Вступ

Спадкове право - це найдавніший інститут права який був і є актуальним з позиції його дослідження, розвитку та вдосконалення, оскільки стосується особистих інтересів людини. Вивченню спадкового права присвячено багато праць радянських та українських учених, зокрема В. Серебровського, Б. Антимонова, К. Граве, І. Азімова, Т. Коваленка, А. Немкова та ін.

Інтерес науки до питань спадкування природний, адже у процесі свого життя людина здебільшого накопичує певну кількість матеріальних благ і цінностей, якими вона бажає задовольнити не лише свої потреби, а й потреби рідних та близьких.

Саме норми спадкового права покликані врегулювати перехід належних людині прав та обов'язків у разі її смерті.

Процес переходу майна після смерті особи почав відбуватися ще за первіснообщинного ладу. Сьогодні, на етапі розбудови Української держави, значно зростає потреба у вивченні історії українського права, оскільки розвиток країни має базуватися на глибоких знаннях історичного минулого, використанні історичної спадщини.

За останні роки вітчизняна цивілістика поповнилася дослідженнями з окремих питань інституту спадщини, проведених В. Васильченком, В. Чуйковою, Л. Шевчук, Є. Рябоконем, Ю. Заікою та В. Співаком, С. Фурсою та Є. Фурсою, О. Дзерою, Н. Кузнецовою та ін.

Разом із тим у сучасній науковій літературі історія становлення, розвитку та реформування спадкового права України викладена недостатньо і фрагментарно, до цього часу немає жодної фундаментальної роботи, присвяченої всебічному комплексному дослідженню спадкового права в нових умовах, але кардинальне реформування цивільного законодавства та відповідні законодавчі рішення часто спричиняють появу певних правових нововведень.

З 01.01.2004 р. набрав чинності новий Цивільний кодекс України (далі - ЦК України), в якому глава 90 книги шостої присвячена новій і раніше невідомій вітчизняному цивільному праву правовій конструкції - спадковому договору. Аналіз останніх досліджень та публікацій з окресленого питання свідчить, що в науковій літературі на данин час не існує ґрунтовних досліджень, предметом яких є спадковий договір. Містяться лише окремі аспекти, які, зрозуміло, недостатні для розкриття сутності цієї правової конструкції. Однак цивілістика не може залишати поза увагою відповідні законодавчі новели і має ставити адекватні вимоги часу завдання щодо розроблення теоретичних положень цього нового інституту спадкового права.

Право людини на гідний рівень життя є одним із основних та визначальних особистих конституційних прав. Забезпечується воно різними цивільно-правовими засобами, в основному за допомогою договірного права. Не менш важливим на сучасному етапі є інститут правонаступництва, передусім спадкового. Це пов'язано з тим, що зміна майнової складової забезпечення рівня життя впливає на людину. До того ж рівень життя спадкодавця так чи інакше через спадкову масу переходить на спадкоємців. Питання спадкування є актуальними не тільки для фізичних осіб, а й юридичних осіб. У процесі свого життя людина накопичує певні матеріальні блага і цінності, якими задовольняє різні потреби, як свої, так і рідних, і це цілком природно, бо в майбутньому людина бажає передати їх своїм рідним і близьким.

Конституція України проголошує: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло» (ст. 48).

Безперечно, і в забезпеченні, і в підтримці достатнього рівня життя людини суттєву роль відіграє спадщина. Кожне нове покоління не починає життя з нуля, а продовжує започатковане, прагне до його примноження, вдосконалення.

Істотне реформування соціально - економічного устрою українського суспільства, що відбувається сьогодні на вітчизняному терені з неминучістю спричиняє формування нових і вдосконалення традиційних цивільно-правових відносин. У сучасних умовах формування української державності значну роль у перетворенні економічної основи нашого суспільства, поліпшенні якості правових норм та їх ролі в реалізації принципу соціальної справедливості відведено оновленому спадковому законодавству, яке, безумовно, відкриває якісно нову епоху в розвитку вітчизняної науки спадкового права.

1. Успадкування у первіснообщинному суспільстві

Первісний лад - перша в історії людства суспільно-економічна формація. У своєму розвитку він пройшов період матріархату, який з посиленням ролі чоловіка змінився патріархальним родовим ладом і парною сім'єю - моногамною, де спорідненість і спадковість велася по батьківській лінії.

У період матріархату існувала поліандрія. За такої форми шлюбу батько дитини був невідомий. Відома тільки мати. Тому походження дітей і їх спорідненість велися за материнською лінією.

Основою соціальної організації суспільства була велика родова громада, у якій, з часом, почала виділятися й парна сім'я. Кожна така сім'я вела своє невеличке «господарство», що задовольняло щоденні потреби її членів, але було тісно пов'язане із загальними рисами життя і господарювання общини. Іншими словами, кожна окрема сім'я не могла існувати як цілком самостійна й відокремлена інституція. Причина цього полягала у необхідності докладання значних колективних зусиль для виживання, оскільки за умови мисливського господарства це виявлялося під силу лише численній родовій громаді.

