Згідно зі ст. 59 ГК України реорганізація оформлюється або передавальним актом, або розділовим балансом, що містить положення про правонаступництво за всіма зобов'язаннями реорганізовуваного суб'єкта. Основним документом, що оформлює ліквідацію суб'єктів господарювання, згідно зі ст. 60 ГК України є ліквідаційний баланс (проміжний і остаточний).

Під реорганізацією найчастіше розуміється припинення суб'єкта господарювання з переходом прав і обов'язків у порядку правонаступництва. Такої думки дотримуються і деякі російські учені.

Нормами ГК України реорганізація розглядається у першу чергу як особлива процедура, що вимагає здійснення передбачених законодавством дій і прийняття обов'язкових актів, дотримання особливих термінів, оформлення підсумкових документів і державної реєстрації. Лише після завершення передбачених законом організаційних заходів відбуваються припинення прав і обов'язків реорганізовуваного суб'єкта господарювання і їх перехід у порядку правонаступництва до інших суб'єктів.

Реорганізація може поєднувати елементи як створення, так і припинення. Зокрема, злиття, поділ і перетворення супроводжуються і припиненням, і створенням суб'єктів господарювання; у разі приєднання відбувається лише припинення приєднуваного суб'єкта; у разі виділення відбувається лише створення нового без припинення реорганізовуваного.

Припинення реорганізовуваного суб'єкта господарювання не є метою реорганізації.

Є очевидним те, що визначення реорганізації виключно через призму припинення не відображає правової природи реорганізації і не охоплює всіх форм її проведення, а саме - виділення. Тому актуальною є потреба в новому адекватному визначенні реорганізації.

Законодавчо реорганізацію закріплено в ст. 59 ГК України, де називаються чотири її форми: злиття, приєднання, поділ і перетворення.

За юридичними й економічними наслідками всі види реорганізації мають такі спільні риси:

1. Майновий комплекс, навіть зазнавши деяких змін, зберігається в господарському обігу.

2. Зберігається цільовий характер діяльності.

3. Суб'єкти з господарського обігу не виключаються, хоча і можливе зменшення їх числа.

4. У результаті реорганізації відбувається перехід прав і обов'язків (правонаступництво).

Однак кожна із зазначених форм має певні особливості, які стосуються порядку процедури їх здійснення, настання певних юридично значущих результатів або законодавчої регламентації.

Злиття і приєднання є формами укрупнення суб'єктів господарювання. З економічної точки зору вони є формами концентрації капіталу. Злиття і приєднання широко застосовувалися в умовах планової економіки, коли ставилося завдання укрупнення виробничо-господарських комплексів, створення великих підприємств і об'єднань, що охоплювали виробництво, постачання і збут продукції, науково-дослідні, дослідно-конструкторські і технологічні роботи.

Злиттям суб'єкта господарювання визнається створення нового суб'єкта з переданням йому всіх прав і обов'язків двох або декількох суб'єктів господарювання і припиненням останніх. Приєднанням суб'єкта господарювання визнається припинення одного або декількох суб'єктів з переданням усіх їх прав і обов'язків іншому суб'єкту господарювання.

Таким чином, злиття і приєднання як види реорганізації суб'єктів господарювання мають спільні та відмінні риси.

Схожість злиття і приєднання полягає в такому:

1. І злиття, і приєднання є формами укрупнення суб'єктів господарювання.

2. У результаті злиття і приєднання відбувається припинення одного або декількох підприємств.

3. Усі права й обов'язки підприємств, що припиняються, передаються у порядку універсального правонаступництва знову створеному або такому, що продовжує існувати, суб'єкту господарювання.

Обсяг прав і обов'язків кожного з новоутворених у результаті розподілу суб'єктів господарювання фіксується в роздільному акті (балансі). При цьому зовсім не обов'язково, щоб перехід обов'язків відбувався пропорційно переданому майну. Співвідношення переданих активів і пасивів законодавством не регламентується. Доцільність такого співвідношення визначається власником майна або іншою персоною, уповноваженою до затвердження роздільного акта (балансу).

У роздільному балансі визначається, які структурні підрозділи суб'єкта господарювання передаються кожному з новоутворених. У ньому також зазначаються всі договори, зобов'язання, позики та кредити банків із вказівкою на те, за ким закріплюється їх виконання, в якому обсязі переходять права й обов'язки за угодами, відповідальність за виконання виробничих та інших завдань.

Реорганізація у формі розділення шляхом приєднання означає процедуру, у результаті якої компанія без проведення процедури ліквідації передасть усі свої права й обов'язки більше однієї діючим компаніям. Аналог такого виду реорганізації в російському законодавстві відсутній.

Компанія, реорганізовувана у формі розділення шляхом приєднання, не може стати акціонером компанії, до якої здійснюється приєднання.

Хоча поняття правонаступництва, у тому числі у разі реорганізації, вважається усталеною категорією в теорії права, слід зазначити, що правові дослідження цього інституту відрізняються розмаїтістю поглядів.

З урахуванням викладеного можна зробити висновок, що правонаступництво - це складний інститут, якому законодавцем не приділяється належної уваги. Однак не можна заперечувати те, що зазначена конструкція притаманна як правовідносинам, що стосуються відступлення права вимоги та переведення боргу, так і правовідносинам, що стосуються реорганізації суб'єкта господарювання. У першому випадку правонаступництво є метою. У реорганізації ж підприємств - одним з елементів складного юридичного процесу, який тягне за собою відчуження майна, прав і обов'язків відповідно до закону. А це істотно впливає на правове регулювання зазначених процедур, зумовлюючи ряд розбіжностей[6].

2.2 Припинення суб'єктів господарювання шляхом ліквідації

Одним із способів припинення діяльності суб'єкта господарювання є його ліквідація. У порівнянні з реорганізацією законодавець приділяє значно більше уваги регулюванню процесу ліквідації. Це викликано тим, що майновий комплекс усувається з господарського обігу, незадоволені претензії кредиторів (у тому числі і бюджету) вважаються погашеними, не виникає правонаступництва, і, отже, ліквідація організації справляє значно більший негативний вплив на нормальне функціонування економіки.

Загальний порядок ліквідації підприємств визначено ГК України, ЦК України, ЗУ «Про господарські товариства» і «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців».

Відповідно до ч. 6 ст. 59 ГК України суб'єкт господарювання ліквідовується:

- з ініціативи власника або уповноваженого ним органу;

- за рішенням засновників суб'єкта господарювання або їх правонаступників;

- за рішенням суду;

- у зв'язку із закінченням терміну, на який суб'єкт господарювання створювався;

- із досягненням мети, для досягнення якої було створено підприємство;

- через визнання підприємства банкрутом;

- внаслідок відміни державної реєстрації суб'єкта господарювання.

Залежно від того, чия ініціатива лежить в основі цього процесу, виділяються два види ліквідації: добровільна і примусова[2].

У першому випадку ліквідація здійснюється за рішенням власника або засновника суб'єкта господарювання (закінчення терміну, на який підприємство було створено, досягнення мети, для якої воно було створене).

У другому випадку ліквідація відбувається за рішенням суду (відміна державної реєстрації підприємства і визнання підприємства банкрутом). Таке рішення суд може прийняти у випадку, якщо у нього будуть на це встановлені законом підстави (додаток Д).

Різноманітність організаційно-правових форм суб'єктів господарювання і видів господарської діяльності спричиняє певні відмінності в процедурі ліквідації різних за вказаними ознаками суб'єктів. І хоча в цілому процедура ліквідації є для більшості суб'єктів господарювання однією і тією ж, ліквідація, наприклад, банківських і небанківських фінансових установ має свої особливості.

Етапи проведення ліквідації в основному збігаються з етапами реорганізації, характеризуючись разом із тим деякими особливостями. З урахуванням змін, що відбуваються з правонаступництвом суб'єкта господарювання і його майновим комплексом, доцільно виділяти лише три етапи (прийняття рішення про ліквідацію, власне процес ліквідації і державну реєстрацію).

Усі заходи щодо ліквідації підприємства, окрім прийняття рішення про ліквідацію, рішення про призначення ліквідаційної комісії і повідомлення державного реєстратора про ухвалене рішення щодо ліквідації здійснює ліквідаційна комісія (ліквідатор).

Крім того, слід зазначити, що якщо на будь-якому етапі самоліквідації буде зрозуміло, що майна підприємства недостатньо для виконання всіх зобов'язань і задоволення вимог кредиторів у повному обсязі, ліквідація такого підприємства вже проводитиметься за процедурою банкрутства. У такому разі ліквідаційна комісія повинна в місячний термін з моменту виявлення такої обставини звернутися до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство.

Процедура ліквідації починається з моменту прийняття рішення про ліквідацію. Залежно від організаційно-правової форми суб'єкта господарювання рішення про ліквідацію має ряд особливостей, пов'язаних з його ініціатором (особа, орган); порядком прийняття й оформлення рішення Про ухвалене рішення ініціатор повинен негайно і письмово повідомити орган, який здійснює державну реєстрацію. Звичайно термін «негайно» є оцінним і неоднозначним поняттям, проте зловживати цим не слід. Як свідчить практика, краще проінформувати держреєстратора вже наступного дня після прийняття рішення про ліквідацію[8].

Наступні заходи, направлені на припинення підприємства, проводить ліквідаційна комісія (ст. 60 ГК України). Склад комісії або кандидатуру ліквідатора призначає власник за узгодженням з державним реєстратором не пізніше за два робочі дні після представлення останньому документів, що свідчать про ухвалене рішення ліквідовувати підприємство. Повідомлення про склад ліквідаційної комісії оформлюють у вигляді рішення засновників, після чого направляють відповідне повідомлення держреєстратору.

Чинним законодавством на ліквідаційну комісію покладено обов'язок вжити необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості. Разом із тим законом не визначаються «необхідні» способи виявлення і стягнення дебіторської заборгованості. Тому ліквідаційна комісія зобов'язана використати для цього всі способи і методи, що забезпечують реальний результат пошуку і виявлення боржників. Слід зазначити, що законодавством не передбачено можливості ліквідовуваного суб'єкта господарювання зажадати від свого боржника дострокового виконання обов'язків. У свою чергу нормативне закріплення такого права дозволить скоротити терміни ліквідації, а також захистить інтереси кредиторів. Саме це необхідно зробити законодавцю.

Після закінчення терміну для пред'явлення вимог кредиторами ліквідаційна комісія складає проміжний ліквідаційний баланс, який містить відомості про склад майна, перелік пред'явлених кредиторами вимог і результати їх розгляду. Проміжний баланс затверджується органом, що прийняв рішення про ліквідацію, за узгодженням з органом, який здійснює державну реєстрацію.

Із дня затвердження проміжного ліквідаційного балансу ліквідаційна комісія починає проводити розрахунки з кредиторами.

Згідно з ч. 1 ст. 112 ЦК України вимоги кредиторів задовольняються в такій черговості: