Кримінальний кодекс 2001 року містить низку норм, які включені в нього саме у зв'язку з ратифікацією міжнародних конвенцій, договорів, угод. До них відносяться, наприклад, ненадання допомоги судну та особам, що зазнали лиха (ст. 284 КК), неповідомлення капітаном назви свого судна при зіткненні суден (ст. 285 КК), порушення законів та звичаїв війни (ст. 438 КК), піратство (ст. 446 КК), найманство (ст. 447 КК).

Цей принцип відображає спільність інтересів декількох держав у боротьбі із злочинами, відповідальність за які випливає з міжнародно-правових актів. Виходячи із змісту цього принципу, за відсутності таких угод або договорів, а також за їх наявності, але відсутності їх ратифікації, іноземні громадяни і особи без громадянства, які постійно не проживають в Україні, що вчинили злочин за її межами, не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за КК України [1, 2, 3, 16].

6. Реальний принцип дії закону про кримінальну відповідальність у просторі

Цей принцип полягає в тому, що іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають відповідальності за КК України у випадках, якщо вони вчинили передбачені КК України тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України (ст. 8 КК) [13]. Ці суб'єкти підлягають кримінальній відповідальності:

за тяжкі або особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України, передбачені чинним КК;

за тяжкі або особливо тяжкі злочини, що наносять шкоду політичним, економічним та іншим інтересам України, передбачені чинним КК.

Йдеться про вчинення вказаними особами за межами України такого злочину, за який згідно з ч.ч. 4-5 ст. 12 КК передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років або понад десять років чи довічне позбавлення волі. Але не будь-якого тяжкого або особливо тяжкого злочину, а такого, що спрямований проти прав і свобод громадян України (наприклад, умисне вбивство, передбачене ст. 115 КК) або інтересів України (наприклад, шпигунство, передбачене ст. 114 КК).

Реальний принцип засновується на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, сутність яких полягає в тому, що будь-яка держава має право карати діяння, що вчинені іноземцями за межами її території і порушують кримінальні закони, якщо ці діяння посягають на основні права і свободи її громадян або ставлять під загрозу безпеку держави. Застосування реального принципу можливе за умови, якщо іноземці чи особи без громадянства, які в Україні не проживають, не були засуджені в іноземній державі і притягаються до кримінальної відповідальності на території України.

7. Інститут екстрадиції

Питання видачі у кримінальному праві досить активно почали досліджуватися після проголошення Україною незалежності. З цим пов'язується її вихід на міжнародну арену та приєднання до низки договорів, що регулюють питання надання правової допомоги, у тому числі видачі правопорушників. У КК 2001 р. вперше введено інститут видачі осіб, що вчинили злочин (екстрадицію), хоча міжнародному праву він відомий давно. Основні його положення закріплені у ст. 10 КК.

Під видачею осіб, які вчинили злочин (екстрадицією), розуміють передачу таких осіб однією державою (що запитується), на території якої вони знаходяться, іншій державі (що запитує), на території якої був вчинений злочин або громадянами якої вони є.

Отже, екстрадиція - передача особи, що вчинила злочин або підозрюється в його вчиненні, однією державою іншій державі для притягнення її до кримінальної відповідальності або для виконання щодо неї обвинувального вироку.

Ст. 10 КК передбачає два види видачі осіб, що вчинили злочини:

видача для виконання покарання;

видача для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.

Видача громадян України або осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин на території іншої держави, для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду на території цієї держави, неможлива (ч. 1 ст. 10 КК). Щодо громадян України ця заборона ґрунтується на положеннях ч. 2 ст. 25 Конституції України, відповідно до якої громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.

Відповідно до ст. 26 Конституції України не підлягають видачі також іноземні громадяни та особи без громадянства, яким Україною у встановленому законом порядку було надано притулок.

Водночас згідно з міжнародними договорами у певних випадках злочинці можуть бути передані іншій державі:

- іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі КК України. Вони можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України (ч. 2 ст. 10 КК);

- іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території. Вони можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України (ч. 3 ст. 10 КК).

