Слід зазначити, що, на відміну від відшкодування матеріальної шкоди, відшкодування моральної шкоди є порівняно новим інститутом, адже цивільне право колишньої тоталітарної держави такого способу захисту прав та інтересів громадян не передбачало. Його вперше в національному законодавстві було введено Законом України «Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій» від 6 травня 1993 р. №3188-ХП. Цим Законом до ЦК 1963 року відшкодування моральної шкоди було введено (статті 6, 7 та 440 і) як новий спосіб захисту цивільних особистих прав [48; c. 106-109].

До речі, Верховний суд України, з огляду на новизну цих норм та на необхідність узагальнення практики і надання рекомендацій судам, неодноразово звертався до питань застосування судами такого способу захисту інтересів особи, як відшкодування майнової шкоди. Зокрема, Пленум Верховного Суду України 31 березня 1995 р. прийняв постанову №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», яка була уточнена постановою Пленуму Верховного Суду від 25 травня 2001 р. №5.

Отже, можна зазначити, що проблема відшкодування шкоди не просто актуальна, вона є надзвичайно болючою для більшості населення будь-якої країни. Нам доводиться спостерігати, скільки людей звертається до суду за захистом свого порушеного права. Тільки хотілося б, щоб кількість заяв, поданих до суду, відповідала кількості розглянутих ,а в результаті прийнятих правильних рішень, щодо відшкодування заподіяної шкоди. Тому, що весь механізм відшкодування шкоди потребує значного доопрацювання, тому що, за статистикою, розмір відшкодування шкоди дуже мізерний. А кількість людей, які не знають, що існує наявність права на відшкодування такої шкоди взагалі існує, в результаті чого людина в демократичній державі почуває себе не захищеною.

РОЗДІЛ 2. ПРАВОВА ПРИРОДА МЕДИЧНОЇ ПОМИЛКИ ЯК ПІДСТАВИ ВИНИКНЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ ВНАСЛІДОК ЗАПОДІЯННЯ ШКОДИ ЖИТТЮ АБО ЗДОРОВ'Ю ГРОМАДЯН

2.1 Поняття медичної помилки

Людині властиво помилятися. На превеликий жаль, медичні працівники також помиляються. При цьому, як стверджують автори монографії “Організаційно-правові основи приватної стоматологічної діяльності”, професійна помилка -- це, як правило, складний, драматичний, а інколи й трагічний момент в будь-якій медичній практиці, у тому числі -- стоматологічній [2; c. 64].

Упродовж останніх років у вітчизняній соціальній сфері виокремилась й набула стрімкого розвитку проблема захисту прав суб'єкта (лікаря та пацієнта) в охороні здоров'я. Це явище, слідом за відомими російськими ученими [4; c. 50-53], можна пояснити кількома причинами.

По-перше, постійним, хоча й дуже повільним, зростанням правової свідомості громадян, що пов'язано з функціонуванням незалежних засобів масової інформації, зміцненням ринкових відносин у більшості сфер, з якими громадянин стикається повсякденно, -- торгівлі, побутовому та сервісному обслуговуванні, ознайомленням з юридичним досвідом тих, хто зумів відстояти свої права людини, громадянина і споживача як у судових інстанціях, так і не доводячи справу до суду.

По-друге, пересічні громадяни отримали можливість звертатися в раніше закриті відомчі лікувально-профілактичні заклади за медичними послугами на платній основі. Саме це, в кінцевому підсумку, дало можливість порівнювати рівень та якість допомоги, отриманої у цих спеціальних закладах охорони здоров'я і в муніципальній медичній мережі.

І, по-третє, законодавчим започаткуванням цивілізованого захисту прав пацієнтів шляхом запровадження системи медичного страхування. В Україні, правда, вона поки що представлена лише формою добровіль ного медичного страхування.

Сьогодні є очевидною необхідність створення медико-юридичної концепції оцінки якості лікувально-профілактичних заходів, медичних помилок і обов'язків щодо відшкодування збитків, які були спричинені життю та здоров'ю пацієнта (громадянина) в результаті надання (ненадання) медичної допомоги.

У контексті викладеного, значною мірою зростає інтерес і до з'ясування сутності та меж використання поняття «лікарська помилка» яке, до речі, в науковий обіг першим в історії вітчизняної медицини запровадив М.І. Пирогов. Відомо, що формування та обґрунтування дефініції того чи іншого поняття, явища або процесу -- одна з найскладніших процедур наукового дослідження. Поширилася навіть думка про те, що правильне тлумачення наукових понять вирішує майже половину наукового завдання.

Першим серед тих, хто досліджував прийоми, підходи і закони правильного мислення, утворення понять і виведення з них нових суджень, отримуючи при цьому нові знання, історики називають учня Платона, видатного давньогрецького філософа і вченого-енциклопедиста Аристотеля (384-322 рр. до н.е.). Його думку про те, що шлях до сутності явища пролягає через його визначення, поділяють учені всього світу [2; c. 43-45].

Системний аналіз публікацій українських і російських авторів, в яких розглядається проблема відповідальності за правопорушення в медичній галузі, свідчить про те, що, за узагальненням Ю.Д. Сергєєва (м. Москва), діапазон варіантів тлумачення поняття “лікарська помилка” досягає діа метрально протилежних значень [2; c. 27-28].

Так, одні дослідники, серед яких переважають юристи, під цим терміном розуміють недобросовісні та необережні дії чи прийоми з надання медичної допомоги, внаслідок яких було заподіяно шкоди здоров'ю паці єнта чи навіть настала його смерть.

Інші науковці і практики, серед яких переважають лікарі за фахом, -- продовжують дотримуватися поглядів відомого радянського патолога І.В. Давидовського, який ще 1928 р. сказав, що лікарська помилка -- це добросовісний заблуд лікаря, що виключає карну відповідальність.

Сам Ю.Д. Сергєєв вважає, що вживати термін “лікарська помилка” в експертній оцінці та практиці недоцільно і невиправдано. Але він все ж пропонує викласти зміст досліджуваного поняття в такій редакції: лікарська помилка -- це невинне спричинення шкоди здоров'ю або життю особи внаслідок проведення діагностичних, лікувальних, профілактичних заходів особою (особами), покликаними надавати такого роду допомогу згідно з законом, угодою, спеціальним правилом або практикою, щосклалася [2; c. 18].

Інший сучасний російський дослідник А.П. Зільбер, автор відомогобагатотомного видання “Етюди критичної медицини”, серед книг якого за глибиною наукового аналізу слід виокремити монографію “Етика і закон в медицині критичних станів” (1998), стверджує, що, враховуючи рівень правосвідомості суспільства та поки що не дуже високу правову культуру медичних працівників, не слід відмовлятися від поняття “лікарська помилка” як альтернативи для позначення кримінального дійства. При цьому під лікарською помилкою слід розуміти щирий заблуд лікаря без елементів халатності, необережності та злочинного професійного невігластва [3; c. 33].

На думку старшого наукового співробітника кардіокомплексу Міністерства охорони здоров'я (МОЗ) Російської Федерації О.О. Агапова, лікарські помилки -- це прорахунки лікарів, які реально погіршили стан пацієнта -- або через неправильні дії, або через відсутність таких дій. Але лікарську помилку не слід кваліфікувати як показник неспроможності лікаря. Більшість лікарських помилок, що відображені в офіційній статистиці, є наслідком підвищеної відповідальності та зацікавленості лікаря: яка помилка -- такий і лікар. Адже, як стверджував академік Є.І. Чазов, медицина -- це така наука і така професія, в якій, на відміну від інших, не можна сліпо працювати за інструкціями. У техніці простіше -- там розробляються технологічні схеми, регламенти, й інженер, точно використовуючи розробки, працюючи за чіткою схемою, отримує відмінні результати. У медицині це неможливо, оскільки її основний принцип: немає хвороби, є хвора людина. А розробити точну схему лікування однієї хвороби у сотнях, тисячах варіантів просто неможливо [3; c. 56].

