Важливу норму закладено у Конституції України [18, ст. 55] - всі права і свободи людини і громадянина захищаються судом, тобто юрисдикція судів поширюються на всі правовідносини, що виникають у державі. Тільки за допомогою суду громадяни та інші зацікавлені юридичні особи можуть відстоювати свої конституційні права. У разі, коли рішення вітчизняних судів не задовольняють позивачів, то вони можуть звертатися до європейських судових установ. Ця норма також є похідною з Конституції України.

Саме на виконання конституційних норм і спрямовані реформи та міри з удосконалення правосуддя, і підвищення статусу суддів, що має сприяти подоланню багатьох негативних явищ, властивих даній системі, зокрема, відчуженню між особою та державно-правовими структурами різних ланок і рівнів. Реорганізація системи правосуддя, її органів може створити передумови для подолання цього відчуження, перетворити суд на справжнього гаранта індивідуальної свободи.

Формування повноцінної, повноправної судової влади в державі є важким і тривалим процесом. Багато в чому він залежить від загальних напрямів розвитку держави і суспільства в цілому. Судова влада, це не тільки одна із складових механізму, що регулює складний комплекс соціальних відносин у суспільстві - саме судова влада повинна гарантувати законні інтереси і права громадян, забезпечити діяльність держави необхідною легітимністю, надати їй відповідну правову основу, без якої вона рано чи пізно перетвориться на політичне свавілля і насильство над людиною і суспільством. Для того щоб цього не трапилося, слід ширше застосовувати громадський контроль за діяльністю судової гілки влади.

Науковці, практики, судді та громадяни відзначають, що одним, чи не найскладнішим, питанням в судовій практиці, є розмежування адміністративної та господарської юрисдикції. Останнім часом майже всі юридичні видання приділяють значну увагу окресленій проблемі. Автори наукових розвідок переконують у перевагах того чи іншого виду юрисдикції, відмічаючи їх недоліки та переваги, відзначають, що існуюча проблема є наслідком глобального юрисдикційного конфлікту - протистояння систем господарського та адміністративного суду. Багато подій відбувається на етапі становлення системи правосуддя в Україні, але щоб суди протистояли один одному - це нонсенс.

Через невизначеність на законодавчому рівні конкретних і чітких критеріїв розмежування між видами юрисдикцій, суперечки постають дедалі гостріше. Аналіз судової практики доводить, що однакові спори розглядаються одночасно в порядку адміністративного та господарського судочинства, а саме: земельні спори, спори з приводу оскарження дій та рішень антимонопольного комітету України. Одночасно з таким явищем, спостерігається й інше, - суди відмовляють у прийнятті позовної заяви з підстав непідсудності, та роз'яснюють право звернутись до суду іншої юрисдикції, який у свою чергу відмовляє у прийнятті позову з підстав непідсудності. З нашої точки зору така ситуація не сприяє підвищенню авторитету судової влади. Зазначене протистояння пояснюється введенням у дію Кодексу адміністративного судочинства та створенням системи адміністративних судів. Такий супротив спостерігався від початку проголошення ідеї створення адміністративної юстиції в 1992 р. та до започаткування роботи всієї системи адміністративних судів. Весь цей час по значено боротьбою за становлення та розвиток самої ідеї адміністративного судочинства. Можна констатувати, що більшість державних органів та законодавців відкрито ігнорували приписи Закону України «Про судоустрій України» від 07.02.2002 р. та гальмували процес створення системи адміністративних судів. На теперішньому етапі спостерігається супротив адміністративної юстиції з боку судів інших юрисдикцій.

Судді та практики в галузі господарського права стверджують, що податкові, земельні спори та спори щодо застосування адміністративно-господарських санкцій державними органами влади є прерогативою господарського судочинства, оскільки виникають під час здійснення господарської діяльності.

Така позиція ґрунтується виключно на пріоритеті права приватного над правом публічним.

З цього приводу екс-голова Вищого адміністративного суду України О.М. Пасенюк зазначав: «юрисдикційний конфлікт - це інертність правової свідомості деякої частини вітчизняних юристів-практиків та теоретиків. Вони продовжують дотримуватись теорії домінування приватноправового елементу у спорі над публічно-правовим. Щоб законодавчо закріпити повернення до «домінування» цивільної юрисдикції представники цивільного та господарського судочинства знову й знову ініціюють проекти, що передбачають порушення цілісності публічно-правової сфери. Реалізація цих ініціатив призвела б до того, щоб публічно-правові спори у згаданих сферах державного управління штучно, всупереч їх природі, були б переведені в розряд «цивільних». Зважаючи на особливу економічну привабливість сфери інтелектуальної власності, нерухомості, землі цілком зрозуміло, що за такими законодавчими ініціативами стоїть суто відомчий інтерес. Кон'юнктурність, нехтування столітніми напрацюваннями у сфері адміністративної юстиції робить відповідні законопроекти нежиттєздатними, такими, що не можуть мати майбутнього. Більше того, ці законопроекти є небезпечними, оскільки можуть призвести до штучного звуження публічно-правової сфери. Такі «науково-практичні експерименти» нам уже відомі, коли 80 років тому в радянському праві майже вся сфера приватних відносин була одержавлена. Сьогодні нам пропонують такий же «експеримент», щоправда у зворотному напряму» [4, с.9].

Із започаткуванням адміністративного судочинства головним його змістом є: «людина проти держави», «забезпечення пріоритету права людини». Саме ці тези догми положення і визначили завдання адміністративного судочинства, тобто - захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій. Можна стверджувати, що завдяки принципам адміністративного судочинства, саме суди адміністративної юрисдикції достатньо успішно долають численні колізії та суперечності законодавчих актів, або навпаки заповнюють законодавчі прогалини в регулюванні тих чи інших правовідносин. На практиці всі принципи адміністративного судочинства успішно застосовуються як будь- який окремо, так і в сукупності, оскільки кожний принцип є логічним продовженням іншого та дає змогу більш повно розкрити їх сутність, і, як наслідок, через зміст принципів вирішити публічно-правовий спір.

Деякі науковці та практики [6, 7, 20] зазначають, що остаточним вирішенням проблеми розмежування публічного та приватного права буде встановлення чітких критеріїв поділу норм публічного і приватного права, що в свою чергу дасть можливість розмежувати адміністративну юрисдикцію від господарської (цивільної), тобто пропонується формально визначити межі різних видів юрисдикцій, шляхом проведення чіткого розподілу системи права на приватне та публічне. Однак у будь-якому законі або галузі законодавства є елементи як публічного, так і приватного права. Це унеможливлює спроби провести чітку межу між приватним та публічним правом.

Окрема частина суспільства, переважно політики, вважають, що єдиним правильним вирішенням проблеми буде законодавче врегулювання розмежування адміністративної та господарської (цивільної) юрисдикції. На наш погляд, це зовсім різні підходи до вирішення однієї проблеми, які не зможуть в повній мірі встановити межі юрисдикційного спору. Перший метод (законодавчо чіткий поділ приватного та публічного права) важко застосувати на практиці, одним із аргументів на користь цієї думки є той факт що, спір про розподіл права на приватне та публічне існує не одне століття. Крім того, суспільно-господарські відносини, які виникають одночасно з публічних та приватних правовідносин, на стільки тісно взаємопов'язані та переплетені, що не дадуть можливості встановити законодавчо чітку межу. Інший підхід, який полягає в законодавчому врегулюванні спору (формальний аспект), також не вирішить проблеми, оскільки аналіз тих законопроектів, які на сьогодні зареєстровано в парламенті з зазначенням «розмежування адміністративного та господарського судочинства», дає підстави висловити переконання, що це лише намагання штучно розподілити компетенцію між судами різних юрисдикцій без системного аналізу та наукового обґрунтування. Такий підхід не вирішить проблеми, а скоріше навпаки її поглибить, оскільки таким чином, здійснюються спроби обмежити роль адміністративних судів та передати спори з публічно-правових відносин до розгляду господарських судів. Це можна пояснити спробою зменшити судовий контроль адміністративних судів над свавіллям чиновників при здійсненні управлінських функцій. Така ситуація спричинить спотворення суті адміністративного судочинства і стане гальмом на шляху побудови демократичної та правової держави [20, с. 111].

Підсумовуючи викладене, з приводу вирішення проблеми розмежування адміністративної та господарської юрисдикції необхідно прислухатись до наукових висновків сучасних вчених, які вважають, що визначальним для віднесення до публічно-правового спору, який підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, є наявність рішень, дій або бездіяльності суб'єкта владних повноважень. І, на нашу думку, якщо вказані дії, рішення або бездіяльність породили собою конфлікт (спір), то незважаючи на те, які права виникли на підставі такої діяльності, публічні чи приватні, вказаний спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства. Тільки при такому підході адміністративна юстиція зможе виконувати ті функції, які на неї покладено Конституцією та законодавством України. Саме з діяльності публічної адміністрації встановлюються, змінюються або припиняються в багатьох випадках приватні права (право на житло, на землю, на підприємницьку діяльність, тощо), і надавати перевагу, в даному випадку, наявності спору про право приватне, означає зрівняти сторони в їх повноваженнях та правах, і цим визнати контроль держави над громадянином. Особа змушена буде ініціювати судовий процес у господарському або цивільному судочинстві проти держави, захищаючи свої приватні права, як це було до запровадження адміністративного судочинства, при тому, що спір виник саме при здійсненні управлінських функцій і за ознаками є публічно-правовим спором. Саме адміністративне судочинство запроваджено для того, щоб перевірити, чи правомірно діяв суб'єкт владних повноважень, керуючись конституційним принципом: права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість держави.

Будь-яка система права є об'єктивним явищем. Її виникнення зумовлене зміною соціально-економічних відносин, яка потребує нових правових норм, що будуть відображати ці зміни, специфіку суспільних відносин, на регулювання яких дані норми спрямовані. Поступове накопичення однорідних правових норм потребує їх виокремлення та відмежування.

Галузь права є сукупністю однорідних правових норм, спрямованих на регулювання визначеної частини суспільних відносин, які характеризуються родовими ознаками.

Усі галузі права поділяються на матеріальні та процесуальні, які співвідносяться між собою як зміст та форма, тобто процесуальні норми є формою реалізації норм матеріального права.

Адміністративне судочинство є новою галуззю процесуального права, спрямованою на реалізацію норм адміністративного права як матеріального.

Одразу необхідно зазначити, що поняття «адміністративне судочинство», на нашу думку, слід розглядати у двох значеннях [1, с. 90]: