§ взаємна відповідальність держави та громадян за виконання демократично прийнятих законів,

§ розвинута громадянська політична культура і свідомість,

§ цінування прав громадян вище за державні закони,

§ контроль суспільства за діяльністю державних органів.

§ наявність розвинутої соціальної структури,

§ багатоманітність соціальних ініціатив.

Отже, громадянське суспільство - це суспільство вільних, внутрішньо самостійних учасників загального творчого процесу, що охоплює всі сфери людського життя і діяльності : економіку - виробництво, політику - законотворчість, духовну активність - культуру тощо.

Підсумовуючи все викладене вище, можна зробити таку схему :

правовий держава громадянський суспільство

Значення громадянського суспільства у формуванні та функціонуванні правової держави

Розділ 2:Взаємовплив громадянського суспільства та держави

Між державою і громадянським суспільством існує діалектичний взаємозв`язок. Держава - результат функціонування суспільства, яке на сучасному етапі не може існувати без держави, її регулюючого впливу на суспільні відносини. В політико-правовій практиці будь-якої країни одним із основоположних питань є співвідношення держави і суспільства, можливості впливу громадянського суспільства на діяльність державних інституцій. Це безпосередньо відноситься до проблеми становлення демократії, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, “характеристики” політичного режиму. Особливе значення ця проблема має для країн активного конституційного будівництва, до якої відноситься і Україна. В умовах України, як і в інших країнах СНД, держава за допомогою правових та інших засобів повинна сприяти становленню структур громадянського суспільства. Одним із таких основоположних важелів є Конституція, як нормативний акт найвищої юридичної сили, який має велике значення не тільки для держави, а й для суспільства.

Взаємовідносини громадянського суспільства і держави перш за все залежать від наділення їх правами и свободами. Законодавче визнання юридичної рівності людей на основі наділення їхніми правами і волями -- навряд чи не головна ознака й основа громадянського суспільства. Якщо політичним вираженням середньовічного способу виробництва був привілей, нерівне для кожного з феодальних станів право, то вираженням тимчасового способу виробництва, підкреслювали Маркс і Енгельс, є «просте право».

Саме держава має виступати гарантом прав людини, створювати умови, які сприятимуть реалізації прав громадян, всебічному вияву їх ініціативи, здібностей. Державні органи реагують на запити і потреби соціальних груп, приймають нормативно-правові акти, слідкують за їх виконанням, запобігають появі та розвитку політичних конфліктів. Тим, наскільки держава визнає автономне буття спільнот, наскільки громадянське суспільство може вплинути на дії держави, визначається не в останню чергу демократичність політичного режиму.

Важливо відзначити, що становлення і твердження як основу громадянського життя юридичної рівності людей, що поклало початок Новому часу, - настільки ж глибокий переворот в історії, як, скажемо, руйнування первісної громади доісторичного часу і перехід до класово-станового ладу Древнього світу. На зміну вертикальним феодальним структурам прийшла перевага горизонтальних відносин, заснованих на юридичній рівності і договірних початках вільних людей, відносин, що складають суть громадянського суспільства. Глибокий переворот у праві складався в заміні станової нерівності загальною юридичною рівністю, що визначила якісно новий соціальний стан особистості. Громадянське суспільство не засноване на законі, але його існування органічно зв'язане з рівним для всіх законом, що охороняє загальну волю (можливість робити усе, що не шкодить іншому) і право на власність. Зрозуміло, правова рівність -- це не фактична рівність, а рівність можливостей -- це не однаковість соціальних статусів людей. Більш того, у початковий період існування громадянського суспільства формальна рівність нерівних людей нерідко виглядало (і власне кажучи було) неправдою і фальшю для більшості незаможних, нездатних досить швидко пристосуватися до нових умов економічного життя. Разом з тим величезне соціальне значення мало саме те, що вперше в багатовіковій історії людства всі люди, незалежно від їхнього соціального походження і положення, були визнані юридично рівними учасниками громадського життя, що мають ряд визнаних законом прав і воль можливості, що дають кожному, виявити себе як особистість, наділену вільною волею, здатну відповідати за свої дії і їхні правові наслідки.

Якщо початок реальному буттю громадянського суспільства поклало прийняття і твердження Біллів про права (Англія, США) чи Декларацій прав людину і громадянина (Франція), то саме громадянське суспільство -- це суспільство рівноправних людей, що вільно виявляють свою особистість, творчу ініціативу, суспільство рівних можливостей, звільнене від зайвих заборон і допитливої адміністративної регламентації.

При цьому право визнається обов'язковим і для правителів держави. Право вже не «наказ влади», а дорівнює обов'язкове для правлячих і керованих право, верховенство якого над довільними веліннями пануючих забезпечується поділом влади, високим положенням законодавчої влади, її залежністю (через вибори і перевибори) від народу, нації, країни, а також рівним і доступної для всіх громадян, судом.

Тоді ж виникає представлення про конституцію як не тільки про закон, що визначає пристрій вищих органів влади, але й обов'язково визначального права і волі громадян (білль про права, декларацію прав). У результаті сама конституція стає угодою суспільства і держави про розмежування сфер їхньої діяльності (держава -- публічна влада, сфера загальних інтересів, суспільство -- сфера індивідуальних воль,приватних інтересів).

Відділення держави від суспільства і відокремлення суспільства від держави виражено в розходженні їхніх структур, принципів організації і будівлі.

Усяка держава організована як керована єдиним центром вертикальна система, ієрархія державних органів і посадових осіб, зв'язаних відносинами підпорядкованості і державної дисципліни. Постійна і головна мета держави, його виправдання і легітимація -- охорона суспільства і керування їм.

На відміну від держави громадянське суспільство являє собою горизонтальну систему різноманітних зв'язків і відносин громадян їхніх об'єднань, союзів, колективів. Ці зв'язки засновані на рівності й особистій ініціативі, у тому числі в самостійності видобутку засобів до існування (це відноситься і до об'єднань, що містяться за рахунок добровільних внесків їхніх учасників). Мети громадян і їхніх об'єднань різноманітні і мінливі відповідно до їхніх інтересів.

Розходження структур громадянського суспільства і держави накладає відбиток на способи правового регулювання приватних і публічних відносин, а тим самим -- на систему права.

2.1 Межі діяльності держави

Державу, як публічно-владний інститут, можна розглядати в якості керуючої системи стосовно громадянського суспільства як системи керованої. Держава координує дії учасників громадянського суспільства у всезагальних інтересах. Держава підкоряється суспільству, виконує лише ті функції, які випливають із природи самого суспільства і слугують його потребам. Держава не має при цьому заважати реалізації приватних інтересів, що конкурують у сфері громадянського суспільства. У сучасній демократичній правовій державі окрема людина, її права і свободи визнаються вищою цінністю і за загальним правилом мають пріоритет стосовно загальних або державних інтересів.

Уперше термін «правова держава» було вжито німецькими вченими К.Т. Велькером (1813), І.Х. Фрайхер фон Аретином (1824). Створення юридично завершеного поняття «правова держава» пов'язують з ім'ям Р. Моля, який ввів його до загального державно-правового і політичного вжитку. У 1829 p. він навів визначення правової держави як конституційної держави, що має грунтуватися на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на забезпеченні судового захисту особи.

Отже, історично правова держава -- це конституційна держава. Вона виникає як реакція на абсолютну монархію, як вимога обмеження діяльності центральних державних органів відповідними загальними правовими актами, сформульованими представницькими органами.

Теорія правової держави поширилася на країни Західної Європи, Північної Америки, розвиваючись і збагачуючись протягом десятиліть. На домінуючу перетворюється ідея про те, що в правовій державі відносини між людьми і державою регулюються нормами, які встановлюють порядок і виключають безвладдя і застосування насильства. Це означає, що піддані, які раніш мали лише обов'язки, перетворюються на громадян, наділених, крім обов'язків, певними, встановленими законом, правами. Основною метою правової держави вважається забезпечення свободи громадян, свободи ініціативи, підприємництва і розвитку особи відповідно до принципу «дозволено все, що не заборонено законом».

У XX ст., особливо після Другої світової війни, теорія правової держави набула нових рис. Вона пройшла через період панування нацистського варіанту теорії «правової держави» у фашистській Німеччині, через етап неприйняття в СРСР ідеї правової держави з її (ідеї) напрацьованими за дореволюційних часів ціннісними елементами-ознаками: верховенство права, поділ влади, недоторканність особи, гарантії прав і свобод людини та ін.

Показово, що в конституціях деяких країн (США, Франції, Швейцарії та інші) відсутні статті, які зазначають, що дана країна є правовою. Проте правова сутність держави розкривається через закріплені в статтях Основного закону ознаки правової держави: охорона і захист прав людини, підкорення влади закону, поділ влади та ін.

У 80-х роках XX ст. ідея створення правової держави актуалізувалася у країнах колишнього «соціалістичного табору» як реакція на тоталітарний режим, адміністративно-командні методи владарювання, порушення прав людини. Вітчизняна наука прийняла формулу «правова держава» у результаті «перебудови», проголошеної в 1985 p. Україна, перетворившись на самостійну незалежну державу, визначила орієнтацію свого розвитку -- побудова демократичної, соціальної, правової держави.

Соціальна держава (держава соціальної демократії) -- це сучасна політико-правова теорія, де слово «соціальна» несе велике значеннєве навантаження: воно пов'язано із соціальним життям людей, підкреслює, що держава бере на себе турботу про матеріальний добробут громадян, здійснює функцію регулювання економіки з обов'язковим урахуванням екологічних вимог, забезпечує захист економічних і соціальних прав людини.

Здавалося б, «правова держава» і «соціальна держава» є несумісними. Перша передбачає певну свободу особи від держави, від її опіки. Друга, навпаки, спирається на активність держави в соціальному захисті особи, особливо соціально ранимої (пенсіонер, інвалід, безробітний не зі своєї вини).

Проте друга половина XX ст. поєднала ці поняття, збагативши кожне з них. Коли говорять про побудову соціальної правової держави, мають на увазі насамперед втілення в ній:

-- принципу верховенства права (панування правового закону) як головного в правовій державі;

-- принципу соціальної справедливості (забезпечення державою соціальної безпеки особи) як головного в соціальній державі.

У наші дні держава стає органом подолання соціальних протиріч, урахування і координації інтересів різних груп населення, проведення до життя таких рішень, які б позитивно сприймалися різними верствами суспільства, її мета -- за допомогою соціальної політики, забезпечення рівності та умов політичної співучасті об'єднати населення, стабілізувати соціальну (утому числі правову) і економічну системи, забезпечити їх прогресивну еволюцію.