Укладач практичного посібника “Медичне право” О.В. Тихомиров, аналізуючи спадщину російських юристів І.Г. Вермеля та Ф.Ю. Бердичівського, стверджує, що численні спроби медиків дати визначення лікарської помилки не мали успіху. Адже поняття “відсутність проступку” -- несамостійне, оскільки існує лише завдяки тому, що є поняття “проступок”. Саме тому, на думку О.В. Тихомирова, для того, щоб відмежувати “лікарську помилку”, яка не тягне за собою кримінальної відповідальності, від такої, що може стати її причиною, необхідно передусім визначити основи кримінально-правової відповідальності медичного персоналу. Ґрунтуючись на дослідженнях І.Г. Вермеля, О.В. Тихомиров називає три умови, за яких повинна наставати кримінальна відповідальність медичних працівників за неналежне лікування [27; c. 45-47].

Перша умова. Дії медичного працівника, що розглядаються в конкретному випадку, були об'єктивно помилковими та суперечили загальновизнаним і загальноприйнятим правилам медицини.

Друга умова. Медичний працівник, в силу отриманої ним освіти та займаної посади, повинен був усвідомлювати, що дії його є неправильними і можуть завдати шкоди хворому.

Третя умова. Ці об'єктивно неправильні дії спричинили (прямо чи опосередковано) настання несприятливих наслідків -- смерть хворого або суттєву шкоду його здоров'ю.

На думку О.В. Тихомирова, відповідальність на підставі закону за спричинення шкоди життю або здоров'ю, що стала результатом “лікарської помилки”, -- чи в результаті неналежного виконання професійних обов'язків за необхідності усунення загрози життєвим інтересам особи або у випадку ненадання допомоги хворому на підставі наявної загрози цим інтересам -- настає незалежно від того, добросовісним чи недобросовісним був заблуд медичного працівника [24; c. 47-49].

Автор навчального посібника для вищих навчальних закладів “Медичне право” М.Ю. Федорова, посилаючись на М.Р. Рокицького, наводитьтаке визначення поняття лікарська помилка: це -- добросовісний заблуд лікаря, який став причиною певної шкоди здоров'ю хворого. Слід розглядати два аспекти поняття, що аналізується. По-перше, йдеться тільки про добросовісні заблуди лікаря, а не про халатність; дії, що скоєні у стані алкогольного сп'яніння або зловмисно, належать до лікарських проступків, які підлягають судовому розгляду. По-друге, лікарська помилка не обов'язково призводить до будь-яких ускладнень [22].

2.2. Види медичних помилок

М.Ю. Федорова рекомендує класифікувати лікарські помилки за причинами. На її переконання, передусім лікарські помилки слід поділяти залежно від того, в якій сфері або на якому етапі надання медичної допомоги вони були допущені. До цієї групи належать такі лікарські помилки [23; c. 23]:

* діагностичні помилки -- помилки у розпізнаванні захворювань та їх ускладнень, недогляд чи помилковий діагноз захворювання або ускладнення. Ця група помилок найчисленніша;

* лікувально-тактичні помилки, які, як правило, є наслідком діагностичних помилок, хоча така залежність не є абсолютною;

* технічні помилки (прорахунки під час діагностичних та лікувальних маніпуляцій, процедур, методик, операцій);

* організаційні помилки -- недоліки в організації тих чи інших видів медичної допомоги, відсутність належних умов функціонування тієї чи іншої служби;

* деонтологічні помилки -- це помилки у поведінці лікаря, його спілкуванні з хворими та їхніми родичами, середнім і молодшим медичним персоналом;

* помилки заповнення медичної документації (малозрозумілі, нечіткі записи операцій, неправильне ведення щоденника післяопераційного періоду, погрішності при оформленні виписок при скеруванні хворого до іншого лікувально-профілактичного закладу).