1. Поняття та ознаки суб'єкту злочину Злочини завжди вчиняються конкретними особами. Тому до числа обов'язкових елементів складу злочинів завжди входить суб'єкт злочину. Кримінальний закон України до прийняття нового кодексу 2001 року не користувався термінами “суб'єкт злочину” та “злочинець”. Замість них у статтях Кримінального кодексу вживалися слова “винний”, “засуджений”, “особа, що вчинила злочин”, “особа, винна у скоєні злочину” і таке інше. Новий Кримінальний кодекс в ст.18 визначає, що суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Суб'єкт злочину - це і є особа, що вчинила злочин, тобто злочинець. У більш вузькому, спеціальному змісті слова суб'єкт злочину - це особа, здатна у відповідності до принципів кримінального права нести кримінальну відповідальність у випадку вчинення нею навмисного чи з необережності суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом. З усіх багаточисленних властивостей особистості злочинця слід виділити такі, що можуть свідчити про його здатність нести кримінальну відповідальність. Саме ці ознаки характеризують суб'єкт злочину. Науковий коментар Кримінального кодексу України. - К., 2001 Кримінальне право повинно впливати на поведінку людей. Тому воно пов'язує кримінальну відповідальність зі здатністю людини усвідомлювати свої дії та керувати ними. Звідси кримінально-правове значення мають в першу чергу такі якості особи, в яких виражається ця здатність. До них відносяться досягнення встановленого законом віку та осудність. Суб'єкт, що володіє всіма цими ознаками в кримінальному праві ще носить назву загальний суб'єкт злочину. В окремих випадках кримінальна відповідальність встановлюється нормою закону лиш для осіб, що наділені додатковими ознаками. Наприклад, за отримання хабара може нести відповідальність тільки службова особа, а суб'єктом державної зради може бути не всяка особа, а лише громадянин України. Ці ознаки також включаються до числа обов'язкових і характеризують спеціального суб'єкта конкретного складу злочину. Згідно ч.2 ст. 18 КК спеціальним суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, , суб'єктом якого може бути лише певна особа. Бажанов М.И. Уголовное право Украины. Общая часть. Д., 1992 Таким чином, згідно кримінального права України суб'єктом злочину може бути фізична особа, що досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, вчинила навмисно чи з необережності суспільно небезпечне діяння, передбачене Кримінальним кодексом України, осудна, а в окремих випадках наділена спеціальними ознаками, що вказані у відповідній нормі. Включення осудності та досягнення певного віку до числа ознак складу злочину має принципове значення. Розглядаючи суб'єкт злочину в якості однієї із сторін (одного із елементів) злочину, кримінальне право тим самим підкреслює, що діяння не може вважатися злочинним, якщо воно вчинене особою, що не відповідає вказаним ознакам. Діяння неповнолітніх чи душевно хворих людей об'єктивно можуть нести в собі велику суспільну небезпеку, та від цього вони не стають злочинами. Тому примінимо до цих діянь не прийнято вживати терміни “злочин”, “злочинне”. Кримінальна відповідальність завжди суворо індивідуальна. Кримінальне право України не визнає суб'єктом злочину юридичні особи чи колективи загалом. Багато видів злочинів по своєму характеру не можуть бути вчинені юридичними особами. Якщо навіть злочини вчиняються в області відносин, в яких приймають участь юридичні особи, то відповідність несуть в індивідуальному порядку люди (представники або члени відповідних організацій), що винні у скоєні злочину. Юридичні особи, тобто установи, підприємства, організації, кримінальної відповідальності нести не можуть. За дії, скоєні від імені юридичних осіб, в разі, якщо в них є склад злочину, відповідають фізичні особи, тобто ті, що скоїли злочини. Наприклад, за незаконне звільнення громадянина з роботи, вчинене службовою особою державного або громадського підприємства, установи чи організації (ст. 172 КК України) кримінальну відповідальність несуть не ці юридичні особи, а особи фізичні, тобто керівники підприємств, установ, організацій, які скоїли злочин. За випуск або реалізацію недоброякісної продукції кримінальну відповідальність несуть особи, на яких покладено обов'язок здійснювати контроль за якістю виготовлення продукції і товарів, а також громадяни-підприємці, які провадять діяльність по виробництву продукції (товарів) для реалізації споживачам (ст. 227 КК України). За зловживання владою або службовим становищем відповідальність несуть не установи, організації, а службові особи, які скоїли злочин. За примушення давати показання при допиті шляхом незаконних дій кримінальну відповідальність несуть особи, які провадять дізнання або попереднє слідство. Звичайно, не можуть бути суб'єктами кримінального права особи померлі, які перед тим скоїли злочин, предмети і сили природи, тварини. Іноді в кримінально-правовій нормі прямо названі категорії службових осіб, що несуть відповідальність за діяльність організації - юридичної особи. Наприклад, за випуск із промислового підприємства недоброякісної, нестандартної чи некомплектної продукції несуть відповідальність (при наявності вини) директор, головний інженер і начальник відділу технічного контролю, а також особи, що займають інші посада, але виконують обов'язки вказаних осіб. В інших випадках коло відповідальних осіб визначається по обставинах справи, в залежності від допущених цими особами порушень та наявності вини. Музика А. Ще раз про обмежену осудність. // Право України. №4. 1998. С. 38-41. Відмова від притягнення до кримінальної відповідальності юридичних осіб повністю узгоджується з принципом індивідуальної, особистої відповідальності кожної людини за вчинені нею суспільно небезпечних діянь одним із головних принципів кримінального права України. Досягнення передбаченого законом віку - одна з необхідних умов притягнення особи до кримінальної відповідальності. Необхідність встановлення в законі мінімального віку кримінальної відповідальності обумовлена перш за все тим, що ця обставина нерозривно пов'язана зі здатністю особи усвідомлювати свої дії та керувати ними. Притягнення неповнолітнього до відповідальності за діяння, яких він не усвідомлює, недопустимо. Вік, з досягненням якого настає кримінальна відповідальність, не може бути встановлений в законі довільно. Перш за все враховуються дані фізіології, загальної та вікової психології та педагогіки про вік, починаючи з якого в підлітка, що нормально розвивається формуються вказані вище здібності. Багато заборон, яким держава надає значення правових, доступні для розуміння і малолітньої дитини: неможна привласнювати чуже. Таким чином, мінімальний вік кримінальної відповідальності не може бути нижчим за вік, коли в людини формуються певні правові уявлення, коли вона здатна усвідомити правові заборони. Однак цього недостатньо для визначення мінімального віку кримінальної відповідальності. Процес прискорення фізичного та інтелектуального розвитку підростаючого покоління (так звана акселерація), що спостерігається останнім часом, неухильно веде до того, що і здатність правильно оцінювати свою поведінку буде проявлятися все в більш ранньому віці. Але це не вимагає обов'язкового зниження віку кримінальної відповідальності.4 Необхідно враховувати також можливості суспільства боротися з суспільно небезпечними діяннями підлітків не застосуванням кримінального покарання, а шляхом виховання. Очевидно, визначення віку відповідальності - питання не тільки соціально-психологічне чи педагогічне, але й кримінально-політичне. Чим вищий рівень профілактичної та виховної роботи, чим кращий кримінальний прогноз, тим вищим може бути і вік кримінальної відповідальності. Трубиков В. М. Механізми соціальної адаптації осіб що звільняються від відбуття покарання //Київ.- 1990 рік Аналіз складів злочинів з більш низьким віком кримінальної відповідальності дає змогу визначити по яких критеріях вони виділені. Перш за все це злочини достатньо високого ступеня суспільної небезпеки. Але це не єдиний і навіть не основний критерій. З числа злочинів, віднесених кримінальним законом до категорії тяжких, лише невелика частина включена до ч.2 ст.22 КК України. З іншої сторони, в переліку передбачені деякі види злочинів, що не відносяться до категорії тяжких (наприклад, крадіжка та грабіж без обтяжуючих обставин). Другим критерієм є форма вини: підлітки в віці від 14 до 16 років не несуть відповідальності за злочини скоєні з необережності, крім вбивства. Отже, кримінальна відповідальність неповнолітніх має свої особливості. Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені частиною другою статті 105 КК. Примусові заходи виховного характеру передбачені частиною другою статті 105 КК, суд застосовує і до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною цього Кодексу. Ковальський В.С. Кримінальне право України. К., 1997. У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відповідальності. До неповнолітніх можуть бути застосовані такі основні види покарань: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) арешт; 5) позбавлення волі на певний строк. До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у вигляді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення. Розмір штрафу встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від тридцяти до ста двадцяти годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищувати двох годин на день. Виправні роботи можуть бути призначені неповнолітньому в віці від 16 до 18 років за місцем роботи на строк від двох місяців до одного року. Із заробітку неповнолітнього, засудженого до виправних робіт, здійснюється відрахування в доход держави в розмірі, встановленому вироком суду, в межах від п'яти до десяти відсотків. Арешт полягає у триманні неповнолітнього, який на момент постановлення вироку досяг шістнадцяти років, в умовах ізоляції в спеціально пристосованих установах на строк від п'ятнадцяти до сорока п'яти діб. Покарання у вигляді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, не може бути призначене на строк більше десяти років, а у випадках, передбачених пунктом 5 частини третьої статті 104 більше п'ятнадцяти років. Неповнолітні, засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах. Позбавлення волі не може бути призначене неповнолітньому, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості. Покарання у вигляді позбавлення волі призначається неповнолітньому: 1) за вчинений повторно злочин невеликої тяжкості - на строк не більше двох років; 2) за злочин середньої тяжкості - на строк не більше чотирьох років; 3) за тяжкий злочин - на строк не більше семи років; 4) за особливо тяжкий злочин - на строк не більше десяти років. 5) за особливо тяжкий злочин, поєднаний з умисним позбавленням життя людини - на строк до п'ятнадцяти років. Житний О. О.