Видача проводиться за діяння, які є кримінальне караними, тобто злочинними за законодавством як запитуючої, так і запитуваної держави. У теорії це положення дістало назву принципу «подвійної злочинності». Він дістає вияв і в договірній практиці, свідченням чого є Конвенція з міжнародного кримінального права 1889 р., Договір між Фінляндією та Швецією 1923 р., Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р. Мінська конвенція країн СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р., Договір між Україною та КНР про екстрадицію від 10 грудня 1998 р. 16 січня 1998 р. Верховна Рада ратифікувала з певними застереженнями Європейську конвенцію про видачу правопорушників 1957 року [5] і Європейську конвенцію про взаємну допомогу у кримінальних справах 1959 року [4] з додатковими протоколами.

Суб'єкт злочину, що перебуває за межами держави, на території якої або проти інтересів якої було вчинено злочин, при зверненні останньої до запитуваної сторони із запитом про видачу виступає власне не суб'єктом правовідносин, що при цьому виникають, а об'єктом, оскільки дії держав зводяться до фізичної передачі цієї особи одна одній. Свого часу такої думки дотримувався і професор М. Таганцев, вказуючи на те, що об'єктом видачі може бути особа, яка вчинила діяння, що визнається злочинним як за законом держави, яка вимагає видачі, так і за законом держави, від якої видача вимагається. Екстрадиційні правовідносини - це відносини, в яких суб'єктом виступають держави [15]. Видача особи, яка вчинила злочин, є суверенним правом, а не обов'язком держави.

8. Порядок визнання рішень іноземних судів на території України

Відповідно до Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів держави у політичний, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах. Україна визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

30 січня 1992 р. Україну було офіційно визнано як одну з повноправних держав-учасниць наради по безпеці і співробітництву в Європі (НБСЄ), нині ОБСЄ - Організація по безпеці і співробітництву в Європі. З цієї дати принципи і домовленості, закріплені у Заключному акті та інших документах НБСЄ, є обов'язковими для України.

Згідно із Заключним актом НБСЄ, вчиненим у Хельсінкі 1 серпня 1975 р., держави-учасниці мають сумлінно виконувати свої зобов'язання за міжнародним правом, як ті, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті, що випливають із відповідних міжнародному праву договорів або інших угод, учасницями яких вони є. При здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати власні закони й адміністративні правила, вони мають узгоджувати такі дії зі своїми юридичними зобов'язаннями за міжнародним правом.

За загальним правилом, дія судового рішення обмежується територією тієї держави, судом якої воно постановлено. Особа, в інтересах якої винесено те чи інше рішення, заінтересована у можливості звернути стягнення на майно, кошти чи доходи відповідача, які знаходяться інколи і за межами тієї держави, де прийнято відповідне рішення суду.

Слід зазначити, що саме по собі іноземне судове рішення не має правової сили на території іншої країни. Воно отримує її тільки у разі, якщо процесуальне законодавство певної держави допускає визнання чи виконання іноземних судових рішень. Для того щоб таке рішення мало правові наслідки на території України, воно повинно бути визнане судом України відповідно до закону чи міжнародного договору.

У міжнародних договорах передбачені норми, які встановлюють порядок, що є обов'язковим для країн-учасниць, щодо визнання та виконання відповідних рішень на території інших країн.

Рішення іноземних судів можуть визнаватися і виконуватися на території нашої держави, якщо взаємність передбачена міжнародним договором. У ст. 9 Конституції України зазначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства нашої країни. Положення аналогічного змісту містить й ст. 17 Закону України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р.

Відповідно до Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, прагнучи забезпечити непорушність прав і свобод людини, включитись у систему правових відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних засад міжнародного співробітництва, визначено, що укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід'ємну частину національного законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

До прийняття Верховною Радою України Закону «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» від 29 листопада 2001 р. порядок визнання рішень іноземних судів у частині, яка не суперечить законодавству України, встановлювався постановою Президії Верховної Ради СРСР від 21 червня 1988 р. «Про визнання і виконання в СРСР рішень іноземних судів та арбітражів». Цей акт визначав процедуру виконання рішень іноземних судів та арбітражів. Зокрема, згідно з вказаною постановою виконання мало здійснюватися за місцем проживання фізичної особи або за місцезнаходженням юридичної особи чи її майна. Водночас зазначена постанова передбачала положення, відповідно до яких у виконанні рішень іноземних судів могло бути відмовлено.