Із зростанням загальної кількості членів роду проблема забезпечення їх продуктами харчування поставала все гостріше, загальнішою була необхідність удосконалення чи то способів і прийомів полювання, чи то знарядь для цього. Разом із тим подібні удосконалення зумовлювали різке зменшення природних запасів дичини, що мало своїм наслідком погіршення продовольчого балансу роду, а це, у свою чергу, викликало сутички між сусідніми мисливськими угрупованнями за право полювати у визначених місцях. У зв'язку із цим поступово, але неухильно визрівали передумови для виникнення нових економічних форм господарства, за яких необхідні продукти добувалися б іншими способами. Почало, зокрема, зароджуватися первісне рослинництво.

Колективне полювання, рибальство за участі всієї громади (чоловіків, жінок, дітей) не виключало індивідуальних форм промислової діяльності. Можливості її значно розширилися із удосконаленням мисливського та рибальського спорядження, способів і засобів полювання, риболовлі.

Спочатку вся здобич споживалася спільно всіма членами громади. Історично пізнішим є порядок, за якого їжа споживалася спільно всією громадою лише за особливих обставин (наприклад, у випадку голоду), в інший же час здобич розподілялася між усіма членами громади через систему мисливських часток. При цьому свою частку отримували й ті, хто не брав безпосередньої участі у «виробничій» діяльності - люди похилого віку, каліки тощо. На цьому етапі розвитку форм власності та розподілу, як і на попередньому, мисливська здобич ще не була власністю мисливця.

Із розвитком суспільства починається й економічне виділення в громаді окремих домогосподарств. Мешканці одного житла, зазвичай, полювали, харчувалися спільно і, за винятком випадків голоду, не ділили свою здобич з іншими домогосподарствами общини. Економічне виділення домогосподарств у межах общини було характерним явищем для ранніх землеробів і знаменувало собою перехід від ранньої до пізньопервісної громади.

Окрім продуктів харчування, у людей первісної общини були й інші об'єкти володіння: у колективному володінні перебував основний засіб виробництва - земля; різного роду засоби для колективного полювання й риболовлі - ловчі й пастки для полювання на звірів, загороди на водоймах для риболовлі. В їх будівництві брала участь уся громада, і використовувалися вони також усіма членами общини спільно, тобто були об'єктом колективної власності общини.

В особистій власності перебувала мисливська зброя та рибальські знаряддя індивідуального використання, мисливське спорядження, одяг. Предметом володів той, хто ним користувався: мисливською зброєю - чоловіки, куховарськими речами - жінки, іграшками - діти. При цьому чоловічі знаряддя праці вважалися виключною власністю чоловіків, жіночі - жінок, і часто ні тим, ні іншим через систему «табу» не дозволялося навіть торкатися чужих знарядь.2 Існував також порядок, за яким предмети, котрими у цей час їх власник користується, не тільки можна, а й навіть необхідно позичити іншому членові громади на перше його прохання. Великими житловими будівлями володіла спільно вся громада; у той самий час і житло, яке займала одна сім'я, належало не тим, хто там проживав, а громаді, тому в одному й тому самому житлі протягом різних періодів могли мешкати різні сім'ї.

Таким чином, економічним осередком суспільства став не рід, а його великий підрозділ - материнська велика сім'я. Вона охоплювала 4-5 поколінь родичів по материнській лінії, проживала під одним дахом, мала у своєму користуванні наділ землі, вела спільне господарство під керівництвом старшої жінки. У цю велику материнську сім'ю входила й парна сім'я, що замінила собою пуналуальну сім'ю, але ніякої економічної самостійності вона не мала.

Як відомо, у перший період матріархату існував груповий шлюб, за якого група чоловіків перебувала у шлюбі з групою жінок. Роль жінки була визначальною як при веденні господарства, так і у сім'ї. Оскільки за такої різноманітності зв'язків жінки з чоловіками важко було визначитися, хто є батьком дитини, рід визначався по материнській лінії. На нашу думку, у період матріархату різноманітність і розмір власності були ще недостатньо великі, щоб розвинути сильний інтерес до спадкування. Для початкових етапів розвитку ранньопервісної громади була характерна нерозвинутість успадкування майна: зброя, прикраси та інші предмети, які перебували в індивідуальній власності небіжчика, як свідчать археологічні дані, підлягали захороненню разом із покійним або залишалися зверху на могилі. Пізнішим є порядок, за яким на могилі лишали зброю та інші речі у вигляді моделей або зламані чи непридатні для подальшого використання. У деяких громадах найцінніші речі небіжчика, оскільки можливості тодішніх технологій не давали змоги мати всі необхідні речі, зброю тощо у необхідній кількості, залишалися у спадок. Відсутність достовірних археологічних даних не дає змоги відповісти на питання, з якого часу особисте майно почало успадковуватися родичами, а не вилучатися із обігу Із смертю власника. Виходячи із етнографічної аналогії, можна вважати, що спадкування особистого майна виникає ще на етапі ранньо-первісної громади мисливців, збирачів і рибалок.

Вважаю, що з метою зміцнення економічної основи родової громади звичай не допускав виходу майна померлого за межі роду. Якщо помирала дружина, її майно переходило до дітей і сестер (але не братам).