Права і свободи людини - це її соціальні можливості в різних сферах життя: економічній, політичній, соціальній, культурній, особистій, їхній обсяг і характер розкривають рівень демократизму громадянського суспільства. У цивілізованому суспільстві особистість стоїть на першому місці серед усіх суспільних цінностей, але не як об'єкт піклування з боку держави, позбавлений самостійності, а як суб'єкт, наділений реальними правами й можливостями.

Довгий час у нашій країні права людини не розглядалися як самостійна правова категорія, хоч уже визначилися світові стандарти прав людини. Досить послатися на Загальну декларацію прав людини, яку було прийнято Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй 10 грудня 1948 p., у якій виділені:

елементарні права: на життя, на свободу і недоторканність особи; на свободу від рабства; заборона катувань, жорстокого ставлення, покарання; рівність перед законом; низка прав, що стосуються процесуальних моментів; захист від довільного втручання в особисте і сімейне життя; зазіхання на честь і репутацію; недоторканність житла; таємниця комунікацій;

громадянські права: право особистості на визнання її пра восуб'єктності; свобода пересування і вибору місця проживання; право на притулок; право на громадянство; право володіння майном;

політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи.

Правам і свободам громадян присвячений розділ II Конституції України. Відповідно до ст. 21 Конституції, Україна проголошує непорушність і невідчуження прав і свобод людини, а також рівність усіх у гідності і правах незалежно від походження, національності, мови, расової належності і т. ін

Закріплений у міжнародних джерелах і Конституції перелік прав і свобод не є вичерпним. Іншими словами, зміна обсягу прав і свобод можлива, причому вона розширюється. Необхідно підкреслити, що скасування прав і свобод неможливе. Хоча в ст. 64 Конституції України узаконено випадки правомірного обмеження в умовах воєнного або надзвичайного стану із зазначенням строку дії цього обмеження, проте найважливіші права і свободи навіть у цей час не можуть бути обмежені (рівність усіх перед законом, неможливість позбавити громадянства, право на життя, неприпустимість катувань, жорстокого ставлення; право на свободу й особисту недоторканність, захист прав судом і т. ін.).

У питанні про права особистості одне з головних місць посідає проблема гарантій, тому що про реальну цінність прав, свобод і обов'язків особистості в суспільстві судять насамперед за їхньою охороною і реалізацією. Традиційно систему гарантій прав, свобод і обов'язків особистості поділяють на дві групи:

загальні;

спеціальні правові (юридичні).

Нерозривність правового статусу особистості і її юридичних гарантій не викликає сумнівів. Правовий статус особистості, не підкріплений юридичними гарантіями, що забезпечують особистості реалізацію її прав, свобод і обов'язків, не можна розглядати як реальний, тому що він буде мати скоріше формальний, декларативний характер.

Можна виділити такі види гарантій. У першу чергу необхідно назвати їхній головний, основний вид. Мова йде про соціальні (юридичні) гаранти, під якими розуміються конкретні правові норми, що визначають умови і порядок реалізації прав, юридичні засоби їхньої охорони й захисту в разі порушення і т. ін. За допомогою цих правових засобів забезпечується реалізація правового статусу особистості з використанням державного примусу або можливості такого примусу з боку державних органів.

З погляду форми закріплення правові гарантії поділяються на:

конституційні;

галузеві.

Конституційні гарантії є базою гарантування основних прав, свобод і обов'язків громадян, подібно до того, як самі кон-

ституційні права й обов'язки громадян фіксують не весь правовий стан громадян, а лише частину його основи. Але з конституційних гарантій, і це важливо підкреслити, можна судити про реальність проголошених прав, про характер їхнього забезпечення в суб'єктивно-особистісному сенсі, оскільки ці гарантії зумовлені не тільки і не стільки індивідуальними можливостями окремого громадянина, скільки всім існуючим ладом.

Загальними гарантіями прийнято вважати економічні, політичні, ідеологічні, котрі являють собою сукупність економічних, політичних, ідеологічних чинників, що створюють максимум можливих на цьому етапі розвитку суспільства і держави умов та передумов для реалізації прав і свобод громадян.

Деякі автори виділяють із політичних гарантій у самостійну групу соціальні, а ідеологічні гарантії розглядають як складову частину духовних. На нашу думку, з пропозицією про виділення соціальних гарантій як самостійних можна погодитися, а із занесенням ідеологічних до складу духовних - ні. Скоріш за все, вони існують самостійно.

Економічні гарантії є визначальними в системі гарантій, тому що вони створюють матеріальні умови, які забезпечують найбільш повне задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб особистості. Економічними гарантіями виступають насамперед різноманітні форми власності, економічна політика держави, що полягає в підтримці різних прошарків громадян.

