Спадкоємцями після смерті чоловіка були його рідні сестри, їх діти, брати матері, братії померлого. Оскільки чоловік і дружина не були членами одного роду (шлюб між членами одного і того ж роду не допускався), то вони не могли успадковувати одне після іншого, інакше майно вийшло б за межі роду. З цієї ж причини діти не могли успадковувати після смерті свого батька, а батько не міг бути спадкоємцем після смерті своїх дітей із зростанням ролі чоловіка матріархат змінився патріархальним родовим ладом і парною сім'єю - моногамною, де спорідненість і спадковість велася за батьківською лінією. Господарською основою патріархальних родових общин стала велика патріархальна сім'я. Вона складалася з кількох поколінь родичів по батьківській лінії, що здійснювали спільне виробництво та користування. Зосередження у руках чоловіка приватної власності зумовили необхідність збереження її в рамках сім'ї, щоб після смерті власника його майно успадковували найближчі родичі - діти. Походження дітей стали вести не по материнській лінії, а по лінії батька. Діти стали входити у батьківський рід і могли успадковувати після смерті свого батька. Дружина стала проживати у будинку чоловіка.

За патріархату такий порядок успадкування, при якому все майно розподілялося між членами роду, замінюється агнатським порядком спадкування, тобто спадщина розподілялася між родичами домовласника, які були тісно пов'язані кровним зв'язком і не виходила за межі патріархальної сім'ї. Агнатське рідство суперечило природному бажанню батьків залишати спадщину своїм кровним дітям, які стали агнатами іншого домовласника.

Отже, на ранній стадії патріархату майно померлого стало розподілятися між агнатами, не виходячи за межі патріархальної сім'ї. Решта родичів закликалася до успадкування лише у випадку, якщо не залишалося нікого з агнатів. Агнатами визнавалися особи, які перебували між собою на день смерті спадкодавця в агнатичній спорідненості. Агнатична спорідненість охоплювала главу сім'ї, його дружину, їх синів і неодружених дочок, дружин синів з їх нащадками, а також усиновлених осіб. Агнатична спорідненість (що базувалася на владі глави сім'ї, сумісному з ним веденні господарства і кровній спорідненості за чоловічою лінією) була спорідненістю юридичною, оскільки кровний зв'язок тут не мав вирішального значення. Агнатична спорідненість вважалася ближчою спорідненістю за чоловічою лінією. Сини, які вийшли із-під влади батька і які припинили ведення спільного з ним господарства, втрачали агнатичну спорідненість і до успадкування не закликалися. Але оскільки вони продовжували залишатися членами роду свого батька, то могли бути покликані до спадкування разом із іншими родичами, якщо у померлого не залишалося агнатів.

Одружена дочка втрачала колишню агнатичну спорідненість, але ставала агнаткою і членом роду свого чоловіка. Після смерті свого батька або інших членів її колишньої сім'ї одружена дочка не закликалася до успадкування і у тому випадку, якщо не залишалося агнатів у сім'ї померлого. Раби і особи, які потрапили у кабалу, хоч і визнавалися членами патріархальної сім'ї, в агнатичній спорідненості з іншими членами сім'ї не перебували і до успадкування не закликалися. З числа агнатів велику частину спадщини одержували діти померлого. Але вони повністю не усували від успадкування інших агнатів. Спадкове майно, як і раніше, не виходило за межі роду. Це був другий порядок успадкування у родовому суспільстві.

На завершальному етапі патріархату патріархальна сім'я поступово розпадалася на індивідуальні сім'ї, які стали основним економічним осередком суспільства. Патріархальна сім'я змінилася моногамною. На початку патріархату худоба, сільськогосподарський інвентар, споруди, збіжжя й інше найцінніше майно було спільною власністю патріархальної сім'ї. Потім це майно перейшло у власність глави патріархальної сім'ї. У кінці патріархату приватна власність на знаряддя і засоби виробництва концентрувалася у рамках моногамної сім'ї.

Подальше звуження і концентрація приватної власності у рамках моногамної сім'ї зумовили новий порядок успадкування. При третьому порядку успадкування спадкоємцями першої черги визнавалися діти померлого, але права дітей були різні. Оскільки в період патріархату чоловіки відігравали провідну роль у суспільстві, то й у спадкуванні сини користувалися перевагою перед дочками. Після смерті батька спадкове майно переходило до його синів, які зобов'язані були утримувати своїх сестер і забезпечувати їх посагом. Дочки померлого закликалися до успадкування лише за відсутності у спадкодавця синів. Оскільки продовжувало існувати правило про збереження спадкового майна в межах роду, одружені дочки не могли успадковувати після смерті свого батька. До успадкування закликалися (за відсутності синів) лише неодружені дочки. У цьому випадку спадкоємиці не могли одружуватися з чоловіками з іншого роду, оскільки спадкове майно перейшло б в інший рід. У своєму ж роді спадкоємиці не могли одружитися, оскільки шлюб між родичами не допускався. Незабаром з цього спільного правила для спадкоємиць було зроблено виняток, їм стали дозволяти одружуватися з чоловіками з того ж роду. За відсутності дітей майно померлого поступало до агнатів, а якщо і агнатів не було, то до успадкування закликалися найближчі за ступенем спорідненості родичі

На завершальному етапі родового ладу виник інститут спадщини за заповітом.

2. Спадкування за заповітом

В Україні останнім часом прийнято значну кількість нормативних актів, у тому числі кодексів, призначених регулювати різні види суспільних відносин. Але особливе місце серед них посідає Цивільний кодекс України, оскільки він містить значну кількість новел, що стосуються спадкового права, метою яких є гармонізація відповідних інститутів українського цивільного права із законодавством європейських країн у цій галузі, а також більш повний захист спадкових прав та інтересів учасників цивільних правовідносин.

Стаття 1217 ЦК України закріплює існування двох видів спадкування: за заповітом та за законом. Спадкування за законом має місце лише у випадку, якщо воно не змінено заповітом спадкодавця (ст. 1223 ЦК України). Основні норми, що регулюють умови і порядок спадкування за заповітом, містяться у главі 85 ЦК України. У разі спадкування за заповітом воля спадкодавця виражається у заповіті. При спадкуванні за законом воно відбувається незалежно від волі спадкодавця і можливе тоді, коли спадкодавець не висловив бажання певним чином розпорядитися своїм майном на випадок смерті або коли його бажання є юридичне недійсним.

Новий ЦК України кардинально змінив підхід до волевиявлення заповідача і принципово на інших засадах окреслив його місце у спадкових відносинах. Зокрема, це відбилося і на структурному розташуванні норм книги «Спадкове право». На відміну від Цивільного кодексу УРСР, у ЦК України норми про спадкування за заповітом передують нормам про спадкування за законом. На думку Є. Рябоконя, «це дозволяє стверджувати, що, незважаючи на те, що на практиці спадкування за законом зустрічається значно частіше, інститут спадкування за законом відіграє певним чином субсидіарну роль по вирішенню до спадкування за заповітом».

С. Фурса і Є. Фурса вважають, що, якщо законодавець у ЦК України розмістив першими норми, що регулюють спадкування за заповітом, то цим він констатував пріоритет, який надається ним такому виду спадкування. Хоча, виходячи із аналізу зазначених норм, воля спадкодавця буде дійсною доти, доки вона не суперечнтиме закону4.

Порівняно з ЦК УРСР, новий ЦК України дає визначення поняття «заповіту», що закріплено у ст. 1233 ЦК України: «заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті».5

Відповідно до ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спад шини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Іншими словами, під спадкуванням мається на увазі перехід майнових і деяких особистих немайнових прав та обов'язків фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб - його спадкоємців.

Спадкоємцями можуть бути тільки фізичні особи - громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Не можуть бути спадкодавцями юридичні особи, оскільки у випадках припинення діяльності організацій порядок передачі їх майна іншим особам або державі визначається не нормами спадкового права, а спеціальними правилами про ліквідацію чи реорганізацію юридичних осіб.

У законі закріплюється традиційний для цивільного права підхід, згідно з яким до складу спадщини належать усі права та обов'язки спадкодавця, їх перехід до спадкоємця здійснюється у порядку правонаступництва. Такий перехід прав і обов'язків називається універсальним правонаступництвом, де спадщина переходить до спадкоємця як єдине ціле. Від універсального правонаступництва відрізняють правонаступництво сингулярне, при якому до спадкоємця переходить не вся сукупність прав і обов'язків спадкодавця, а лише певна кількість його прав (або обов'язків).

Кожний громадянин має право за життя розпорядитися своїм майном на випадок смерті. Таке розпорядження, зроблене у встановленій законом формі, називається заповітом. На думку Ю. Заіки, заповіт - це особисте розпорядження громадянина стосовно свого майна на випадок смерті з призначенням спадкоємців, яке складається у визначеній законом формі та посвідчується особами, вказаними в законі.6 Коли ж громадянин не залишив заповіту, або заповіт виявився недійсним, або спадкоємці не прийняли спадщину тощо, настає спадкування за законом.

За своєю правовою природою заповіт є одностороннім правочином (ч. 3 ст. 202 ЦК України). Заповіт складається однією особою, тому в ньому виражається волевиявлення лише заповідача. Внаслідок такого одностороннього волевиявлення після смерті заповідача у певних осіб, згаданих у заповіті, як правило, виникає право на одержання спадщини. Проте новий ЦК України не забороняє складання так званого спільного заповіту (наприклад, заповіт подружжя - ст. 1243 ЦК України). Але спадкування за заповітом матиме місце за умов, що заповіт буде дійсним, що спадкоємці не будуть усунуті від спадщини, що спадкоємці за заповітом висловлюють згоду прийняти спадщину. Тому закон визначає певні вимоги щодо особи заповідача.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю (ч. 1 ст. 1234 ЦК України). Це може бути як повнолітня особа, так і неповнолітня особа, яка у встановленому законом порядку набула дієздатності у повному обсязі до досягнення 18 років (статті 34, 35 ЦК України).

Певною особливістю спадкування за заповітом є положення про те, що спадкодавець особисто визначає своїх спадкоємців і наступні їх права щодо розпорядження визначеною частиною спадщини. Саме тому такому волевиявленню необхідно надавати певні переваги. Спадкодавець має право призначити коло спадкоємців, визначити обсяг спадщини, зробити заповідальний відказ, покласти на спадкоємців інші обов'язки, встановити у заповіті сервітути, скасувати або змінити заповіт.

Слід зазначити, що спадкодавець не зобов'язаний ні колом спадкоємців за законом, ні черговістю закликання спадкоємців до спадкування, ні правом представлення. Він може заповідати своє майно державі, державним, кооперативним, громадським організаціям та іншим юридичним особам. Проте право спадкодавця у цьому питанні має деякі обмеження. Так, ст. 1241 ЦК України визначає коло осіб, які мають право на обов'язкову частку у спадщині. Такими спадкоємцями є неповнолітні, повнолітні та непрацездатні діти, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкодавця. Це найближчі до нього особи, які, незалежно від змісту заповіту, мають право вимагати, щоб їм була залишена із спадщини половина їх законної частки.