначає принцип змішаної відповідальності сторін як результат їх обопільної провини. Підвищена відповідальність наступає на умовах і в обсязі, передбачених законом. Наприклад, ст.1200 ЦК України прямо передбачено, що розмір відшкодування шкоди, завданої смертю потерпілого, може бути збільшений законом. Закон також допускає збільшення умовами договору законодавчо встановленого розміру неустойки, предметом якої є грошова сума (ст.551 ЦК України). Крім вже названих вище, можуть бути також виокремлені відповідальність за свої дії і відповідальність за дії інших осіб. Прихильники такої класифікації, зазначивши, що загальне правило полягає в тому, що заходи відповідальності покладаються на того, хто порушив зобов'язання, разом з тим вказують, що для низки випадків передбачені винятки з цього правила. Суть їх в найбільш загальній формі може бути виражена таким чином: у передбачених законом випадках за невиконання або неналежне виконання зобов'язання однією особою міри цивільно-правової майнової відповідальності можуть бути покладені на іншу. У ЦК України відсутня окрема норма, що встановлює таке правило. Однак стаття 528, що регулює виконання обов'язку третьою особою, містить положення про те, що у разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою, цей обов'язок боржник повинен виконати сам. Така позиція знайшла відображення і в цивілістичній літературі, де відповідальність за дії третьої особи розглядається як випадок відповідальності за невинне невиконання зобов'язань. Загалом, розмежування відповідальності за свої власні дії і за дії іншої особи, на яку покладене виконання зобов'язання є цілком виправданим. Тим більш, що деякі випадки такого покладання відповідальності випливають із закону. Наприклад, стаття 240 ЦК передбачає, що представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто; він може передати свої повноваження частково або в повному обсязі іншій особі тільки у випадках, якщо він уповноважений на те договором або примушений до того силою обставин з метою охорони інтересів довірителя. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про замісника. Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника, як за свої власні. З наведеного правила виходить не тільки особливий порядок передоручення за договором доручення, але і те, що при недотриманні вимог частини другої статті 240 ЦК, повірений відповідає за дії заступника, як за свої власні, а провина заступника враховується як власна провина повіреного. Якщо вибір заступника був зроблений сумлінно, вважається, що зобов'язання з договору доручення виконане належним чином і для повіреного негативні наслідки не настають. Розділ 3 Позадоговірна цивільно-правова відповідальність 3.1 Поняття позадоговірної цивільно-правової відповідальності Відсутність між потерпілим і заподіювачем зобов'язальних (договірних) відносин до завдання шкоди не означає, що між ними зовсім не існувало ніяких цивільно-правових відносин. Вони перебували у абсолютних (речових, виключних тощо) цивільних правовідносинах, змістом яких є абсолютне суб'єктивне цивільне право і абсолютний цивільний обов'язок. Зобов'язальне право: Теорія і практика / За ред. О.В. Дзери. - К., 1998. - С 111-112. Абсолютність суб'єктивного цивільного права полягає в тому, що воно охороняється від порушення з боку усіх і кожного, хто підпорядкований даному правовому режиму. До абсолютних прав належать: право власності, право на недоторканність життя і здоров'я, честі та гідності, особистої свободи тощо. Якщо абсолютне суб'єктивне право охороняється від усіх і кожного, то кореспондуючий юридичний обов'язок також покладається на усіх і кожного. Абсолютний юридичний обов'язок характеризується пасивністю, його змістом є необхідність утримуватися від порушення чужого абсолютного суб'єктивного права, його невиконання призводить до порушення чужого суб'єктивного права і за наявності інших передбачених законом підстав призводить до недоговірної відповідальності (породжує так зване "деліктне" зобов'язання). На такому підґрунті цивільно-правова недоговірна (деліктна) відповідальність визначається як заснований на імперативній нормі цивільного права новий (поряд з порушеним або замість нього) суб'єктивний відносний обов'язок правопорушника (особи, яка завдала шкоду) перетерпіти заходи державного примусу, що включають осуд його поведінки або стимулювання його до соціально необхідних дій у вигляді позбавлення благ особистого чи майнового характеру з метою поновлення порушених абсолютних правовідносин чи поновлення майнового стану потерпілого за наявності умов, зазначених у законі. Ківалова Т. Щодо визначення поняття цивільно-правової недоговірної (деліктної) відповідальності // Вісник прокуратури. - 2008. - № 11. - С. 105. Віддаючи належне прагненням науковців створити всеохопне поняття недоговірної (деліктної) цивільно-правової відповідальності, разом із тим необхідно зробити деякі уточнення. Зокрема це стосується визначення відповідальності тільки як обов'язку зазнати певних негативних наслідків. Відповідальність є саме правовідношенням охоронного характеру, в якому існує не тільки юридичний обов'язок однієї сторони, а й суб'єктивне право іншої сторони. Тому вказівка на цю обставину також має бути включена до визначення поняття недоговірної (деліктної) відповідальності. Таким чином, можна сформулювати поняття цивільно-правової недоговірної відповідальності за завдання шкоди таким чином. Цивільно-правова недоговірна (деліктна) відповідальність - це цивільне охоронне правовідношення, у якому одна сторона (особа, яка завдала шкоду), зазнаючи негативних наслідків вчиненого нею правопорушення, зобов'язана виконати юридичний обов'язок, передбачений нормами цивільного законодавства, у вигляді компенсації за власний рахунок шкоди, завданої потерпілому, а інша сторона (потерпілий) має право на відшкодування завданої їй шкоди. 3.2 Відшкодування шкоди завданої органом державної влади, органом дізнання, досудового слідства, прокуратури або суду Питання відшкодування шкоди, завданої актами влади, врегульовано в трьох статтях глави 82 ЦК.