Соціальні гарантії поглиблюють реальний зміст правового статусу особистості на основі принципів гуманізму, справедливості, рівності, розширення реальних умов у реалізації потенційних можливостей як для кожної особистості, так і для всього суспільства. До числа соціальних гарантій слід віднести принципово нову форму громадського життя, що демонструє цілком інше співвідношення суспільства й особистості, її стосунки з іншими особистостями і ставлення до самої себе.

Політичні гарантії - це всебічний розвиток і вдосконалення політичної системи суспільства, усієї загальної системи демократії з основною ідеєю самоврядування народу, що є однією з найважливіших у теорії. Суть принципу самоврядування полягає в тому, щоб управління здійснювалося не лише в інтересах народу, а й закономірно, крок за кроком ставало безпосередньою справою самого народу, що не знає над собою ніякої влади, крім влади свого власного об'єднання.

Ідеологічні гарантії - світогляд особистості, що усвідомлює себе як особистість, котра не відокремлює себе від держави.

Велике значення надається спеціальним юридичним (правовим) гарантіям, особливо в реальному житті, коли мова йде про розв'язання тієї або іншої конфліктної ситуації, коли потрібно забезпечити припинення порушення права. Усю сукупність як конституційного, так і іншого законодавства слід розглядати в цілісності як систему юридичних гарантій прав, свобод і обов'язків громадян, кожної особистості.

У Конституції України закріплено досить широке коло правових гарантій.

Характеризуючи правовий статус особистості, необхідно зупинитися і на основних обов'язках.

Основний соціальний обов'язок особистості - це необхідність її визначеної поведінки, об'єктивно зумовлена конкретно-історичними потребами існування і розвитку інших людей, націй, народу, його соціальних груп і всього людства.

Конституція України закріпила основні обов'язки громадянина (ст. 65-68). Так, кожен громадянин України зобов'язаний точно дотримуватися Конституції України і законів України, не зазіхати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68 Конституції).

Класифікацію обов'язків можна проводити за різноманітними принципами. Найбільш точним нам видається підхід П.М. Рабиновича, який пропонує виділити такі обов'язки:

фізичні (наприклад, утримувати і захищати своїх непов нолітніх дітей);

особисті (наприклад, поважати честь, гідність, думки і

погляди людей);

культурні (наприклад, дбайливо ставитися до пам'яток

історії людства (ст. 66 Конституції));

економічні (наприклад, кожен зобов'язаний сплачувати податки) (ст. 67 Конституції));

політичні (наприклад, протистояти насильству, використовувати тільки мирні заходи для досягнення своєї мети і задоволення своїх політичних інтересів).

3. Правова держава: сутність, значення. Шляхи формування її в Україні

3.1 Правова держава

правовий держава особа

Політична влада в будь-якій державі в цілому організується і функціонує у правовій формі, що, однак, не виключає можливості її порушення владою на окремих етапах розвитку. Це дає підстави стверджувати, що конкретні держави неоднаково обмежені правом. Започаткування правової держави означало прагнення до розбудови державності, в якій влада була б максимально обмежена правом і правами людини.

Правова держава - це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка базується на принципах поваги до особи й недоторканості її прав і свобод, верховенства права, дотримання закону.

Правова держава є системою органів та інститутів, які гарантують та охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства.

Правовій державі притаманні:

А) Конституційна юрисдикція. Конституція - основний закон, усі інші нормативно-правові акти приймаються на її основі;

Б) Верховенство права.

Розвинена і діюча система права і законодавства; верховенство права означає, що не тільки громадяни, але й передусім сама держава, її органи та державні службовці повинні діяти виключно в межах права. За допомогою права і через правові закони правова держава самообмежує себе. У правовій державі повинні управляти не окремі особи, а правовий закон. У ній не припустиме адміністративне свавілля, а тому доти, доки держава не буде реально обмежена правом, правовим законом, вона не може вважатися правовою. Пов'язаність усіх суб'єктів правовідносин правом протистоїть будь-яким формам свавілля, анархії, правопорушень.

В) Реально існуючий, а не лише задекларований, єдиний для всіх, обов'язковий правопорядок у державі, що забезпечує еволюційний розвиток;

Г) Парламентаризм;

Д) Розвинена виборча система, суверенітет народу;

Є) Життєздатність державного механізму до впливу на суспільство зверху, одержання інформації знизу, забезпечення зв'язків по горизонталі;

Ж) Наявність гарантій дотримання права і законодавства;

З) Пріоритет прав людини над правами держави;

І) Розвинена правова культура;

Це, зокрема, передбачає наявність досить високого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконань в необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який конче потрібний як для правотворчості, так і для реалізації права, дуже важко. Для запровадження системи правового навчання і виховання потрібен тривалий час. Державна програма правового навчання вже створена і зараз удосконалюється державними правничими установами.

Й) Поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову;